Св. Петро Могила - Мицик Юрій - Страница 19

Історія Києво-Могилянської академії бере свій початок від створеної 15 жовтня 1615 р. Гальшкою Гулевичівною й Петром Конашевичем-Сагайдачним за підтримки братства Київської братської школи при Богоявленському Братському монастирі на Подолі. Потім святий, ще як архімандрит, восени 1631 р. відкрив Лаврську школу, залучивши до неї молодих здібних викладачів (Ісайю Трофимовича-Козловського, Сильвестра Косова, Стефана Почаського та ін.), які здобули освіту в латинських академіях Речі Посполитої (у Кракові, Вільні і т. д.) та імперії Габсбургів (у Відні). Україна, що стояла на кордоні двох культур, двох світів – Заходу і Сходу, потребувала не замкнутості і культивування старожитностей, а їх збереження й відкритості до культурного компромісу. Це надавало її народові можливість зберігати національну ідентичність, усвідомлювати свою окремішність, захищати її за допомогою власної держави й стати на один рівень з іншими європейськими країнами. Оскільки виникли певні тертя між братчиками та печерським архімандритом, довелося йти на компроміс: 30 грудня 1631 р. було прийнято рішення про об’єднання Братської і Лаврської шкіл, а з 1 вересня 1632 р. об’єднана школа під назвою Київський братський колегіум, або Києво-Могилянський колегіум, розпочала свій перший навчальний рік. Пізніше, 14 березня 1633 р., св. Петро Могила отримав від короля Владислава IV грамоту на право надання цьому закладу статусу академії. Але коронні канцлери не доклали до привілею своєї печатки, тому він не набрав юридичної сили. Причина полягала в тому, що статус академії давав право читати богослов’я, а панівні кола католицької Речі Посполитої не хотіли зміцнення Православної Церкви. Лише за 25 років на підставі Гадяцького договору 1658 р. Києво-Могилянський колегіум і формально став академією.

Вже в перші роки опікунства святого Києво-Могилянською академією читали богослов’я, було закладено кам’яну Свято-Духівську церкву, що існує й досі, бурсу, в якій жили найбідніші вихованці, переважно сироти, проведено водогін. Могилянські спудеї отримали зручне тепле приміщення з бібліотекою і домовою церквою на честь свв. Бориса та Гліба. Для викладачів митрополит звів декілька дерев’яних будинків. І все це власним коштом! Потім він міг добитися передання Братському монастиреві, отже, й колегіумові, низки сіл, залучив кошти благодійників, завдяки чому «Могилянка» міцно стала на ноги.

Святий митрополит активно збагачував академічну бібліотеку. Серед книг, які він придбав лише під час перебування у Кракові та Варшаві у 1632—1633 рр., були твори античних мислителів, зокрема Цицерона, Демосфена, Квінтиліана, Лукіана Самосатського, посібники з поетики й риторики італійських авторів, праці отців християнської Церкви, зокрема повне зібрання творів Кирила Олександрійського, твори св. Іоанна Дамаскіна, твори європейських гуманістів – Еразма Роттердамського, Рудольфа Агріколи, Піко де Мірандоли. В академічній бібліотеці, крім численних творів грецькою, латинською, польською, давньоєврейською, німецькою, французькою мовами, був навіть Коран латинською й арабською мовами, а також велика кількість словників різних мов, у т. ч. і східних.

Святий створював колегіум на засадах організації братських шкіл з їхнім демократизмом, толерантністю, всестановістю, рівністю всіх у навчанні. Все це, як слушно відзначила відома дослідниця історії «Могилянки» Зоя Хижняк, формувало з вихованців колегіуму єдиний інтелектуальний стан – високоосвічений, свідомий свого покликання слугувати суспільству й Православній Церкві. Водночас святий збагатив своє дітище західноєвропейським освітнім і педагогічним досвідом, узявши за взірець польські єзуїтські колегіуми. Але це не можна назвати сліпим запозиченням, бо в основу організації навчання та виховання були покладені національні здобутки й осмислене спрямування школи на потреби вітчизни й Православної Церкви. Забезпечивши вищий, порівняно з братськими школами, рівень освіти та її міцні православні засади, святий зміг поєднати в одне гармонійне ціле університетську освіченість, православну побожність і звичаї українського народу. Він закликав студентів, засвоюючи науку, міцно триматися православної віри. Сучасні дослідники життя й діяльності св. Петра Могили, історії Києво-Могилянської академії (А. Жуковський, В. Нічик, З. Хижняк та ін.) підкреслюють видатну роль святого як педагога. Зокрема, В. Нічик зазначала, що митрополит великого значення надавав поєднанню науки з моральним вихованням, і не випадково у його бібліотеці були книги Яна Амоса Коменського та Мішеля де Монтеня – визнаних у світі педагогів. Серед чеснот, які святий особливо хотів прищепити молоді, перше місце посідала працелюбність. Святий засуджував неробство як підґрунтя багатьох моральних вад: «Лінивством и лежнею не бавмо ся, але робімо й працуймо, жебысмо и сами покарм и одіяниє міли и убогим и потребуючим з того ж уділяли, як нам Писмо Святое росказует. Пожитечная єст реч чоловікови и Богу приємная, робити и працовати. Бо хто працовати не хочет, жебы теж и не їл, божественный апостол Павел мовит… 3 ліности абовім родится лежня, а з лежни роспуста, з роспусты сваволя и вшелякая злость… И хто может, а не працует, як драпіжнца сужен будет, бо обидва заровно чужим себе потом и кровю кормят, поят и одівают».

