Григорій Квітка-Основ'яненко - Ушкалов Леонид - Страница 12

Саме під час оцих вимушених ледь не чотирирічних «канікул» Квітка-Основ'яненко й почав писати прозу, яка принесе йому славу класика літератури. Мабуть, цьому неабияк посприяло Квітчине захоплення ранніми повістями відомого московського літератора Михайла Погодіна, який на ту пору тішився славою «одного-єдиного спадкоємця безсмертного Карамзіна». Принаймні Квітка-прозаїк розпочинав з того, що записував достеменні історії (він називав це «канва») і надсилав їх Погодіну для літературного опрацювання. Саме таким чином у 2—4 числах популярного московського журналу «Телескоп» за 1832 р. з'явилася повість «Харьковская Ганнуся» – зворушлива романтична історія про безталанну панянку, яка виросла серед простого люду. Публікуючи її, Погодін зробив примітку, мовляв, я отримав від одного шанованого письменника, який мешкає на Україні, повість із «почесним для мене правом» переказати її на свій лад. Я так і зробив, скоротивши текст ледь не втричі. Отож читач має дякувати авторові за «вигадку та композицію, а за оповідь відповідальність лягає на мене».

Період «канв» швидко минув, і вже наступного року Квітка заходився писати великий роман «Жизнь и похождения Петра Пустолобова» – твір «жільблазівського» типу. Слід сказати, що пікарескний роман Алена Рене Лесажа «Histoire de Gil Bias de Santillane»[22] (1715—1735) мав свого часу надзвичайну популярність. Уже в 1760—1761 pp. він був перекладений по-російському Василем Тепловим і виданий у Санкт-Петербурзькій Академії наук. Примірник цієї книги був і в бібліотеці Харківського колегіуму. Мабуть, саме його читав Григорій Сковорода, коли десь у травні—червні 1763 р. в листі до Михайла Ковалинського, зацитувавши епіграму: «Я знайшов гавань, прощайте, надіє і щастя! / Досить ви бавились мною, бавтесь тепер уже іншими», – якою завершується дев'ята книга роману Лесажа, зазначав: «Цей напрочуд вишуканий двовірш запозичено в того невідомого автора, котрий, хто б він не був, досить красномовно й докладно описав гомерівським віршем Жільблазові блукання». Філософ каже про «невідомого автора», оскільки на той час снували плітки про те, що твір Лесажа є плагіатом з якогось іспанського оригіналу. Одним з тих, хто поширював ці плітки, був Вольтер, якого Лесаж вивів у десятій книзі свого роману в образі «модного поета» Габріеля Тріякеро (тобто «шарлатана»).

Лесаж як автор «Жіля Блаза» справив неабиякий вплив на творчість багатьох письменників Російської імперії. Згадаймо хоч би скандальний успіх роману Василя Наріжного «Российский Жильблаз, или Похождения князя Гаврилы Симоновича Чистякова», чиї перші три частини, надруковані 1814 p., були, за розпорядженням міністра народної освіти графа Олексія Кириловича Розумовського, конфісковані й знищені за нібито наявні там «нехвальні й спокусливі місця». Та, поза всяким сумнівом, найвідомішим російським твором «жільблазівського» типу став роман Фаддея Булгаріна «Иван Выжигин, или Русский Жилблаз», який з'явився 1829 р. А ще через два роки побачив світ і «Петр Иванович Выжигин» – продовження «Ивана Выжигина». Це був перший бестселер у російській літературі, одразу ж перекладений французькою, англійською, німецькою, польською та іншими мовами. Він викликав цілу зливу оцінок і суперечок. Наприклад, імператор Микола І читав «Ивана Выжигина» «із задоволенням», а за роман «Петр Иванович Выжигин» нагородив Булгаріна брильянтовим перснем. Микола Греч уже в 1830 р. включив матеріал про цей твір до шкільного підручника з російської словесності. З другого боку, Олександр Пушкін та письменники його кола дуже жорстко критикували «Выжигина». Пушкін навіть хотів написати «історично-морально-сатиричний» роман «Настоящий Выжигин», зробивши його головним героєм самого Булгаріна, чия сповнена пригод біографія давала непоганий матеріал для пікарескного роману. Неприхильно поставився до роману Булгаріна й Квітка-Основ'яненко. 20 червня 1831 р. він писав до Сергія Аксакова: «Не треба нікому „Петра Выжигина“!.. Так минає слава цього світу! Чи правильніше сказати: зустріли його („Ивана Выжигина“) за одягом або за ім'ям творця, а проводжають за умом. Не раз уже діти страждали через дурість батьків, а надто коли й син пішов у батька». Таким чином, роман «Жизнь и похождения Петра Пустолобова» – це свого роду анти-«Выжигин». Перша згадка про цей роман зринає в листі Квітки до Михайла Погодіна від 31 грудня 1833 p.: «Сповідаюсь і каюся! Наважився я, окаянний, шугонути ціле книжище!». Судячи з цього листа, Квітка мав намір написати роман на вісім частин. У ньому він збирався змалювати все те, про що варто було б «возопить пред правительством».

