Данило Апостол - Тома Леонід Васильович - Страница 4

«Шлюб Хмельниченка, а потім нещаслива смерть від неприятельської кулі займали увагу не тільки України, а всього комплексу земель, що її окружали. Новіших письменників захоплювала коротка, як блискавиця, кар’єра цих молодожонів – чигиринського козака і волоської господарівни, що блиснули на політичнім овиді і згасли як метеор», – пише в «Історії України-Руси» М. Грушевський.

Про смерть Тимоша залишив спогади гадяцький козак Степан Радивилів: «Приступав до Сучави багато разів волоський господар Степан Логофет, і з ним було ляхів, мунтян, венгрів і шведів двадцять п’ять тисяч. А Тимофій сидів в облозі з вісьмома тисячами козаків і від голоду померли дві тисячі. Під час приступу зрадили Тимошу три ляхи, визволені ним від смерті, і розповіли, де буває Тиміш. І як був він у обозі серед возів, то з гармат вози розбили, тріска від воза вдарила Тимоша по нозі. Від того удару прикинувся злий вогонь (гангрена) і через шість днів він помер». Смерть Тимоша тяжко позначилася на здоров’ї Богдана Хмельницького. І 1657 року він помирає, призначивши своїм наступником сина Юрія.

Безперервні війни, національна незакоріненість, економічна залежність, зрада і відступництво – ось таким було тогочасне українське буття. Ніхто не стане заперечувати, що історія – це безперервна зміна і перебудова існуючих взаємин, територій, соціально-політичних структур. Також історія – це становлення і боротьба етносів. Саме етноси, за Львом Гумільовим, і є дійові особи в театрі історії. «Локомотивами» ж етносів є пасіонарії. Гумільов визначає пасіонарність як ознаку, що виникає внаслідок пасіонарного поштовху. Таким чином утворюється деяка кількість особистостей, які мають підвищене тяжіння до активної дії. Саме таким пасіонарієм постає Данило Апостол, який народився у знаковий для України 1654 рік – фактичний кінець Хмельниччини. Згадаємо, як Богдан Хмельницький прагнув закріпитися на європейському обширі – через Молдавію, Валахію та Семигород. Драматична доля його старшого сина Тимоша, який побрався з Розандою, донькою молдавського господаря Лупула; взяття Варшави спільними силами козаків, молдаван, угорців та шведів під керівництвом Дьєрдя Ракоці – ось останній вражаючий спалах української пасіонарності.

«Воин добрый, из всех полковников давнейший»

4 грудня 1654 року в родині Павла Охрімовича Апостола в селі Великі Сорочинці, яке було одним з його основних володінь, народився син Данило. Дослідники вважають, що він отримав найкращу на той час в Україні освіту – закінчив Києво-Могилянську академію, хоча документального підтвердження цього історики не мають. У двадцять років Данило вже безпосередньо виконує обов’язки полковника, а через вісім років його офіційно обирають на уряд полковника Миргородського полку. А це ж був особливий полк. За твердженням автора «Історії русів», полк у Миргороді був уже на початку ХVI століття (1514 р.), до того ж, нагадаємо, 1653 року Богдан Хмельницький збирався перенести свою резиденцію саме до Миргорода.

До першої половини ХVII століття Миргородщина належала до «корони польської», тут були володіння найбільших польських магнатів – Острозьких, Конецпольських, Обалковських, Вишневецьких. У 1637—1638 роках тут прокотилось грізне повстання проти польської шляхти під орудою Павла Бута та Якова Остряниці.

Остряниця отаборився під Говтвою: повсталі насипали вал між річками Пслом і Говтвою й успішно протистояли військам Потоцького – поляки зазнали поразки. Розгромивши польське військо, Остряниця став володарем Східно-Південної України у поріччях Псла і Ворскли. До того ж він мав зв’язки із Запорожжям і Доном та Слобожанщиною, що стала прихистком українських бунтівників. Згодом Остряниця повернув на Хорол, звідти пройшов униз до Миргорода, де з великих запасів селітри наробив пороху для своїх гармат. Далі пішов на Сулу і зайняв позицію за три милі нижче Лубен. І тут нагодився Ярема Вишневецький, котрий прагнув вирвати свої задніпровські землі з рук повстанців. Але Остряниця, на підмогу якому прийшов полковник Секирявий[2], і не думав здаватися. Польську кінноту повстанці прийняли так «гаряче», що вона мусила чимдуж тікати до Миргорода. Полягло багато товариства – рицарства кварцяного і панського, «що великий жаль не дає їх обчислити». Вражений Потоцький писав: «За ласкою Божою і щастям королівським доводилось нашим добре кілька разів: багато разів сильно громили ту своєволю, табори їх міцно розривали, їх самих по кілька тисяч вирубали – але що ж! Як їх одного дня згине стільки, зараз другого-третього дня на те місце прибуває ще більше тої своєволі, що з усіх боків валом валить до них!»

