Ольга Кобилянська - Вознюк Володимир - Страница 21

Безперечно, так Леся Українка підтримувала О. Кобилянську морально, та закиди щодо «Німеччини» сприймала досить-таки болісно. В листі до О. Маковея від 15 червня 1899 року письменниця скаржилася: «Павлик писав мені, що було би для мене дуже добре, якби я побула довше в Лесі Українки, бо забула би, може, трохи «прокляту Німеччину». Він, певно, не хотячи поранив мене трохи тим словом. Що він знає, чим мені Німеччина ставала в голоді і холоді духовнім!» Останнє речення, як переконуємося, перегукується із процитованими раніше рядками з листів Лесі Українки. Велика поетеса і в наступні роки, якщо була потреба, завжди допомагала О. Кобилянській дружньою порадою, або, як це особливо виявилося після несправедливої критики у статті Сергія Єфремова «В поисках новой красоты», опублікованій у 10—12 книгах журналу «Киевская старина» за 1902 рік, де він звинувачував О. Кобилянську в декадентстві, своїм словом захищала її.

Початок XX століття позначений не тільки новими творчими здобутками, планами, розширенням кола спілкування, а й ударом важкої хвороби. 13 жовтня 1903 року О. Кобилянську вразив частковий лівобічний параліч. Брат письменниці Володимир, свідок лиха, увечері того ж дня повідомив про це листовно старшій сестрі Євгенії та її чоловікові Юліану Урицькому, які тоді мешкали в Димці: «Біля третьої або пів четвертої години пополудні, коли ми з Ольгою разом обідали і розмовляли, помічаю я, що вона починає лепетати і дуже невиразно говорити. Я біжу до лікаря Маєра. Він приходить біля 6-ї ввечері й каже, що ліва сторона в неї паралізована. Правда, вона ще говорить розсудливо і є при пам'яті, але не може, як я помітив, рухати ні лівою рукою, ні лівим плечем. Доктор Маєр вважає, що стан її серйозний, і призначив пузир з льодом на голову і якісь каплі. Я негайно побіг до міста за цими речами, а коли вернув – стан її був незмінний. Батько цілком зломаний і плаче, мати, розуміється, про це нічого не знає. Отже, прошу, як можливо, приїхати. Мати не може обходити, батько загубив голову. В хаті кириня – ставлять піч, коротко – нещастя і вже».

Інформацію про хворобу письменниці містить також лист О. Маковея до Кирила Студинського від 26 жовтня 1903 року: «Про Кобилянську новина з неділі (25/Х) така, що їй нібито ліпше, удар крови на мозок уступився, але власти в лівій части тіла ще не має. На лихо, ще й її стара мати захорувала безнадійно.

Перед донькою затаюють недугу матері і навпаки. Не дай Боже пригоди, смерть одної вбила би другу. Та і так мала надія, щоби О. Кобилянська могла ще в будучности що писати.

Скупість родини – доволі заможної [підкреслення О. Маковея. – В. В.] – довела до сего. Навіть кухарки не тримали, а мешкають від 1 мая с. р. – пожалься Боже! Се й добило Ольгу».

Можна згоджуватися з О. Маковеєм стосовно того, що домашні клопоти, справді, найчастіше і найвідчутніше падали на О. Кобилянську. Очевидно, і він міг певною мірою спричинити такий стан сорокарічної жінки. Були, проте, друзі, які щиро піклувалися про її фізичний стан, – Б. Лепкий, X. Алчевська, І. Липа та інші. Вони, зокрема, сприяли лікуванню О. Кобилянської на курорті в Наугаймі (Німеччина), допомагали матеріально та морально. Та й сама письменниця опісля важкого удару вміла дбати про своє здоров'я.

У Наугаймі письменниця розпочала писати повість «Ніоба», яку завершила, повернувшись до Чернівців. Дуже хутко підготувала її до друку українською мовою й відразу ж почала перекладати німецькою. Якщо вчитатися в рядки автобіографії «Про себе саму», то можна говорити і про її моральне оздоровлення в Наугаймі: «“Ніобу” написала я просто з причини, коли полюбила [виділено О. Кобилянською. – В. В.] одного «чужинця». Скажу Вам щиру правду, дорогий пане доктор, що не «наш» навчив мене, що це таке правдива, щира, чиста, свята любов [виділено О. Кобилянською. – В. В.], – а чужий, німець. За границею пізнала я його». Перекладаючи німецькою, мабуть, авторка прагнула, щоб і той «чужинець» прочитав твір, хоч офіційна її присвята така: «Високоповажному цісарсько-королівському совітнику і доцентові д-ру Фрідріху Майєрові присвячує авторка». У листі до П. Тодорова від 8 квітня 1905 року вона пояснювала: «“Ніобу” я присвятила старому і щирому приятелеві нашого дому лікареві одному, котрий один причинився до того, щоб я з тяжкої недуги сяк-так вирвалася і що моя дорога мама ще межи живучими. Позаяк новела «Ніоба» – перша [виділено письменницею. – В. В.] праця по моїй недузі, я ж посвятила її чесному німцеві, і тому, а і з інших, дуже для мене важних «літерацьких» причин, я б желала собі, щоб праця вийшла конче і в німецькій мові».

