Григорій Квітка-Основ'яненко - Ушкалов Леонид - Страница 20

Аж ось, нарешті, останній відомий лист Квітки-Основ'яненка, написаний незадовго до смерті. Він адресований Федорові Олексійовичу Коні, і йдеться в ньому про літературу, театр, спільних знайомих… Словом, лист як лист. Тільки насамкінець – щемливий постскриптум, в якому Квітка говорить про свою колись любу Основу: «Основа так опоганилась, що соромно й титулуватися нею, та нічим замінити. Заступити іншим прибраним іменем, наприклад, Бездомний або щось подібне, не годиться й не личить, а власного імені не хочу ставити. Нехай ваші брати журналісти розпікають Основ'яненка, а не Квітку». Старий письменник, який так пишався і своїм давнім родом, і своєю Основою, перед смертю не хотів зватись Основ'яненком. Тепер йому й справді куди більше личило б ім'я Бездомний…

Наприкінці липня 1843 р. Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко тяжко захворів. Хвороба мучила його одинадцять днів… Він помер 8 (20) серпня 1843 р., о п'ятій годині пополудні, в Харкові, на руках своєї коханої дружини та в колі рідних і друзів, серед яких були Микола Юрійович Квітка, Петро Петрович Гулак-Артемовський та інші. 21 серпня в «Приложениях» до 33-го числа «Харьковских губернских ведомостей» було сказано, що смерть Квітки-Основ'яненка – це «втрата, яку глибоко відчує кожен, хто знав покійника, його щиру любов до вітчизни, його зразкову ревність у службі, його правдивий, благородний характер та спосіб думання, його заслуги перед краєм!». Провести письменника в останню путь зібралася сила-силенна люду. Уся довга й широка Катеринославська вулиця (нинішній Полтавський шлях) – від Благовіщенського собору до Холодногірського кладовища – була вщерть заповнена народом. Сюди зійшлися люди різних станів не тільки з усіх куточків міста, але навіть селяни з прилеглих до Харкова сіл. Труну з тілом небіжчика несли голови та члени губернських установ. Було присутнє все найвище місцеве начальство на чолі з генерал-губернатором князем Миколою Андрійовичем Долгоруковим та цивільним губернатором Сергієм Миколайовичем Мухановим. Погребальну службу правив преосвященний Інокентій Борисов. Він же таки виголосив слово, яке, як каже Григорій Данилевський, «красномовно повчало слухачів і нагадувало про життя покійника». Люди прощалися не лише з надвірним радником та кавалером Григорієм Федоровичем Квіткою, але також зі славетним письменником Основ'яненком. На очах багатьох бриніли сльози…

Андрій Федорович переживе свого молодшого брата всього на кілька місяців – його не стане 6 квітня 1844 р. Тим часом Анна Григорівна буде жити ще майже дев'ять років. Та очевидці стверджують, що після кончини чоловіка світ перестав для неї існувати. Вона ніби з дня на день чекала смерті, щоб знов бути разом зі своїм обожнюваним Григорієм Федоровичем…

У вічності вони спочивають поруч. На їхньому спільному нагробку напис: «Тут покоїться прах Григорія Федоровича Квітки (Основ'яненка). Народився 18 листопада 1778. Помер 8 серпня 1843. Анна Григорівна Квітка, уроджена Вульф. Народилась 1800 року, 17 травня. Померла 13 січня 1852 року».

Творчість Квітки-Основ'яненка посідає в нашій літературі особливе місце. Коли 1843 р. Микола Костомаров на сторінках третього тому харківського альманаху «Молодик» писав про те, що честь створення нової української літератури належить письменникові, який виступив під прибраним ім'ям Основ'яненка, він навряд чи погрішив проти правди. Зрештою, українські повісті та оповідання Квітки відкривали нову сторінку і в письменстві всієї Європи. Беручи свої сюжети «виключно з життя народного», скаже перегодом Іван Франко, Квітка-Основ'яненко на ціле десятиліття випередив відповідні твори письменників-«натуралістів»: Жорж Занд, Івана Тургенева, Федора Достоєвського та інших. Так чи ні, а нова українська література багатьма своїми рисами завдячує саме Квітці-Основ'яненкові. Недаром же Юрій Федькович назвав Квітку ясним місяцем на небосхилі українського слова («Нема в нас сонця, як Тарас, нема місяця, як Квітка, і нема зіроньки, як наша Марковичка»), а Михайло Драгоманов у листі до Мелітона Бучинського від 25 грудня 1872 р. зарахував Квітку-Основ'яненка, поруч із Тарасом Шевченком та Миколою Гоголем, до трійки найбільших українських класиків XIX століття.