Крім поляків, діставалося від миргородських козаків і московським зайдам – «не зарікаються миргородські козаки царські городи воювати і кафтани з московських людей носить».

Та й в історію визвольної війни українського народу, очолюваної Богданом Хмельницьким, миргородські козаки вписали славні сторінки. Вони були серед перших під Жовтими Водами, Пилявцями і Корсунем. Блиск їх переможних шабель бачили Львів і Замостя та фортеця Збараж. Вони першими увірвалися у Зборівську браму. До останнього стояли миргородці на чолі зі своїм полковником Матвієм Гладким під Берестечком.

Миргородський полк підтримував тісні зв’язки із Запорожжям, і коли універсалом Б. Хмельницького було утворено Чортомлицьку Січ, миргородці створили там три своїх курені. До речі, сам славетний гетьман приїздив до Миргорода у 1650 році і приймав тут посланців путивльського воєводи С. Прозоровського – Марка Антонова і Бориса Салтанова. Саме тоді за розпорядженням Хмельницького миргородський полковник Матвій Гладкий пішов з Миргорода із запорозькими козаками на польське місто Таборець, бо там ляхи вбили козацького полковника Нечая.

Про те, що Миргородський полк завжди був дуже важливою військово-адміністративною одиницею Гетьманщини, свідчать також події весни 1670 року, коли гетьмани П. Дорошенко і Д. Многогрішний прагнули заручитись підтримкою саме Миргородського і Полтавського полків. Але, за свідченням сучасника подій, миргородці і полтавці зачинились у своїх містах і нікого не слухали.

Однак не так було, коли йшлося про захист рідної землі. Миргородський полк, а також Гадяцький і Полтавський, у лютому 1696 року на чолі зі своїми полковниками Д. Апостолом, М. Бороховичем і П. Герциком зупинили татарську навалу у межиріччі Псла і Говтви. У 1701 році Миргородський полк на чолі з Д. Апостолом проявив чудеса хоробрості під шведським містечком Ерестфер, а пізніше козацьке військо (17 тисяч козаків) здобувало Варшаву. Під проводом Данила Апостола миргородські козаки штурмували Азов, брали участь у Північній війні, у Перському та Гілянському походах. Під Гезлевом (Євпаторія) у липні 1736 року загинув син Данила Апостола Павло.

Як бойова і військово-адміністративна одиниця Миргородський полк проіснував до початку 1782 року, коли указом імператриці Катерини II козацький устрій в Україні було ліквідовано.

Миргородські і сорочинські козаки уміло володіли не тільки шаблею. Ще на початку ХVII століття в Миргороді було засновано полкову школу, підпорядковану Генеральній військовій канцелярії, а згодом запровадили обов’язкове навчання старшинських дітей при сотенних і полкових канцеляріях, у церковно-парафіяльних школах. У той же час верхівка миргородського козацтва вчилась у Київській академії та Переяславському колегіумі. В часи гетьманування Данила Апостола у Миргороді налічувалось понад шістсот дворів, згодом значно зросла кількість козацьких хуторів.

У ХVII столітті полкова адміністрація містилась у Миргороді, але вже на початку ХVIII століття миргородський полковник Данило Апостол перебрався з полковим правлінням до Сорочинців. Згодом це містечко, маєток свого батька, миргородського полковника Павла Апостола, гетьман Данило Апостол зробив своєю резиденцією і центром управління. У «городі», тобто укріпленому миргородському городищі, залишилось тільки сотенне керівництво, будинок полковника та житловий двір миргородського сотника Мусія Зарудного.