Переяславська Рада. 1654 - Швець С. - Страница 10

Ідеологія, що була викликана до життя реаліями першої половини XIX століття, була перенесена також і на події минулого.

Відразу на перший план вийшли події 50-х pp. XVII століття, взагалі українсько-російські стосунки. Саме в цей час виходять твори М. І. Костомарова, серед них – «Закон Божий», відомий також як «Книга буття українського народу», котрий став програмним документом для Кирило-Мефодіївського братства. Це був ідеологічний твір полемічного спрямування. У ньому поєднувались і панславізм, і федералістичні ідеї, і соціалістичні, але в його основу лягли дві праці: «Історія русів» і «Книга польського народу та польського пілігримства» А. Міцкевича, яку він написав уже в еміграції, в Парижі, під враженням поразки повстання 1830 року. У творі А. Міцкевича була висунута ідея всеслов'янської федерації, центральним елементом якої є Польща. Основний зміст «Закону Божого» був приблизно такий самий, але центральним елементом всеслов'янської федерації мала стати не Польща, а Україна.

«І хотіла Україна знову жити з Польщею по-братерськи, нерозділимо і незмісимо, але Польща жодною мірою не хотіла одрікатись од свого панства. Тоді Україна пристала до Московщини і поєдналась з нею як єдиний люд слов'янський нерозділимо і незмісимо… як поєднаються колись усі народи слов'янські між собою… Але скоро побачила Україна, що попалася у неволю… І одбилась Україна від Московщини, і не знала, бідна, куди прихилить голову. Бо любила і поляків, і москалів, як братів своїх…» Такими були погляди М. Костомарова на українські визвольні змагання XVII століття.

«Ідеї, висловлені в «Законі Божому», автор проніс крізь усе життя. Можна без перебільшення твердити, що на них спиралися всі праці М. Костомарова, хоч би про що він писав.

Першою його науковою монографією була праця «Богдан Хмельницький и возвращение Южной Руси к России», яка вперше побачила світ на сторінках «Отечественных записок» у 1857 році. Вона була досить популярною і витримала не одне видання. Але всі інші її видання, починаючи від 1859 року, виходили під скороченою назвою і називалися скорочено «Богдан Хмельницький». Уже сам початковий варіант назви монографії відверто демонструє позицію автора і щодо українсько-російських відносин, і щодо діяльності Богдана Хмельницького, і щодо самого договору 1654 року. У цій праці гетьмана було названо «воссоединителем Руси», що красномовно свідчить про його трактування українсько-російського зближення в 50-х pp. XVII століття як возз'єднання. Ось як уявляв собі Микола Костомаров сенс і зміст діяльності Богдана Хмельницького: «…Его старанием Западная и Южная Русь были уже под единою властью с Великой Русью. Не его вина, что близорукая, невежественная политика боярская не поняла его, свела преждевременно в гроб, испортила плоды его десятилетней деятельности и на многие поколения отсрочила дело, которое совершилось бы с несравненно меньшими усилиями, если бы в Москве понимали смысл стремлений Хмельницкого и слушали его советы».

На відміну від M. Карамзіна та M. Погодіна, що вважали Київську Русь за моноліт, як в етнічному, так і в політичному (державному) аспекті, – М. Костомаров розглядав Русь як федерацію шести незалежних державно-етнічних одиниць, особливо наголошуючи на їх етнічній окремішності. На заваді нормальному розвитку такої федерації стала, на думку М. Костомарова, монголо-татарська навала. Таким чином, перед нами постає картина етнічно різнорідної, але політично соборної державної структури, де кожен її елемент мав досить широку автономію.

Подальшим розвитком цих ідей стала праця «Две русские народности», вперше опублікована в журналі «Основа» 1861 року.

У цьому творі автор доводить етнічну окремішність українського народу щодо російського. Але цікавим є не сам факт доведення окремішності, а те, яким чином це доводилося. Окрім суто етнографічного матеріалу автор надає як один із основних доказів окремішності нездатність українців до державотворення, взагалі до самостійного державного життя: «Малороссы сознавали и сознают неизбежность и неразрывность связи с великороссами, потому что последние способны столько же, сколько мы не способны, к организации, к поддержке общественного тела (тобто держави. – С. Ш.) и правильности его отправлений…» Якщо «Історія русів» і «История Малой России» Д. Бантиш-Каменського були кроком назад у політичній свідомості української еліти, то M. Костомаров у своїй праці «Две русские народности», та й не лише в ній, зробивїх цілих три. Він доводив уже не політичну, державну, окремішність України, а етнічну окремішність українців, більше того, етнічна окремішність українців доводиться за рахунок заперечення можливості політичної окремішності України.

