Богдан Ступка - Загребельний Михайло Павлович - Страница 13

Зіграв Богдана Хмельницького і Мазепу. Розмірковує, хто з них обрав найкорисніший шлях для України: «Хмельницький не знав, як побудувати в Україні державу, а Мазепа зробив тільки першу спробу. Якщо взяти архівні матеріали і документи Переяславської ради, то там можна знайти такі тексти Богдана Хмельницького після 1654 року, що волосся стає дибки… А Мазепа – мудрий політичний діяч. Він зрадив не Україну, а Петра І. Але анафема на цього найбільшого церковного мецената не знята й досі, хоча її ініціатором був російський цар. Меньшиков у Батурині вирізав 15 тисяч жителів – від дітей до старих людей. їх прибивали до плотів і пускали річкою Сейм до Десни, а потім у Дніпро. Шевченко писав: "І потече кров сторіками у синєє море". Це була перша – кривава помста Петра І за зраду Мазепи, а друга виявилася, так би мовити, «культурною». З України вивезли вісім тисяч професорів Києво-Могилянської академії та Харківського університету. Першим поїхав Феофан Прокопович. Спочатку він написав оду Мазепі, а коли той програв цареві, оселився у Санкт-Петербурзі і став другом Петра. Завдяки йому імперія стала називатися Росією. З'явився прапор. Розвинулося православ'я. Той період в історії називається українізація, бо наша наукова еліта вчила петербуржців, москвичів, новгородців грамоти. І слово «Мазепа» стало забороненим. А в Європі він здобув славу. Байрон написав поему «Мазепа», Віктор Гюго теж. Польський драматург Юліуш Словацький створив п'єсу про молодого гетьмана. Художники XIX століття малювали його фантастичні портрети. Тільки у Дуврі зберігається 35 таких картин. Навіть Ежен де Лакруа написав кінний портрет, що нині зберігається в національному Каїрському музеї. Я хотів до десятої річниці Незалежності усі ці картини привезти в Україну. Але "кишка тонка" За страховку треба заплатити страшенні гроші… Мазепа – то наша гордість, а не зрадник. Так само, як Богдан Хмельницький. Коли я приїхав у Польщу, у мене журналісти спитали: "Як ви цього зрадника будете грати?" А я кажу: "Для мене він національний герой". А наші все переймалися: "Чому я знімаюся в антиукраїнському фільмі за романом Генріка Сенкевича?" Але я там не побачив нічого, що б нас принижувало. Адже для них тодішня Україна – дикий край. А військо – народне ополчення. Окрім реєстрових козаків, туди записувалися селяни. Для битви козаки одягалися просто, щоб легше було боротися. Навіть крила на польських драгунах мали функціональний характер: вони не давали заарканити воїна й стягти його з коня. І таку шляхетську армію перемогла голота. Руський князь Вишневецький виступив проти Хмельницького саме через те, що вважав його вождем плебеїв. Це ж тільки після 1917 року "кто был никем, тот стал всем…"».

Світова прем'єра «Мазепи…» відбувається в Берліні на початку 2002 року. Критик Лариса Брюховецька зустрічає Богдана Сильвестровича і цікавиться, як сприйняли фільм на кінофестивалі. Артист розводить руками. Тільки приїжджають – бачать у каталозі чудернацький анонс німецькою. Буцімто привезли «українсько-російський фільм про українського націоналіста». Наступного дня стрічку перейменували в «російсько-українську». Але ж картина виключно українська! На прес-конференції цікавляться: чому на десятому році незалежності Україна поставила антиросійський фільм? Відповідь коротка: «Не антиросійський, а антиімперський. А це різні речі, адже зрозуміло, що українські митці нічого не мають проти росіян».

Віктюк на одному з українських телеканалів жартує – з кобили і до крісла міністра дослужився: «Після передачі Бодя мені телефонує й говорить: "А ти не міг пізніше про це розповісти, коли я вже не буду міністром?" А коли ми приїхали з Оленою Образцового на гастролі до Києва, я сказав: "Олено, ти повинна зі Ступкою познайомитися. Тільки не говори про кобилу". Заходимо до його кабінету, і перше, з чого Образцова почала: "Ой, задні ноги кобили вам вдалися. Дуже вдалий стрибок". Ступка почав реготати…» За чотири дні Віктюк набирає домашній телефон друга: «Дружина бере слухавку і раптом кричить: "Звідки ти знав, що він хоче з тобою говорити?" Богдан бере слухавку і говорить: "Ти мені снився вчора й сьогодні. Ми з тобою ходили Лондоном, як колись у Львові, коли я грав з тобою задні ноги кобили". Я запитую: "Тобі добре?" Він признався: "Погано!" І заплакав».

