Богдан Ступка - Загребельний Михайло Павлович - Страница 8

Режисер не кричить, борони Боже, коли вважає доцільним зробити під час репетиції зауваження. Підводиться і робить вигляд, що просто йде поправити лампу. Далі, ніби мимохіть, випадково наближається до актора. Тет-а-тет ділиться з ним своїми міркуваннями. Так, щоб ніхто не чув. І сідає на місце. Ніхто не пригадає жодного поганого слова з вуст Данченка про акторів. За спогадами Богдана Сильвестровича, Данченко завжди чекає, допоки в душі митця «заспіває пташка», допоки він увійде в процес, розпалиться. Данченко бере до уваги, що, наприклад, Богдан Ступка не є прихильником довгих репетицій, безкінечних повторів. Йому треба все й одразу. Завжди спрямовує це його прагнення в потрібне, комфортне для його темпераменту русло. Той намагається змирити свій темперамент відповідно до розважливості режисера: «Талант – не гроші, не ковбаса, не шинка. Не вирахуєш, скільки відсотків його є. У когось проявляється швидко, у декого – поступово. Треба мати терпіння й чекати, коли прилетить цей птах».

У «Дяді Вані» грає Івана Петровича Войницького, дядю Ваню. Щойно починаються репетиції, навідується у Львів до батьків. Стає свідком того, як мама докоряє татові: «Я ж могла стати актрисою. У вісімнадцять років грала в театрі "Просвіти"! Але через ту дурнувату любов до тебе з баняками лишилася». Тато мовчить. Мама втирає сльози. І продовжує: «Якби всі були артистами, життя б зупинилося!» Ступка спостерігає за ними і розуміє, як гратиме Войницького. Збагнув, що його мама – дядя Ваня. За характером, долею. Тато часто його хвалить. А мама часто критикує. І за те, що на сцені засовував руки в кишені. Каже, якщо хоч раз на сцені запхає руки в кишені, уночі їх повідриває. Якось зі сцени бачить у залі маму. Жодного разу на запхав руки в кишеню, хоча заважають, мов поприв'язувані. У «Дяді Вані» Ужвій грає маму Войницького. Якось бере сценічного сина за руку і каже: «Ну що я тут граю – таку фітюлічку, невеличку роль. Я б ще могла зіграти вашу коханку». Згадуватиме цю теплу руку не раз. І її девіз: театр Франка – це дім і сім'я. Доповнить її гасло – це й робота. Сприятиме увічненню корифеїв. Біля театру встановлять пам'ятники Миколі Яковченку, Гнатові Юрі в образі Швейка. Мріятиме про пантеон. І місце обере. Не у скверику: «З іншого боку площі, за пам'ятником патрону нашого театру Іванові Франку. Там маємо встановити монументи всім корифеям-франківцям. Треба продумати, як це зробити органічно, щоб вийшов цілий скульптурний ансамбль».

Перемоги чергуються з поразками. Ще в 60-х Данченко намагається ставити «Життя Галілея» Бертольда Брехта. Переклад належить перу Василя Стуса. Стус опиняється за колючим дротом. За компанію і Брехта оголошують неблагонадійним. Разом із Галілеєм та Стусом. На початку вісімдесятих протегує молодому режисерові Валентину Козьменкові-Делінде. Той здійснює постановку памфлета Брехта «Кар'єра Артуро Уі» на малій сцені франківчан. Роль Артуро Уї виконує Богдан Сильвестрович. На так званих «закритих прогонах» у залі ніде впасти – не яблуку, навіть горішкові. У виставі грає Михайло Крамар, славнозвісний виконавець кіноролі Стецька. їм належить мізансцена, де худорлявий Ступка, Артуро, колише на руках опецькуватого Крамаря, Догсборо. Українському радянському культурному істеблішменту не до гумору. Він плете інтриги, як несамовитий, він заздрісний та підлий, як Артуро. Починаються свіжоспечені доноси. Партія і уряд УРСР відкрито заборонити Брехта не наважуються. Адже його памфлет – антифашистський. Рятують пожежники і забороняють малу сцену. Отже, й Брехта. Знову «за компанію». Ступку не зламати. За ним – актори. Рідна сцена: «Contra spem spero. Сподіваюсь і вірю. Я їх дуже люблю, я люблю акторів, дуже люблю. Розумію кожного. Бо, як казала моя бабуся-небіжка: "Кожен має свої мухи в носі". Я на ці мухи в носі не звертаю уваги, бо в мене теж є свої мухи в носі. Мені головне, який ти на сцені. Ти талановитий – мені це найголовніше. А решта… Не можна людину сприймати за одним вчинком, воно ще молоде, дурне, тому зробило поганий вчинок, а головне – талант. Не будеш свої мухи показувати на сцені, вони десь там, за кулісами, серед нашої братви, як то кажуть, залишаться. Тому я думаю, що є перспектива у театрі».