Аналізуючи частину художнього доробку О. Кобилянської початку XX століття, літературознавець Никифір Томашук зауважив: «Основу, на якій формуватимуться безкорисливі благородні й героїчні характери, повинні складати: наука, «новожитня філософія», мистецтво і любов до людини. Такі суспільно-етичні погляди письменниці знайшли своє вираження в “Балаканні про руську жінку”, “Думах старика”, в оповіданні “Ідеї”, повісті “Ніоба”».

Перше десятиріччя XX століття лягло сумним тягарем на хворе серце О. Кобилянської: в 1906 році помирає мати, в 1909 році – брат Володимир. А в 1912 році не стало батька. Однак письменниця не кидає пера. В ці роки вона пише й видає повісті «Ніоба», «В неділю рано зілля копала…», «Через кладку», «За ситуаціями», новели і нариси «Ідеї», «Хрест», «Балаканка про руську жінку», «В долах», «Місяць» та інші.

Звичайно, несприятливі життєві обставини певною мірою позначилися й на художньому доробкові. По суті, чимало з написаного перегукується з мотивами попередніх творів письменниці. А в окремих, особливо в поезіях у прозі, відчутно звучать туга та самотність. Але й для доробку цього періоду характерна віра в майбутнє свого народу, у цих творах утверджується самобутність письменницької манери.

Так, у повісті «За ситуаціями» порушено не нове для О. Кобилянської питання про становище жінки в суспільстві і роль інтелігенції в житті народу, та все ж таки читач деякі вже йому відомі проблеми сприймає й осмислює по-іншому. Цікава її ґенеза. В автобіографії О. Кобилянська зізнавалася: «За “ситуаціями” я написала під враженням гри одної великої драматичної акторки, котра тепер виступає, коли ще жиє, лише в кіно, а то Асти Нільсен. Праця мала бути й їй присвячена. Ах, дорогий пане доктор, в тій праці стільки гарних, безсловесних, мною пережитих хвилин! У ту новелу вложила я послідні лілії [в обох випадках слова виділені письменницею. – В. В.] своєї душі і молодих іще почувань».

Гра датської зірки німого кіно А. Нільсен дуже імпонувала О. Кобилянській, але життєві колізії, імовірно, були взяті з реального життя і сповнені власних почуттів авторки. В. Сімович, давній приятель і редактор деяких творів письменниці, твердив: «Родина Юстинів Пігуляків, сусідів Кобилянської, змальована в повісті «За ситуаціями», а головна героїня твору добре відома кожному чернівецькому українцеві». Ще багатші на необхідну інформацію спогади Степани Садовської: «Справжнім прототипом героїні була піаністка Віденської консерваторії Наталка Пігуляк. В образі батька молодої героїні – піаністки Аглаї ми впізнаємо художника Юстина Пігуляка. Кобилянська довго жила в сусідстві з родиною художника, була завжди там бажаним гостем і дружила з його доньками. Як розповіла мені згодом сама письменниця, вона зачерпнула життєвий матеріал до повісті «За ситуаціями» з сім'ї Пігуляків. Піаністка Наталія Пігуляк була дуже вродливою дівчиною з високорозвинутим інтелектом. З нею часто в моїй присутності Кобилянська вела розмови, цікавилась умовами студентського життя Відня.

Пригадую такий епізод. Якось Ольга Юліанівна прийшла з міста дуже схвильована. Вона розповіла нам, що на неї накинулась Наталчина мати, яка, прочитавши повість, пізнала в ній свою дочку та відносини у сім'ї».

Десятиліттями виношувала О. Кобилянська задум повісті «Через кладку», бажала написати твір, у якому продовжила б тему «Царівни», та вже на іншому рівні, з дещо інакшими акцентами. Був період, коли їй хотілося в образі Богдана Олеся вивести О. Маковея. В образі Мані Обринської, безперечно, багато рис, притаманних і самій, але загалом у героїні багато й від С. Окуневської, очевидно, і від А. Кохановської, інших жінок-інтелігенток.