Богдан Ступка - Загребельний Михайло Павлович - Страница 10

До 1987 року мешкає у двокімнатній квартирі на Хрещатику, біля Бессарабки. На обід ходить додому. Якось у середині 80-х років зустрічає його Ірина Молостова: «Богдан, а ты знаешь, что Виталий Коротич уезжает в Москву? На углу улицы Заньковецкой освобождается квартира».

Володимир Мельниченко розповідає: «Я був активним свідком історії з отриманням Ступкою нинішньої квартири. Театр звернувся з проханням у відповідні інстанції. Знаменитому артисту важко було відмовити, проте, очевидячки, на цю квартиру претендував якийсь чиновницький авторитет. Тому Ступці наче й не відмовляли, але й не вирішували питання. Тяганина була довгою, й стало ясно, що Богдан Сильвестрович втрачає можливість отримати квартиру зовсім поряд із театром. Я тоді працював у ЦК Компартії України й був знайомий з Валерієм Врублевським – помічником першого секретаря ЦК Володимира Васильовича Щербицького. До нього й звернувся по допомогу. Прізвище Ступки прозвучало для Валерія Костянтиновича як пароль, і він одразу попросив мене зайти до нього й розповісти про суть справи. Потім, ні на мить не відкладаючи, зайшов до Щербицького і через кілька хвилин повернувся. Питання було вирішене. Володимир Васильович сказав, що такому прекрасному артисту, як Богдан Ступка, не можна не допомогти. І допоміг. Артист живе у фантастичному, а може, й містичному місці – на розі вулиць Станіславського й Заньковецької! Вулиця Станіславського, мабуть, найкоротша в місті, зачаровує кожного своєю тихою красою й несуєтністю. З одного боку ростуть каштани, й у травні з балкона квартири Ступки видно безліч яскравих свічок над зеленою густою кроною; з протилежного боку – липи, й улітку з того ж балкона можна милуватися золотим липовим квітом, квітом, який паморочить голову медовим ароматом. До речі, Ступка згадав про свою вулицю у виступі в Москві при врученні йому премії Станіславського в 1996 році. «Я сподівався на те, що саме так і має бути, – сказав тоді Богдан Сильвестрович, – бо ж я не тільки шаную великого Станіславського, не тільки сповідую його принципи, але й живу на вулиці Станіславського, зарядженій енергетикою його імені».

Прем'єра нового шедевра, «Тев'є-Тевеля», відбувається 23 грудня 1989 року в театрі імені Франка. Постановник – Данченко. Тев'є – Ступка. Богдан Сильвестрович самокритично визнає, що іноді на інших виставах люди, не розуміючи, що діється на підмостках, крутяться, зітхають. На «Тев'є…» комар пролітає – чути. І ще чути і сміх, і сльози! Богдан Сильвестрович свідчить про непересічну роль ансамблю творців «Тев'є…»: прекрасне інсценування – Григорій Горін, чудова музика – Михайло Глуз, декорації – Данило Лідер. Містечкові танці ставить Борис Каменькович, чоловік Ірини Молостової, зірки української режисури, їхній син Євген Каменькович 2012 року очолить після смерті Фоменка у Москві театр «Майстерня Петра Фоменка».

А майстерня Богдана Сильвестровича не має стін: «Гуляючи вулицями, вдивляюся в обличчя, а потім на сцені трансформую побачене. Іноді важко пояснити теоретично, яка деталь перевертає всю роль. Я розглядав фотографії відомого єврейського актора Соломона Міхоелса, і його природно подовжена щелепа допомогла мені в роботі над спектаклем «Тев'є-Тевель». Навіть московські критики відразу це помітили, написавши в рецензіях після виступу нашого театру на гастролях: «Коли дивишся на його нижню щелепу, то відчуваєш, неначе з'являється Соломон Михайлович».

У 1990–1991 роках на екрани виходять три картини, де грає яскраво, як на рідній сцені: «Микола Вавилов», «Із житія Остапа Вишні», «Нині прославився син людський».

Про роль Трохима Лисенка в телесеріалі «Вавилов…» розмірковує так: «Диявол – це зворотний бік. З ним людині навіть цікавіше, бо ж він спокушає, він різноманітний. Мені видається, добро – це свідома установка на поборення, подолання злого, спроба гармонізувати себе, поставити під Божий контроль. Одначе людині завжди хочеться цю узду послабити, пограти, повибрикувати. Ось тут диявол і підступає».