Відродження Церкви, становлення державотворчої думки, культурні й дипломатичні контакти потребували приходу людей нової формації, набуття певних манер спілкування. Св. Петро Могила, вбачаючи у своїх вихованцях саме тих, хто буде репрезентувати Україну, виховував у них ґречність, толерантність, уміння поводитись у різних життєвих ситуаціях. Він розробив для них правила поведінки. Особливо це мало сенс за умов навчання в академії дітей із різних соціальних прошарків, навіть жебраків. В «Антології», перекладеному і виданому ним творі «Преподобного отца нашего Аввы Доротея поученія душеполезна» (К., 1628), св. Петро Могила подає учням елементарні правила пристойної поведінки: поступатися місцем на дорозі старшому; чекати товариша, з яким ідеш, не перебивати його, коли він з кимось розмовляє, не дорікати за затримку; за трапезою ніколи не брати собі їжу першим «перед дружиною твоєю» або перед гостем чи подорожнім; коли «кашляніє прийдет» або «прозіваніє», відвертатися від столу; якщо ж будеш змушений сміятися, «да не явят ти ся зуби», а в розмові з жінками – опустити очі долу. Говорити треба лагідно, цнотливо, не звинувачуючи «в коем кого погрішеніи…, но себе самого не пущай у всіх повинна»; святий засуджував пустопорожню балаканину.

Навчання ґрунтувалося на програмі «семи вільних наук» – загальноприйнятих у європейських навчальних закладах. У молодших, граматичних, класах вивчали мови – грецьку, латину, польську, а головне – книжну церковнослов’янську, або слов’яно-руську, яку поступово замінює руська (українська). Низка професорів академії знала також арамейську, арабську, турецьку, татарську, халдейську й інші східні мови. Потім у «Могилянці» стали викладати давньоєврейську, німецьку та французьку мови. Повний курс навчання тут тривав 12 років, усього викладали 30—32 предмети, як і в 7—8 ординарних класах (школах). До останніх належали чотири граматичних класи: фара (від лат. «світло»), інфима (від грец. «найнижчий»), граматика й синтаксема, потім ішли класи поетики (піїтики), риторики, філософії та богослов’я. Були ще неординарні класи дисциплін, кількість яких не була постійною.

Спочатку спудеї «Могилянки» вчилися читати й писати, велику увагу приділяли знанню іноземних мов, вивчали також катехізис (майбутній Закон Божий), арифметику, геометрію, нотний спів та музику. Слідом за граматичними класами в Могилянському колегіумі йшли класи вищої гуманітарної освіти – поетика й риторика, де вивчали творчу спадщину як античних авторів (Гомера, Арістотеля, Горація, Вергілія, Цицерона), так і авторів часів середньовіччя та ранньомодерної доби (Петрарки, Скалігера, Понтано та ін.), розробляли традиції вітчизняного віршування та ораторського мистецтва, навіть ставили перші шкільні п’єси, насамперед на біблійну тематику. Вершиною освіти, до якої сягали не всі вихованці, були філософія та богослов’я. Студентів знайомили з філософськими поглядами Арістотеля, Платона, Демокріта, Анаксагора, Геракліта, Епікура, Сенеки, Діогена, а також Фоми Аквінського, Авіценни, Аверроеса, св. Григорія Богослова, представників філософської думки Нового часу – Тихо де Браге, Макіавеллі, Спінози, згодом – Галілео Галілея, Коперніка, Декарта й ін. Філологічна традиція, закладена в колегіумі, сформувала якісну академічну перекладацьку школу. Тоді ж почалося активне осмислення й засвоєння всієї попередньої наукової й культурної, зокрема й філософської, спадщини. Філософію та історію філософії почали викладати вже як окремий предмет. Могилянські вчені досліджували також окремі проблеми філософії, писали твори, проводили філософські диспути, до яких залучали й студентів. Тобто вже за св. Петра Могили відбувається становлення в Україні професійної філософії.