Іван Котляревський - Панасенко Т. М. - Страница 10

«Наталка Полтавка» була настільки популярною, що її почали переробляти! Одна петербурзька газета писала в 1846 році: «Сотні копій її ходять і тепер по всій Україні, народ засвоїв пісні, що написав І. Котляревський, і багато є осіб, що всю п'єсу знають напам'ять». П'єса викликала ряд наслідувань, з яких найвидатніше було «Чорноморський побит на Кубані між 1794 і 1796 роками» Якова Кухаренка. Пізніше цю п'єсу переробив Михайло Старицький, і вона міцно ввійшла в репертуар українського побутового театру. У 30-х роках з'явилась анонімна п'єса «Любка, чи Сватання» – перша віршована п'єса в новій українській драматургії. Мотиви «Наталки Полтавки» в ній виразно відчутні – так само, як і в іншій анонімній п'єсі – «Купала на Йвана» – і в творі К. Тополі «Чари» (цензурний дозвіл 1834 p.).

У 1848 році переробив «Наталку Полтавку» Іван Озаркевич із Коломиї. Він опублікував твір у Чернівцях під заголовком «Дівка на виданні, або ж На милування нема силування» (видано латинкою). Пристосувавши полтавські події до Коломиї (наприклад, у пісні «Ой видно шляхи полтавськії» співалося «видно шляхи коломийські»), автор змінив трохи й партію возного, котрий заговорив, як галицький панок. Мову оригіналу було підігнано до покутського діалекту. П'єсу виставлено 1848 року у Львові; в Коломиї перша вистава переробленої «Наталки Полтавки» викликала нечуваний успіх. Глядачі досі нічого не чули про автора. Після вистави залунали вигуки «Автора, автора!». Через те, що глядачі не замовкали, один з акторів вийшов на сцену, щоб пояснити зібраним, що автор якраз 10 років тому помер, але публіка прийняла його за автора й заглушила його слова бурхливими оплесками. Акторові не залишалося нічого іншого, як уклонитися й піти зі сцени. Отак виник анекдот, що Іван Котляревський побував 1848 року в Коломиї.

«Москаль-чарівник»

Великий успіх мав свого часу й «Москаль-чарівник». П'єса була написана, очевидно, слідом за «Наталкою Полтавкою» й поставлена на сцені Полтавського театру в 1819 році.

В основу твору було покладено анекдотичний сюжет: до Тетяни, за відсутності її чоловіка-чумака, вчащає канцелярист Финтик; якраз коли Тетяна із залицяльником збираються вечеряти, повертається Тетянин чоловік, Михайло Чупрун; москаль-постоялець, що підслухав розмову Тетяни з Финтиком, вдаючи із себе чарівника, за допомогою «чар» знаходить страви, що жінка їх заховала, та «чорта» – Финтика, якого й виганяє з хати. Ще 1898 року історик української літератури М. Дашкевич помітив: сюжет, який ліг в основу п'єси Івана Котляревського «Москаль-чарівник», мав широке розповсюдження, – так, відомо, що в 1760 році вже грали французьку комічну оперу «La soldat magicien». Ця опера була дуже популярна у XVIII ст., її двічі перекладали німецькою мовою, а 1785 року її було поставлено чеською. Окрім того, в ті часи ходило багато народних оповідань з подібним сюжетом і з тими ж колізіями, які є і в п'єсі Котляревського, – тільки немає в тих оповіданнях солдата. Подібну тему обробив і український драматург Василь Гоголь (батько Миколи Гоголя) у п'єсі під заголовком «Простак, або Хитрощі жінки, перехитрені москалем» і зробив це, можливо, під впливом І. Котляревського, хоч зберігся переказ, що героями твору В. Гоголя були чоловік і жінка, які насправді жили в домі Трощинського, де й виставлялася п'єса В. Гоголя.

Цікаво, що в 40-х роках XIX ст. з'явився ще й галицький «Москаль-чарівник», що його написав Степан Петрушевич, а це сталося ще до опублікування твору Котляревського. П'єса звалася: «Первописна опера. Муж старий, жінка молода. Домова забавка в однім дійствії з громадських повісток уложена». Сюжетом обидві п'єси дуже близькі, хоч художня обробка І. Котляревського незрівнянно вища, ніж Петрушевичева.

