Марко Вовчок - Панасенко Т. М. - Страница 11

Чоловік перший виїхав у Ставрополь, щоб зняти квартиру, владнати інші побутові справи до приїзду дружини з сином. Марія Олександрівна у Петербурзі намагається передати новим жильцям квартиру, відправити всі речі в Ставрополь, дуже хоче взяти рояль. У листі пропонує чоловікові запросити до них жити його матір, Тетяну Андріївну. У перші дні квітня 1878 року Марія Олександрівна з сином Борисом виїхала в Ставрополь. Про свій від’їзд вона не повідомляла друзям і знайомим, усі незавершені справи залишила доброму знайомому, юристу Михайлу Миколайовичу Буткевичу. Тільки йому Марко Вовчок залишила свою кавказьку адресу. Для близьких знайомих письменниці цей від’їзд був цілковитою несподіванкою, хоча Марія Олександрівна казала, що на якийсь час виїде за кордон. За рік до цих подій Марія Олександрівна, розмірковуючи у листі до Ф. Лазаревського про переведення Михайла Дем’яновича у Ставрополь, написала: «…нехай Марко Вовчок зникне, як у воду кане, і нехай там залишається під водою до самої смерті, – це найкращий засіб дожити до неї спокійно і багато працювати».

Ставрополь

У Ставрополі Михайло Дем’янович найняв невеликий будиночок на подвір’ї маєтку ставропольського губернатора генерала Христофора Попандопуло. Саме туди у квітні 1878 року приїхала Марія Олександрівна з меншим сином. Біля будиночка був великий сад, який став улюбленим місцем прогулянок і відпочинку Марії Олександрівни. Як згадував потім Богдан, письменниця вела замкнений спосіб життя: вона дуже рідко ходила до міста, майже не відвідувала знайомих, ні в клуб, ні в театр не ходила. Жінка ніби відпочивала від свого швидкого, жвавого й бурхливого життя. Звичайно, не всі літературні й видавничі справи були завершені, тому Марку Вовчку доводилося деякий час ще щось дописувати, щось відсилати, одержувати якісь гроші за свої твори.

У 1878 році Богдана мали вислати з Москви і поселити в Архангельській губернії під гласний нагляд поліції. Але цього заходу не здійснили, бо Маркович ще у травні цього року сховався в Тульській губернії, де навчався ковальського ремесла. Переховуючись у селі, Богдан Опанасович заразився від хворого селянського хлопчика висипним тифом. Марковича відправили в московську лікарню. Дізнавшись про справжню й дуже важку хворобу сина, Марія Олександрівна з чоловіком відправилися в Москву, звідки вони забрали Богдана до Ставрополя. Але як тільки Богдан трохи одужав, начальник жандармської управи міста Ставрополя зацікавився ним і надіслав запит до Петербурзького університету, бажаючи з’ясувати, чи було йому надано диплом кандидата. Богдан Опанасович не став очікувати арешту, він терміново поїхав. У довідці ІІІ відділу про нього було сказано: «Незважаючи на розшуки по всіх усюдах, місця проживання його до останнього часу не було виявлено; а нелегальним шляхом здобуто відомості, що він у 1878 році був найвпливовішою особою серед с. – петербурзької та московської молоді, водячись здебільшого з фабричним людом як робітник, причому дуже хитро переїздив з міста до міста, не маючи певного місця проживання».

Одного разу (в 1879 році) чорні хмари зійшлися й над головою Марії Олександрівни. У перлюстрованому у ІІІ відділі листі одного зі студентів Петербурзького університету необережно згадувалося ім’я Марії Олександрівни, і її особою зацікавився сам Олександр ІІ. Начальник ІІІ відділу, генерал-ад’ютант Олександр Дрентельн терміново повідомив царю, що Маркович – відома письменниця Марія Олександрівна Маркович (Марко Вовчок), що вона належала до гуртка пропагандистів «Товариство друзів», що коло її інтересів обмежувалося літературою й зустрічалася вона найчастіше з представниками літератури. Так, вона була близько знайома з тими, хто в 1877 році відвідував вечори у Єракових, але ж у самої письменниці ніяких зібрань не проводилось. Зараз Марко Вовчок перебуває за кордоном.

