Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович - Страница 23

Цікаві враження від українських міст на початку XVIII століття залишив московський священик-старообрядець Іван Лук'янов, який в 1701 році подорожував через Україну на Близький Схід, до святих місць. Наведемо кілька описів українських міст, зроблених цим спостережливим мандрівником: «Град Глухов, земленой, обруб дубовый, вельми крепок, а в нем жителей богатых много панов; и строенья в нем преузоричное, светлицы хорошия, палаты в нем полковника Стародубскова Моклышевского зело хороши; ратуша зело хороша, и рядов много; церквей каменных много; девичей монастырь предивен зело; соборная церковь хороша очень; зело лихоманы хохлы затейливы к хоромному строению; в малороссийских городах другова вряд такова города сыскать; лучше Киева строением и житіем».

«Град Нежин… велик жильем, и строение в нем хорошо; грек в нем много живут торговых людей».

А ось опис Киева: «Град Киев стоит на Днепре, на правой сторони на високих горах, зело прекрасно; в московском и российском царстве такового града подобнаго красотою вряд сыскать… Зело опасно [пильно, уважно] блюдут сей град; да надобе блюсти: прямой замок Московскому государству». У Києві «везде сады, винограды».

«А в нижнем городе все мещане хохлы, все торговые люди; тут у них и ратуша, и ряды все; всякие торги; – а стрельцам в нижнем городе не дают хохлы в лавках сидеть: только всякие на себя товары в розное продают. Утре все стрельцы сходят на Подол торговать, а вечером пред вечернями, так они на горе в верхнем городе торгуют между себя; и ряды у них свои; товарно сильно сидят». Однак Лук'янов зауважує, що «шинки их [київських міщан] вконец разорили, да кобы из того у них сильно скаредно: и добрый человек худым будет». Цікавим є також опис правобережного Фастова, який мав непогані, хоч і не дуже міцні укріплення і де були дуже дешеві продукти харчування, а також багато покозачених селян, які налякали священика своїм зовнішнім виглядом та тим, що відбирали у проїжджих купців товари.

Купецтво на Гетьманщині ще за Самойловича являло собою досить міцну соціальну групу, яка мала великий вплив на життя міста. За гетьманування Мазепи ця тенденція посилилася. Чимало представників купецької верхівки зацікавилися і землею, і різними промислами (особливо лісовими). Такі купці заводили млини, хутори, а потім, за декілька років, ставали великими землевласниками, які ріднилися з козацькою старшиною.

Показовою є історія двох відомих купецьких родів Гетьманщини – стародубських купців Шираїв і київських – Максимовичів.

Спиридон Якович Ширай (? – 1709), родом з містечка. Погар, багатий стародубський купець, провадив значну зовнішню торгівлю, здебільшого прядивом, з Ригою і Архангельськом. Протягом майже тридцяти років (1681 – 1708) з незначними перервами він був стародубським війтом, тобто вищим представником міської влади в цьому найбільшому торговельному центрі Гетьманщини. Недарма 1682 року стародубський полковник Семен Самойлович просив князя В. Голіцина, щоб той поклопотав перед польським урядом про торговельні інтереси Ширая. Паралельно зі своїми торговельними операціями Ширай скуповував землі навколо Стародуба, засновуючи численні млини та поташні буди. Гетьман Самойлович надав йому село Солову, а гетьман Мазепа 2 травня 1688 року видав Шираю універсал на село Синин (Стародубської полкової сотні) з правом на «послушенство» селян. Крім того, Ширай згодом заснував поблизу одного зі своїх поташних підприємств село Спиридонову Буду. У 1705 році гетьман Мазепа дозволив Шираєві «людми заграничними слободку оселити и, греблю висипавши, млин построити».

Старий Ширай до кінця своїх днів залишався «значним обивателем стародубським», тобто належав до міщанського стану, але всі його діти були споріднені з козацькою старшиною. Старший син Ширая Степан одружився з донькою стародубського полковника Миклашевського; другий син, Спиридон, був одружений з донькою пасинка самого Мазепи, седнівського сотника Криштофа Фридрикевича. Одну зі своїх доньок старий Ширай видав за сина стародубського полковника Тимофія Олексійовича, і всі інші доньки одружилися з представниками стародубської козацької старшини. Нащадки стародубського війта стали одними з найбагатших землевласників північної Гетьманщини, а згодом зайняли не останнє місце серед українського дворянства.