У листопаді 2000 року відбувається прем'єра чергової картини, де грає з іноземними акторами: «Схід-Захід». Отримує роль полковника Бойка, керівника армійського ансамблю пісні… Мало хто в залі розуміє, чому він так задоволено витинає з француженкою Марі гопака. Вчорашній рядовий у львівському ансамблі ось нарешті дослужився до керівника…

В процесі зйомок стрічки «Схід-Захід» одна мізансцена опиняється за кадром. Чи справді до нього небайдужа Сандрін Боннер? Француженка викликає в нього симпатію: «Вона не красуня, але дуже мила, цікава внутрішньо. На її обличчі відбиваються найтонші порухи душі. У нас на знімальному майданчику склалися дуже гарні стосунки. Верньє навіть розповідав західній пресі, що з усіх артистів Сандрін найбільше сподобався Ступка. А історія така. Після зйомок я пішов у бар випити пива. Там було дуже багато людей, але я довго не затримався і піднявся в номер подивитися "Євроспорт". Подзвонив телефон, а коли я відповів, поклали трубку. За кілька хвилин стук у двері. Я питаю: "What?" ("Що?") А мені через двері відповідає жіночий голос: "Give me sex" ("Дай мені секс"). Я відповів: "Sex slepping in the bad" ("Секс спить у ліжку"). Більше ніхто не стукав. Наступного дня я розповів цю історію режисеру Верньє. Він помирав від сміху і по-французьки переказав цю історію Сандрін. Та загадково посміхнулася і сказала, що то була вона. Але це жарт, кокетство з її боку. До речі, ми жили в різних готелях. Просто актриса перевіряла мою реакцію. Я удав, що дуже шкодую, постукав себе по голові. Ми посміялися. Але потім я справді почав сумніватися: а раптом це була вона, то чого ж я не відчинив!»

Змінюється український уряд. Пише заяву на звільнення. До того ж, ще перебуваючи на цій посаді, доводиться посісти пост художнього керівника франківців. Його друг Сергій Данченко тяжко захворів. Напише про нього в березні 2007 року: «Сергій Володимирович розпочинав свій творчий шляху 60-ті, отже, в епоху "відлиги". А в цей час народжувалися шедеври Товстоногова в Санкт-Петербурзі; шукав свій шлях Анатолій Ефрос; дзвенів театр «Современник»; шаманствував Мільтініс. Сергій Данченко – дитина тієї "відлиги". Може, і не варто повторювати очевидне, але нагадаю, що Данченко шукав і знаходив особливу сценічну транскрипцію для видатних шедеврів української літератури – "Маклени Ґраси" Куліша, "Енеїди" Котляревського, "Кам'яного господаря" Лесі Українки, "Санаторійної зони" Миколи Хвильового. Він здійснив геніальне сценічне прочитання "Візиту старої дами" Дюрренматта, "Тев'є-молочника" Шолом-Алейхема. І завжди був «енергоцентром», який притягує до себе людей обдарованих, хоча і з різними творчими полюсами. Як відомо, останньому його задуму не судилося збутися: "Пер Ґюнт" Генріка Ібсена він так і не встиг поставити… При тому, що була навіть експлікація постановки. Хотів із допомогою Ібсена немовби повернутися на круги своя… У той, тоді ще багато в чому безтурботний час, де туман був бузковий, а алеї – темні. І була здорова його єдина донька… Я до цього часу не розумію, де він знаходив душевні сили, щоб приймати удари долі. Та в усьому, що він робив у театрі, була надія на диво. І водночас розуміння: дива вже ніколи не станеться. Приходиш іноді до нього в кабінет, кажеш: "А може, краще так, а може…" Він: "Мені б ваш клопіт…" І така поволока в очах. І все подальше – у його мовчанні. У ньому самому. Навіть коли співав свою улюблену пісню – "Сиреневый туман над нами проплывает… Кондуктор не спешит, кондуктор понимает…" то і логічний наголос по-своєму ставив: "кондуктор понимает"… Тобто розуміє те, чого, певне, іншим і розуміти не варто».