Відтак уже в 1833 р. Квітка надсилає першу частину свого роману (до кінця року була готова й друга) видавцеві. Але тут починаються ходіння твору по цензурних муках. 2 червня 1834 р. Квітка сповіщав Погодіна, що Московський цензурний комітет не тільки заборонив роман до друку, але навіть відмовився повертати рукопис авторові. «Не знаю, – дивується Квітка, – що там знайшли аж такого страшного!» А «страшним» було те, про що писав 16 лютого 1834 р. цензор Олексій Болдирев: мовляв, «у цьому творі змальовані неподобні й протизаконні дії та зловживання предводителів, опікунів, справника, земських та інших чиновників, яких призначає уряд». Московський цензурний комітет надіслав справу на розгляд головного управління цензури Міністерства народної освіти. 12 березня 1834 р. це управління доручило Олександру Мордвинову зробити свій висновок щодо роману Квітки. А вже 2 квітня Мордвинов доповів, що дозволяти публікацію не слід, оскільки, «будучи сповнений картин зловживань різних чиновників, цей твір може справити на читачів невигідне для уряду враження». Відтак головне управління цензури сповістило Московський цензурний комітет, що твір друкувати не можна.

Квітка був прикро вражений таким перебігом подій. Можливо, писав він 2 червня 1834 р. Михайлу Погодіну, деякі наявні в романі вирази та натяки й справді «потребують пом'якшення, але не більше того». Та в усякому разі письменник на тривалий час припиняє роботу над романом. Він знову повернеться до цього аж через три роки. Справа в тому, що 11—12 жовтня 1837 р. в Харкові перебував Василь Андрійович Жуковський. Квітка зустрічався з ним. Під час їхньої бесіди мова зайшла про комедію «Дворянские выборы» і Жуковський радив Квітці продовжувати писати в такому ж ключі. Квітка відповів, що із цього матеріалу дуже складно створити «правильну драму». У такому разі, сказав Жуковський, можна «помістити й розвинути все це в романі, прикрасивши й наповнивши сценами з губернського товариства». Тоді Квітка й розповів Василеві Андрійовичу про свій роман та про ті неприємності, які мав із цензурою, мовляв, «там на мене сильно напали». Жуковський заспокоїв його, сказавши, що все то «дурниці». Після цього Квітка й почав працювати над другою редакцією роману. У березні 1839 р. він уже надіслав рукопис першої частини другої редакції до Петербурзького цензурного комітету. На цей раз роман цензурували Петро Корсаков та Олександр Никитенко. Уже в середині травня 1838 р. Корсаков сповіщав Квітку про те, що цензурний комітет загалом схвалив рукопис, але при тому радить авторові, щоб той остерігався, по-перше, «виставляти на посміх» губернаторів, генерал-губернаторів та сенаторів, а по-друге, ображати насмішками служителів культу – люд «найбільш дратівливий у нашому дратівливому світі». Отримавши цю добру звістку, Квітка надсилає до цензури й другу частину свого роману. 21 червня 1938 р. Корсаков уже доповідав про неї на засіданні комітету, зачитавши деякі дражливі, на його думку, уривки твору, наприклад, окремі не надто привабливі сцени служби дворян у війську чи їхнього побуту. Утім Корсаков, що мав славу цензора, котрий обстоює інтереси авторів, прокоментував ці місця дуже вигідно для Квітки. Мовляв, письменник змальовує шістдесяті роки минулого століття й непривабливі сцени «служать ніби контрастом щодо нинішнього порядку й дисципліни, чию користь та необхідність вони доводять краще за будь-які міркування».