Історія Максимовичів ще більш показова. Максим, що не мав навіть власного прізвища (згодом він звався Васильковським – мабуть, походячи з Василькова – або Печорським), був «підданим Києво-Печерської лаври». В 50-х роках XVII століття він мешкав у Ніжині, пізніше переїхав до Києва і в 1676 році став «орендарем Печерським», тобто отримав оренду в Печерському містечку, що належало Лаврі. Максим Васильковський провадив значний торг з Правобережною Україною і, очевидно, з Польщею та Молдавією. Найбільше розбагатів він на імпорті і вже в середині 80-х років був одним із найбагатших і найвпливовіших людей у Києві, а може, і в усій Гетьманщині. В середині 80-х років XVII століття він орендував маєтки Сапєг на Чорнобильщині – села Хохли, Кононовщину, Черевач (Корогод) та інші. У 1686 році фактично в його руках знаходилось чимало сіл та містечок в околицях Києва. Він володів млинами біля Києва, селітряними майданами поблизу Трипілля і Василькова. На нього на Васильківському мосту «сбирают с проезжих людей мостовщину». Йому належать «сенные покосы и сена многие» на річці Стугні. Він – дуже близька людина до гетьмана Самойловича і посвоячений з ним. У нього бенкетують представники київської влади, і відомий генерал і командир російського гарнізону Києва шотландець Патрик Гордон охоче відвідує його в Печорському містечку (про що є запис у «Щоденнику» Гордона). Скинення Самойловича не зашкодило «панові Максиму»: він був надто впливовою людиною, яку до того ж добре знав і новий гетьман, Іван Мазепа. Поступово в руках Максима та його синів – Максимовичів – збиралися «доми, хутори, млини» в різних полках Гетьманщини. Сини Максима увійшли до перших рядів церковної ієрархії та козацької старшини. Старший син – Іоан Максимович (1651 – 1715) – став відомим церковним діячем, письменником і проповідником. Він був професором Києво-Могилянської колегії, архієпископом Чернігівським (1697 – 1711) і митрополитом Тобольським і Сибірським (1711 – 1715). Другий син – Василь, що був компанійським полковником, загинув у 1698 році на річці Кодимі – «попался в руки бесурменские и… усечением головы живот свой окончил». Третій син, Дмитро Максимович, одружений з донькою Федора Сулими – Тетяною, став одразу свояком і Самойловича, і Мазепи (через Д. Зеленського, одруженого з другою донькою Ф. Сулими). Спочатку він був ніжинським полковим писарем (1682 – 1692), а потім «войсковым экзактором» (1694 рік), тобто відав зборами податків від продажу горілки, тютюну та дьогтю. Згодом він став генеральним бунчужним (1703 – 1708) і генеральним осавулом (1708 – 1709). Він був наближеною особою гетьмана і користувався його довірою (що не завадило йому втекти з шведського табору під час битви під Полтавою, згодом Максимовича було заслано до Сибіру, де він і помер в 1732 році). Інші сини Максима зробили не таку блискучу, але також цілком пристойну, як на ті часи, кар'єру – Петро був знатним військовим товаришем, Григорій – протопопом переяславським (1680 – 1711), Михайло і Антон – бунчуковими товаришами.

Такі випадки не були поодинокі. Поєднання так званого міського патриціату (торговельно-ремісничої верхівки) зі старшиною мало місце і в Ніжині (рід Тернавіотів), і в Переяславі (Томари), і в Полтаві (Герцики). Багате купецтво міцно тримало в своїх руках торгівлю і фінанси Гетьманщини, поступово скуповувало землі, засновувало «промислові підприємства», керувало міським самоврядуванням. Воно було тісно пов'язане родинними контактами зі старшинською верхівкою, і його вплив на господарство і політичне життя Гетьманщини з часом лише зростав.

Приклад Шираїв, Максимовичів та інших представників великої «аристократії грошей» наслідували й купці «середньої руки». Наприкінці XVII – на початку XVIII століття і для нього стає характерним інтерес до землеволодінь ня і, разом з тим, близькі зв'язки з козацькою старшиною. Надзвичайно цікавим є приклад стародубського війта Ісака Дерев'янки. У 1686 році стародубський полковник Яків Самойлович надав йому село Азарівку, а наступного року цей Ісак Дерев'янка вже був стародубським полковим обозним і підписував Коломацькі статті. Хоча Дерев'янка незабаром був звільнений зі своєї посади, гетьман Мазепа універсалом від 3 листопада 1688 року залишив за ним його земельні володіння – слобідку Антонів Лубок – з правом на «послушенство» селян, а також млини та сіножаті.