«Вавилова…» знімають у волинському селі Стобихва. Щоранку приїжджає автобус із написом «Мосфільм», місцеві жителі, дорослі й діти, масовка, розсідаються з почуттям зоряності. Один епізод займає кілька хвилин. А репетиції тривають цілих три дні. Це – сцена приїзду в напіввимерле від голоду село академіка Лисенка! Він виїжджав з-під Панської гори. Тринадцятирічна дівчина зустрічала його хлібом-сіллю. Побудували сцену, з якої й виступав Ступка-Лисенко… Пам'ятаю, що на сцені стояв великий портрет Сталіна у вінку з колосся. І Ніна Усатова, що грала головиху колгоспу, все ходила навколо нього із жмутом жита в руках й відганяла мух. Масовка: селяни слухають промову Лисенка про те, як він буде селекціонувати…

Увечері дівчина, яка віншувала академіка, стурбовано підходить до режисера Прошкіна: «Слухала я, слухала… Олександре Олександровичу! Ну хай уже Ступка і грає таку негативну роль… Але ж грає талановито – ще наші люди повірять у єресь, яку говорить від імені Лисенка!» Прошкін пояснює, що ані слова не вигадав. Піднімав архіви – роль Лисенка списана з його справжніх промов. Волинянка пригадує: «Ступка виступав натхненно, так перевтілювався, аж мороз за шкірою брав: живий Лисенко! Зйомки часто зупиняли – режисер домагався досконалості. Ступка ні разу не розсердився, а після команди «Мотор!» знову і знову читав свою доповідь так само натхненно… Ним захоплювалися; ми, діти, розуміли, відчували, що це великий артист. У перервах ішов між люди, жартував, цікавився, як живуть… Не було в ньому ні краплі «зірковості». Фотографувався з усіма, хто тільки хотів. Охоче підписував потім знімки. А то йшов навприсядки, навчаючи чоловіків, як правильно танцювати гопака…»

Богдан Сильвестрович пригадує: «Якось режисер Юрій Іллєнко запитав мене: що таке актор у кіно? Я відповів, що камеру треба відчувати, як жінку, любити всім серцем. А Юра додав, що кожний кадр треба грати так, немов він останній і найтрагічніший. Далеко не завжди це буває просто. Адже не секрет, що іноді, наприклад, доводиться освідчуватися в коханні відсутній на знімальному майданчику партнерці. А я дуже люблю безпосередню реакцію, підігравати акторам уже перед камерою. Проте, із другого боку, в картинах часто збираються актори різних шкіл, і це взаємно доповнює нас у розкритті образів. У кіно – величезне поле для імпровізації. Наприклад, коли знімали «Миколу Вавилова», я так себе поводив, що режисер Олександр Прошкін просив поберегти емоції, боявся, що перегорю, доки запустять камеру. Він казав, що знімати епізоди з Лисенком ішов, як на свято, а з Вавиловим – як на каторгу».

У 1991 році святкує півстолітній ювілей у Львові. У майстерні художника Євгена Безніска та його дружини, скульптора Теодозії Бриж. Тут святкували на початку 60-х свої заручини Іван та Марія Драчі. Того ж року у Львові знімається у фільмі Олега Бійми «Гріх» за твором Винниченка. Бійма пригадує, що за кілька днів до приїзду Богдана Сильвестровича в нього псувався настрій. У них була ніби безкінечна суперечка – хто кращий? Великий Ступка чи маловідомий Бійма. Ступка іноді зривається: «Усе, повертаюся до Києва!» Постановник стрічки огризається: «Скатертю дорога!»

У 1992 році в Єрусалимі, біля Стіни Плачу, Богдан Ступка пише записку. Як годиться, лишає її в розколині Стіни. Він пише: «Я вже грав "Тев'є…" в Москві, Мюнхені, Львові, Воронежі, інших містах. Але не було ще "Тев'є…" в Єрусалимі. Не було – в Нью-Йорку. Господи, допоможи мені зіграти в цих містах. Як говорив Тевель: "Якби я був Ротшильд". За одинадцять років по тому здійсниться мрія. «Тев'є…» збере аншлаг, ущерть заповнену залу на півтори тисячі глядачів на Брайтоні. У 1993 році Богдана Сильвестровича нагороджують Шевченківською премією: «Вона для мене дуже дорога. Я її дуже і дуже пізно отримав… Причому символічно – за Шолом-Алейхемового "Тев'є-Тевеля". У 1993 році грає голову КДБ Володимира Семичастного, одного з учасників заколоту 1964 року проти Микити Хрущова, – справжнього кар'єрного генія: у тридцять сім років став босом радянських чекістів. Мені цей персонаж запам'ятався непідробною багатоликістю. Наприкінці 70-х я жив в одному будинку з Віктором Ґонтарем, зятем Хрущова. За його словами, справжня причина падіння Семичастного з посади в 1967 році полягала в тому, що Брежнєв не міг йому пробачити коливання до останнього – на чий бік пристати в 64-му.