Наріжним каменем радянської системи були колективна безвідповідальність та різноманітні кампанії. За часів генсека Андропова вирішують вдень перевіряти, хто стрижеться в перукарні, сидить у кінозалі чи париться в лазні. Мовляв, є прогульники між вами, ми знаємо. Тоді ж франківців, як овечу отару, заганяють на збори. Ступка замість партеру обирає скромне місце в ложі бенуар. Богдан Сильвестрович – чоловік позапартійний. Не доріс до згуртованих рядів членів КПРС, її бойового загону – Компартії України. Директор і голова парткому довго й нудно товчуть воду в ступі. Нагорі відповідальні товариші порадилися й вирішили, що в театрі необхідна якась контрольна комісія: «Гайки позакручувати». І тому всі ми як один… Хто дрімає, хто думає про щось своє… Богданові Сильвестровичу уривається терпець: «Ну добре, створимо комісію, аби слідкувала за нами. А потім? Комісію слідкування за першою комісією? Де ж знайти тоді час для нових вистав, нових образів?»

Зал завмирає. З одного боку – митець, який давно вже став на один щабель з такими велетами українського театру, як Кропивницький, Саксаганський, Курбас. До того ж лауреат Державної премії СРСР 1980 року за виконання ролей маляра та Войницького в драмах Коломійця та Чехова. З другого – грізний, як деус екс махіна, посланець партії та уряду, директор. Останній за словом в кишеню не лізе: «Ступка! Якщо ви гадаєте, що незамінні, – ми швидко знайдемо вам заміну. Не наш ви». Знайомі інтонації! Коли, починаючи з 1999 року, Богдан Сильвестрович стає зіркою світового, зокрема російського, кіно, ці ж нотки подекуди звучать так само безапеляційно: «Не наш він». То в Гофмана, навіть не в поляка, знімається. То в Бортка, прости Господи, і в комуніста і в пасинка Олександра Корнійчука!

Важко повірити, але за межами кіл театрофілів Богдан Ступка у вісімдесятих не сильно знаний у Києві. Він постійно знімається в кіно, але тодішніми ролями не зажив всенародної слави, як Степанков. Навіть заздрить, коли в Костя Петровича весь час просять на вулиці автограф. Степанков називає товариша «Джеймс Бодь».

У 1982 році Сергій Бондарчук завершує картину «Червоні дзвони» про революційний 1917 рік. Богдан Сильвестрович грає другорядну роль. Його Олександр Керенський програв на всіх фронтах. Але саме образ Керенського критики вважають чи не найбільшим досягненням стрічки, яка на Каннському фестивалі зазнала фіаско. Син Бондарчука, Федір, згадує: «Для того часу те, як він «зробив» свою роль – технічно, по-акторськи, – це вищий пілотаж, що він творив тоді в кадрі. Для мене він був неймовірно цікавий».

Слово Богданові Сильвестровичу: «Знімали в Пітері в Таврійському палаці, де Держдума засідала ще до революції. Нагнали величезну масовку, чоловік 200–250, я на трибуні проголошую промову. Зйомка зупиняється, ми з Бондарчуком виходимо поговорити. Він намагається спрямувати мої зусилля не на традиційне або логічне, а на підсвідоме сприйняття мистецтва. Знову починаємо масштабну зйомку, коли після слів "Тихо, мотор" чути лише стрекотання камери. І ось я темпераментно читаю свій монолог, а він досить довгий, як раптом відчуваю, що на кінчик носа скотилася горошинка поту. Усе, думаю, зіпсовано кадр, треба зупинятися, але в останній момент пальцем проводжу по носі і продовжую: "Ці групки, ці партії…" – і так до кінця. Звучить «стоп», Бондарчук показує, що знято добре і навіть переозвучувати не будемо, піде синхронний запис. Усе це вийшло в мене підсвідомо, а результат – очікуваний режисером».

Митець узагалі скептично ставиться до терміна «другорядна роль»: «Можна зробити епізод "кушать подано". Колись Амвросій Максиміліанович Бучма, що починав у "Руській бесіді" у Львові, а потім тут корифеєм і потрясаючим актором був, у перший свій вихід мав подати вино. Піднос, бокал вина. Він виходив і йшов до якогось графа, щоб це поставити на стіл. Він собі зробив етюд, що він п'яний. Він ішов до нього три хвилини. Три хвилини на сцені – це як три години в житті. Цей актор, який грав графа, був незадоволений. Публіка аплодує, а в цього заздрість. У кожного є заздрість, але треба вміти її задушити. Задушити її і не займатися цими дурними справами, бо я вважаю, що найкраще – це є мистецтво. А мистецтво – це річ підсвідома. Це не логіка. Ми можемо домовитись, що я вас люблю. За п'єсою я вас люблю, а ви мене ні, я вас добиваюся. Це логіка. А як це зробити? Як? От тоді пускається все під кору, в підсвідомість, і починається імпровізація. Якщо ти зумієш зафіксувати цю імпровізацію, то ти – щасливий чоловік, бо ти зміг це зробити».