Абрау-Дюрсо

На початку літа 1880 року Михайло Дем’янович виїхав у справах до Абрау-Дюрсо. Знайомий Лобачів-Жученків так гарно розповів їм про Абрау, що Марія Олександрівна терміново захотіла поїхати туди. Хвилюючись, збираючи гроші й турбуючись, що їх не вистачить, Марія Олександрівна пише чоловікові: «Мені Абрау часом уявляється обітованою землею…» І бажання письменниці здійснилося: у середині червня вона з сином Борисом переїжджають зі Ставрополя до Абрау-Дюрсо. Діяльна й енергійна натура Марії Олександрівни не могла залишатися без великої кількості термінових справ. Письменниця й далі щось робила для видань, але тепер, маючи якийсь вільний час, вона дедалі більше вникала в службові справи чоловіка, допомагала йому порадами у складанні паперів, листуванні. В одному з листів Марія Олександрівна дала чоловікові сумну пораду не довіряти своїм співробітникам. Письменниця знала багатьох людей, які належали до світу мистецтва, світу краси й гармонії, але скільки ж розчарувань зазнала вона, спілкуючись з ними! Зі скількома стосунки припинилися назавжди, коли розкривалися їхні справжні, зовсім не шляхетні риси характеру! Марія Олександрівна бажала сама вчитися на своїх помилках і застерігала від хибних висновків і вчинків чоловіка.

В Абрау письменниця зовсім облишила літературну діяльність, весь свій вільний час приділяла вихованню сина й справам Михайла Дем’яновича. У листі до Бориса, написаному десь через шістнадцять років, Марія Олександрівна буде згадувати, як вона в Абрау-Дюрсо читала синові Жуля Верна у своєму перекладі: «Може, ти й не пам’ятаєш, як в Абрау ти, хворий, а потім і дужий, ще не вміючи сам читати, годинами слухав моє читання про всяких наутілусів, дивовижні береги, чудові острови і т. ін. і т. ін. Пам’ятаєш, як ми сіяли пшениченьку, занесену, здається, з Великого океану в розколину земної печери? <…> Наче зараз бачу весь берег, відчуваю те повітря, наче доторкаюся до непокірних ночов, з якими можна було впоратися, тільки забрівши у воду». Родина вирішує залишитися в Абрау-Дюрсо. Михайло Дем’янович на якийсь час виїжджає у справах до Ставрополя, і це дає йому можливість зібрати залишені речі, дещо розпродати. З усіх сімейних речей Лобача-Жученка найбільше хвилювала доля рояля та меблів, привезених із Парижа, він дуже хотів забрати їх до нової домівки. На жаль, справджуються сумні відчуття письменниці про людську підступність та нещирість: стосунки Михайла Дем’яновича й Ф. Лазаревського дуже погіршуються. Людина, яка допомогла Лобачам-Жученкам перебратися в Ставрополь, яка була чуйною й уважною, тепер більше й більше нагадувала чиновника-бюрократа. Він виявився дріб’язковим, причепливим, а іноді просто жорстоким. Приїжджаючи в Петербург, він намагався показати себе з найкращого боку, з великою повагою ставився до Марії Олександрівни, але після її переїзду в Ставрополь, коли її чоловік став його підлеглим, перестав на неї навіть зважати! Письменниця була спокійною й мудрою людиною, але останньою краплею для неї стала поведінка Ф. Лазаревського, коли хворів маленький Борис. Саме того дня, коли хлопчик лежав з високою температурою, чиновник привів до кімнати столяра і стукав, відчиняв вікно, голосно розповідав, що і як треба полагодити, абсолютно не зважаючи, що турбує й будить хвору дитину. Коли Михайло Дем’янович через якийсь час їхав у Петербург, дружина попросила його розповісти петербурзьким друзям про справжнє обличчя Ф. Лазаревського, аби ніхто більше не мав ніяких ілюзій стосовно цієї людини.

Старший син Марії Олександрівни з дружиною й дітьми в цей час жили в Майкопі на Північному Кавказі. Ліза утримувала приватний навчальний заклад, у якому працював викладачем Богдан. Не вірячи, що Марко Вовчок може замовкнути, Богдан Опанасович у листах до матері обережно питав: «Чи не написала що-небудь?» Марії Олександрівні було добре в Абрау, але ж… тут не було ніякого товариства, лікарської допомоги, телеграфного зв’язку, тому довелося перебиратися до Новоросійська й оселитися в невеличкому будинку на тихій вуличці. А у Михайла Дем’яновича стосунки з Ф. Лазаревським так загострились, що Марія Олександрівна вирішила втрутитися, згадати про свої петербурзькі зв’язки й шукати допомоги в столиці. У жовтні 1881 року письменниця вирушила в Петербург клопотати про переведення чоловіка, аби він не був підлеглим Ф. Лазаревського. Під час пересадки в Харкові Марія Олександрівна відвідала книгарню й була там зустрінута овацією. Письменниця так описувала цей випадок: «…несподівано була зустрінута овацією в магазині Куколевського. Я якось ненароком сказала хлопчикові, що шкода так дорого давати йому за свої ж книжки. І враз вискочив звідкись літній чоловік: “Що Ви, пані, сказали?” Відмовлятися було незручно, й овації закінчилися тим, що він просив книжок на комісію…»