Панас Мирний - Ушкалов Леонид - Страница 10

Після завершення роботи над третьою редакцією твору Мирному було цілком ясно, що вона потребує серйозного доопрацювання. «Мене моя праця, – писав він Біликові, – коли я її перечитав усю й, так би мовити, згрупував у своїй голові, вражає власною неохайністю в обробці, невмінням у постановках, у зв'язуванні одного факту з іншим». Білик був цілком згоден з такою думкою. Отримавши від Мирного текст третьої редакції, а також його не надто схвальну авторецензію, він починає працювати над твором уже не в ролі порадника, а як співавтор. Тим паче, що на початку 1874 р. Мирний став виконувати обов'язки головного бухгалтера Полтавського губернського скарбництва, отже, часу на творчість залишалося обмаль, а творчих задумів було багато. Зокрема, навесні 1874 р. він зробив остаточну редакцію нарису «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», а десь на початок літа написав велике за обсягом оповідання «П'яниця».

«П'яниця», – як в один голос стверджували Василь Горленко та Сергій Єфремов, – чудовий «психологічний етюд», а надто коли зважити на те, що в цьому творі є багато автобіографічного матеріалу. Та все-таки точніше буде назвати це оповідання соціально-психологічним, оскільки, за словами самого Мирного, він мав намір показати, «як гинуть найкращі й найсимпатичніші риси нашої душі та серця у поганих обставинах». Відтак, з одного боку, «П'яницю» можна розглядати як продовження гоголівської теми «малої людини». Недаром дехто зі знайомих письменника, прочитавши цей твір іще в рукопису, казав, що його головний герой Іван Ливадний багатьма своїми рисами нагадує гоголівського Акакія Акакійовича Башмачкіна. Та з другого боку, Мирний наголошує саме на соціальних обставинах. З приводу порівняння свого героя з героєм «Шинели» він писав: «Є, правда, між ними те спільне, що обидва вони позбавлені бойових здатностей. Але Акакій Акакійович Гоголя – істота обмежена, тоді як п'яниця рветься до чогось вищого, кращого, а коли гине, то тільки з огляду на погані умови життя». Зрештою, у цьому оповіданні Мирний змальовує не що інше, як дарвінівський театр боротьби за існування, який знає два типи персонажів: переможців і переможених. Переможці – це ті, хто, як Петро Ливадний, володіє чи вже вродженими, чи набутими адаптивними властивостями (прислужливість, цинізм, неперебірливість у засобах), переможені – ті, хто таких властивостей не має, а отже, приречений стати «колишньою людиною» (якщо скористатися з назви нарису Максима Горького «Бывшие люди»). Слід сказати, що Чарлз Роберт Дарвін як автор теорії еволюції, заснованої на ідеях природного відбору та невизначеної мінливості, взагалі справив чималий вплив на Мирного. Це була прикмета доби реалізму. «Доктрина реалістичного мистецтва, – писав Віктор Петров, – спиралась на визнання об'єктивної даності природного світу. У філософії цьому відповідав позитивізм; в точних науках – панування біологічних наук. Дарвін твердив про еволюційний розвиток біологічних форм в їх прямій залежності від зовнішнього світу». Дарвінізм на ту пору виходив далеко за межі власне біології, перетворившись на універсальну світоглядну модель, в основі якої перебуває уявлення про те, що розвиток форм живої матерії, зокрема й людини, прямо залежить від зовнішніх умов (тут він міг поєднуватися з доктриною соціалізму: досить пригадати хоч би прочитану у Відні 1876 р. доповідь Остапа Терлецького «Дарвінізм і соціалізм»). Більше того, теорія Дарвіна була тоді свого роду інтелектуальною модою. Принаймні мирнівське «почуття соціолога-еволюціоніста» посутньо обумовлене якраз Дарвіном. Недаром деякі персонажі письменника виголошують думку, згідно з якою людське життя – це не що інше, як «довічне борюкання одного з другим». У своєму «голому» вигляді ця доктрина постає перед читачем в оповіданні «Народолюбець», де головний герой Петро Шатай-Мотай співає справжню осанну Дарвіновій теорії «боротьби за життя»: «Така-то боротьба за життя!.. Слава Дарвіну, що він зірвав з наших очей романтичну пов'язку і вказав на прямий шлях – души, а то тебе задушать!..» Красу світу, високі почуття, моральні принципи, зрештою, віру в Бога герой Мирного бере всього лиш за «романтичну» полуду, котра прикриває тваринну боротьбу за існування – усеосяжну війну всіх проти всіх. Оця суто біологічна модель соціального добору має своїм наслідком трактування суспільного розвитку як форми накопичення й розпросторення зла: виживають найбільш адаптовані, а це означає, що зло (неправда) набуває все більшої й більшої сили. Антагонізм між «двома породами людей – тріумфаторів у житті і подоланих та скинутих у прірву безнадії, – писав Сергій Єфремов з приводу «П'яниці», – ставить Мирний, як бачимо, вже в перших своїх творах. Одні вибиваються вгору, другі йдуть донизу. Пасивні між цими гинуть одразу. Активніші борсаються, пробують пливти проти води і – теж гинуть. Власне до цієї тези можна звести всеньку життєву філософію Мирного, усі його твори подають більш або менш промовисті ілюстрації до цього загального біологічного закону».