У контексті висловлюваних М. Костомаровим ідей українсько-російське зближення 1653–1655 pp. розглядається як акт возз'єднання руської федерації, так би мовити, часткове досягнення всеслов'янської єдності. Микола Костомаров навіть думки не припускав, що Україна могла мати свої інтереси, відмінні від російських чи навіть протилежні їм.

Тобто всі інші варіанти розвитку подій просто не розглядалися. Усі політичні, а особливо зовнішньополітичні дії наступників Богдана Хмельницького пояснювалися власним їх честолюбством чи вузькими груповими інтересами. І українських гетьманів, і старшину М. Костомаров показує у своїх творах як універсальних зрадників, які зраджують заради особистих мотивів. Певний час таке ставлення до української еліти того часу не торкалося Богдана Хмельницького. Та воно змінилося, коли М. Костомаров дізнався про деякі аспекти українсько-турецьких відносин, які явно не відповідали репутації гетьмана як москвофіла. На це він сказав, що і гетьман Богдан Хмельницький, і його наступники були варті одне одного.

У своїх працях М. Костомаров подає лише два типи лідерів: це або ватажки народних рухів, або ті, кого він у «Законі Божому» називає «панством». Панство він змальовує найтемнішими фарбами, наприклад героїв «Смутного времени в Московском государстве». Набагато тепліше автор ставиться до людей кшталту Степана Разіна. У М. Костомарова є навіть спеціальне дослідження «Бунт Стеньки Разина». Саме повстання він сприймав як війну російських козаків проти уряду. Тобто як українські визвольні змагання, так і повстання Степана Разіна сприймалися автором як речі одновимірні.

Основою обох рухів, за М. Костомаровим, були соціально-економічні мотиви, важливим визнавався ним і релігійний аспект. Богдан Хмельницький зображувався як своєрідний український варіант Степана Разіна. Українсько-польський конфлікт М. Костомаров уявляє не як зовнішньополітичну акцію, а як внутрішній конфлікт у Речі Посполитій. Автор не сприймає Україну як суб'єкта зовнішньої політики; у працях М. Костомарова – це об'єкт територіальних претензій Туреччини, Московії, Речі Посполитої тощо. Політичної ж волі самої України, за такого розгляду її історії, просто не існує – за нею залишено тільки право на етнічну окремішність і у зв'язку з цим – на певні географічні кордони.

Наукові праці та художні твори, написані М. Костомаровим, є наслідком тяжкої духовної, світоглядної кризи українського суспільства. І найбільше ця криза позначилася на світогляді політичному. Усе XIX століття українська еліта відстоювала етнічну окремішність українців в українсько-польських та українсько-російських ідеологічних баталіях, геть відійшовши від політичної боротьби.

Навіть твори Тараса Григоровича Шевченка, попри безмежну повагу і любов до великого поета, нікого не надихнули «прочитати знову тую славу». Хоча такі вірші, як «Великий Льох», «Розрита могила» (початок 40-х pp. XIX століття), поема «Гайдамаки» та ін., справили на його сучасників дуже сильне враження. Слід зазначити, що його погляди на українсько-російські стосунки принципово не відрізнялися від тих, що були відомими широкому загалу української інтелігенції з «Історії русів» чи «Истории Малой России…» Д. Бантиш-Каменського. Для Тараса Шевченка українсько-російське зближення в 50-х pp. XVII століття теж було приєднанням, яке сприймалось як інкорпорація України до Росії. Він так само розцінював цю подію як епохальну для історії України. Але для Тараса Шевченка договір 1654 року – це національна катастрофа, така як і Полтавська битва 1709 року, чи навіть гірша за неї. Полтавська битва є військовою поразкою, якої завдав тобі ворог на полі бою, а все, що відбувається після неї, є закономірним наслідком цієї поразки. Переяславська рада, взагалі зближення з Московією – то вже добровільна акція, та ще й розпочата з ініціативи української сторони.