Сценічна історія «Москаля-чарівника» Котляревського нерозривно пов'язана з діяльністю Михайла Щепкіна: роль Михайла Чупруна була його найулюбленішою, тому він зберігав її в своєму репертуарі до кінця сценічної діяльності. Він ставив п'єсу на свої бенефіси в Москві в Малому театрі, виступав у ній під час численних гастролей. Описуючи прощання великого артиста з петербурзькою публікою під час гастролей у 1844 році, В. Бєлінський зазначав: «…Щепкін, зворушений і схвильований, як би зрозумівши сумне почуття публіки, затримав ще на мить хвилину розставання й заспівав ці чудові своєю простотою і грацією куплети з п'єси “Москаль-чарівник”, якими протягом свого перебування в Петербурзі завжди чарував публіку… Неможливо описати захоплення вдячних глядачів».

«Москаль-чарівник» був виданий уперше в альманасі «Украинский сборник» (1841) І. Срезневським. Участь у цьому виданні брав і Михайло Щепкін, як видно з одного листа І. Срезневського. У 1839 році, коли готувалось видання п'єси, Срезневському довелося виїхати за кордон. У листі до матері він розповідає: «Щепкін пристрасний любитель усього малоросійського. Я передав йому “Москаля-чарівника”. Він видає його як другу книжку “Украинского сборника”, і Гоголь буде держати коректуру, а видавши, поставить на малоросійському театрі». Щодо участі Миколи Васильовича Гоголя у виданні п'єси, то справа, очевидно, обмежилась тільки наміром, бо під час приїзду в Росію з-за кордону в 1839—1840 роках письменник хворів і мав багато інших клопотів.

«Любов до істини»

У 1818 році Іван Петрович став членом масонської ложі «Любов до істини». На цей час припадає тісна дружба українського письменника з декабристом Михайлом Миколайовичем Новиковим, який служив у Полтаві управителем канцелярії генерал-губернатора князя М. Рєпніна. Один з організаторів товариства «Союз благоденства», палкий прихильник республіканського ладу, М. Новиков у 1818 році й увів Котляревського в засновану ним того ж року масонську ложу «Любові до істини», очевидно, готуючи його до вступу в товариство. М. Новиков, який був у цій ложі керівним майстром, багато разів натякав, що в масонстві тільки теорії, треба шукати практику.

Відомо, що масонство як релігійно-етичний рух, виникнувши спочаткув країнах Західної Європи, в 30-х роках ХVIII ст. поширилося також у Росії. Прихильники цього руху, головно представники феодальної аристократії, а також забезпечених буржуазних верств, об'єднувалися в так звані ложі. Програму масонів складали заклики до морального удосконалення людей, об'єднання їх на засадах братерської любові. В окремі історичні періоди деякі масонські ложі були опозиційними щодо державного ладу. Відома річ, що склад масонських лож у Росії в першій чверті XIX ст. був неоднорідним за своїми політичними прагненнями. Через ложі «Обраного Михайла», «З'єднаних друзів», «Трьох доброчинностей», «З'єднаних слов'ян» проводили свою діяльність таємні політичні товариства, бо в складі всіх цих лож діяли декабристи. Пестель, Рилєєв, Муравйов-Апостол, Волконський, С. Трубецькой і багато інших дворян-революціонерів брали участь у діяльності масонських лож, провадячи через них пропаганду своїх ідей, вербуючи через них нових членів у склад таємних політичних товариств.

Ложа «Любові до істини» існувала недовго, всього близько року. Навесні 1819 року її за царським розпорядженням було закрито (а через три роки в Росії було заборонено всі масонські ложі). Папери ложі були знищені після смерті М. Новикова, отже, цілком відтворити спрямування її роботи, завдання, які ставили перед собою її члени, неможливо. Проте й ті уривчасті відомості, які є про цю ложу, певною мірою характеризують її. Відомості про ложу «Любові до істини» знову випливли на світ під час слідства над декабристами – вони розкривають таємниці її діяльності.