Св. Петро Могила - Мицик Юрій - Страница 6

Цецорська битва (19—21.09.1620 р.) закінчилася тяжкою поразкою польського війська і загибеллю його командувача. Лише невеликій групі вдалося врятуватися від погрому, і в її складі був св. Петро Могила.

Наступний, 1621, рік став роком реваншу Речі Посполитої за цецорську поразку. Цей реванш значно вможливила підтримка Польсько-Литовської держави силами Війська Запорозького. Натхненний успіхом, султан Осман ІІ сам повів свою армію на Україну, аби захопити Кам’янець-Подільський та Львів, але під Хотином його зустріли війська Речі Посполитої, що ними командував досвідчений полководець Карл Ходкевич. Це були польські, литовські, білоруські, німецькі, угорські та молдавські загони, яких, однак, бракувало, щоб зупинити ворожу армаду. Але своє плече підставили запорозькі козаки (понад 40 тис.) на чолі зі славетним гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Хотинська війна тривала понад місяць, і врешті її виграла Річ Посполита. 3 жовтня 1621 р. турки мусили зважитися на невигідний їм мир і відмовитися на досить тривалий період від ведення війни в цьому напрямку.

Джерела однозначно засвідчують участь господарича в цій кампанії, а можливо, і в інших походах проти турків, де він добре себе зарекомендував. Він, без сумніву, добровільно пішов на війну, від результату якої багато в чому залежала доля його батьківщини – Молдавії й другої батьківщини – Речі Посполитої, особливо православної України. Будучи при боці Ходкевича, господарич налагодив приязні стосунки з королевичем Владиславом, майбутнім королем Речі Посполитої (у 1632—1648 рр.). Там він познайомився і з гетьманом Петром Конашевичем-Cагайдачним і його полковниками, побачив у дії хоробрих козаків, борців за віру православну.

Приблизно в цей час у свідомості господарича відбулися глибокі зміни, які визначили його подальші кроки. Перш за все він залишив Белзьке воєводство, де знаходились його власні маєтності (Великі Очі, Змієвисько й Могилова Слобода) і перебрався до Києва, придбав під Києвом низку маєтностей, насамперед Рубежівку, де й жив, села Мухоїди та Опачичі (нині це село поблизу гирла Прип’яті, на південь від Чорнобиля), підтримував контакти з київським воєводою Томашем Замойським та відомим діячем православного табору Адамом Киселем. У цей же період він зблизився і з українським православним духовенством, передусім з київським митрополитом св. Йовом Борецьким, очевидно, був присутнім на похороні гетьмана Сагайдачного, який помер 20 (10) квітня 1622 р. Господарич зробив запис про смерть Сагайдачного в розповіді про чудесне зцілення лікаря – грека Олександра Музелі, активного діяча Луцького братства. Святий не поривав з Річчю Посполитою та її панівною елітою, але поволі став віддалятися від неї й водночас зближуватися з упослідженим православним українським народом, доля якого мала тоді чимало спільного з долею його рідного народу.

Варто наголосити також на значенні впливу на свідомість майбутнього митрополита українських православних письменників-полемістів, передусім полоцького архієпископа Мелетія Смотрицького, віленського архімандрита Леонтія Карповича, архімандритів Києво-Печерської лаври у 1599—1624 рр. Єлисея Плетенецького і його спадкоємця та родича, лаврського архімандрита у 1624—1627 рр. Захарії Копистенського, а особливо – св. Йова Борецького. Уже сам факт добрих стосунків молодого господарича з «козацьким митрополитом» був достатньо крамольним щодо короля й уряду Речі Посполитої. Не слід забувати, що висвячення єрусалимським патріархом Феофаном та ще двома митрополитами нової православної ієрархії було організоване Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Сагайдачним та православними братствами всупереч усім перешкодам, що їх чинила католицька верхівка Речі Посполитої. Король Сигізмунд ІІІ навіть вимагав прибуття на суд київського митрополита св. Йова Борецького та єпископа Мелетія Смотрицького за те, що вони, на його переконання, незаконно висвятилися, на голови церковних діячів посипалися необґрунтовані звинувачення в державній зраді та шпигунстві на користь Туреччини. Тому дії св. Петра Могили, який у цей момент став на бік дискримінованої Православної Церкви, на бік гнобленого українського народу, не можна пояснити якимись кар’єристськими міркуваннями, політичною кон’юнктурою, особистими амбіціями. Ставши уніатом, тим паче римо-католиком, він міг би розраховувати на значно швидше сходження вгору, на куди безхмарніше життя. Але св. Петро Могила вчинив інакше. Це був свідомий і жертовний крок патріота Молдавії та України, вірного сина Православної Церкви. Як слушно зауважив український дослідник життя й діяльності св. Петра Могили Аркадій Жуковський, «поглиблення зв’язків з митрополитом Борецьким вплинуло на вироблення релігійного світогляду Могили, який почав брати активну участь в церковних справах. Ця участь ґрунтовно змінила життєвий шлях молдавського воєводича, який покинув світське життя, приймаючи чернечу рясу».