У 1884 р. Мирний знову звертається до «Слова о полку Ігоревім», зробивши переспів пам'ятки під назвою «Дума про військо Ігореве». Цей переспів можна розглядати як спробу письменника повернути до життя культурні здобутки українського народу, що їх було «ще з великокняжих часів знищено і розпорошено на протязі довгих віків», коли українська мова, «що так яскраво виявлялася в творах безвісних літописців України-Русі та невідомого співця «Слова о полку Ігореві»», була «занехаяна і з пишних хором та широкого вжитку закинута у глухі села, де стала говіркою задля хатнього обійстя, а не задля потреби культурного життя та широкого письменства…». На цей раз Мирний стилізував «Слово» під народну думу. Можливо, на цю ідею його наштовхнули відповідні міркування Павла Житецького, висловлені в його виступі на III Археологічному з'їзді, що проходив із 2 по 16 серпня 1874 р. в Києві, з приводу доповіді професора Санкт-Петербурзького університету Ореста Міллера про зв'язок «Слова» з билинами. Принаймні Мирний, так само як і Житецький, вважав, що «Слово» – це «прапрадід народних дум». Уже наприкінці 1870-х pp. Мирний надішле свій переспів Житецькому, маючи намір видати його з передмовою київського вченого. Однак на заваді стала цензура: другий пункт Емського указу забороняв друкувати переклади українською мовою. Цензура не дозволяла друкувати переспів «Слова» і перегодом. З червня 1902 р. Мирний писав до Сергія Єфремова: «Це справді більше чим дивно. Хоч би це був переклад з чужородної мови, а то самостійну переробку на нашу мову давнього «Слова о полку Ігоревім» заборонено!»

Тим часом Білик десь до початку листопада 1874 р. працював над романом «Хіба ревуть воли…». Наслідком його ґрунтовної переробки стала наступна, четверта, редакція твору. У цій редакції Білик спробував перш за все виструнчити композицію роману. Зокрема, він поділив третю частину твору, яка включала 14 розділів, на дві окремі частини. Така чотиричастинна структура залишилась і в остаточній версії роману. Крім того, він переробив цілу низку сцен та епізодів, а також написав два нові розділи, в яких ішлося про діяльність Чіпки в земстві: «На громаді» та «Земці». Щоб належно пояснити повернення Чіпки до розбишацтва, досі обумовлене тільки побутовими причинами, Білик радив Мирному змалювати участь Чіпки в роботі земства. Тоді повернення героя на слизьку стежку ставало б наслідком його розчарування в самій можливості легально змінити світ на краще, тобто громадською роботою утвердити в ньому правду. Мовляв, у такому разі глибока зневіра героя в суспільному житті буде змушувати його шукати розради в житті особистому, а те особисте – справжнє пекло. І тоді він стане шукати розради в розбишацтві. «Тому, – писав Білик Мирному, – ти повинен обов'язково примусити Чіпку брати участь у земстві, на громадській посаді». Як бачимо, ці розділи мав писати Мирний, але він у цей час захопився роботою над повістю «Лихі люди», тож писати їх довелося самому Біликові. Матеріалом йому послужили дійсні факти: перші вибори до земства в Гадяцькому повіті, які відбулися 1865 p., та подальша діяльність Гадяцької повітової земської управи. Власне кажучи, Білик використав матеріали написаної ним іще в 1865 р. публіцистичної статті під назвою «Из Гадяча, Полтавской губернии», де йшлося про перші земські вибори. Наприклад, у статті є епізод, в якому чиновник повчав виборних від селян, як їм голосувати: «Дивіться, каже, на мене: коли я крутну правого вуса – кладіть шар направо, а як лівого – то наліво!» І майже такі самі слова Білик вкладає в уста станового Дмитренка в романі «Хіба ревуть воли…».