Майже всі дослідники біографії святого зупинялися на чинниках, що зумовили нову парадигму його життя, але визначали їх по-різному. На жаль, немає особистих свідчень святого щодо цього найважливішого кроку в його житті. В зарубіжній історіографії, особливо в радянській, наскрізь просякнутій атеїстичним духом, зазвичай шукали якоїсь матеріальної вигоди в діях господарича. У кращому разі чимало науковців (наприклад, А. Брюнінг) вбачали в діях св. Петра Могили політичний інтерес: мовляв, безпосереднім поштовхом до прийняття ним чернечого постригу був крах його сподівань на посідання молдавського престолу після Хотинської війни 1621 р. На наш погляд, така аргументація не є коректною. Варто згадати хоча б про посідання молдавського престолу Мойсеєм Могилою (братом святого) у дещо пізніший час. Отже, справа не в краху політичних амбіцій.

В усі часи дійсно віруючі православні християни приймали чернецтво або священицький сан насамперед задля служіння Господу, для піднесення й возвеличення Православної Церкви, а те, що господарич був глибоко віруючим християнином, він довів своїм життям. Навіть ті з сучасників, котрі вимогливо й підозріло ставилися до його діяльності, як от вищезгаданий Юхим Єрлич, який з незрозумілою ворожістю ставився до молдаван («волохів») узагалі, мусив визнати: «Він жив благочестиво, гарно, тверезо, практикував добрі справи і піклувався про цілість Церкви Божої». Звичайно, не може не впасти у вічі той факт, що господарич став ченцем у досить молодому віці (до 30 років), але це не так суттєво. Досить згадати, наприклад, про святих Феодосія Печерського чи Димитрія Ростовського (Туптала), котрі прийняли постриг у набагато молодшому віці, ніж св. Петро Могила (св. Димитрій Ростовський став ченцем у 17 років!). Тут слід замислитися тільки над тим, що безпосередньо прискорило реалізацію намірів господарича.

На наш погляд, варто знову звернутися до подій війн проти Османської імперії у 1620—1621 рр. Саме тоді господарич утратив двох своїх опікунів (С. Жолкевського та К. Ходкевича), став свідком масової загибелі десятків тисяч людей від ворожих шабель, куль чи ядер, від пошесті, голоду та холоду, поневолення ординцями мирних жителів, у т. ч. й одноплеменників – молдаван. До того ж, 1622 року помер від тяжкого поранення Сагайдачний і майже одночасно сконав у турецькому полоні знаменитий родич Могил – князь Самійло Корецький. Уже цього достатньо, щоб переглянути чи скоригувати світогляд будь-якої людини, особливо віруючої та вразливої. Можна припустити, що і сам господарич був поранений чи тяжко хворів під Хотином. Особливо цінними є дані про те, що він, будучи тяжко хворим, чудесно зцілився у 1624 р. від мощів старця Гарасима, які знаходилися у Крехівському монастирі під Львовом, а зцілившись, зрікся (!) молдавського та волоського престолів на користь молодших братів.

Коли людина перебуває між життям і смертю, то в її свідомості не може особливо гостро не постати споконвічне питання: «Що буде зі мною по моїй смерті?» В такій ситуації навіть невіри та маловіри часто звертаються до Бога, дають Йому певні обітниці. Досить для прикладу згадати про знаменитого Ігнатія Лойолу. Хоробрий офіцер, який не був надто релігійним, Лойола цілком змінився після тяжкого поранення й тривалої боротьби за життя, став ченцем і засновником ордену єзуїтів. Такий злам, безперечно, відбувся й у свідомості господарича, який змінив після Хотинської війни своє життєве кредо.