Іван Виговський - Мицик Юрій - Страница 16

Але гетьманом залишився Юрій Хмельницький. Дипломатія Речі Посполитої робила все можливе, щоб на цій посаді не було такого сильного політика, яким був Виговський; вони віддали перевагу слабкому Хмельниченку, у якого булава вивалювалася з рук. На лівому ж боці Дніпра де-факто влада була в руках його рідного дядька по матері Якима Сомка, що дотримувався промосковської орієнтації.

Як влучно відзначив сучасний польський дослідник П. Кроль, «Виговський відійшов, але не думав відходити в тінь. Він був найважливішим світським сенатором у Руському князівстві, мав певні впливи серед старшини і був досвідченим політичним гравцем». Колишній гетьман осів у подільському місті Бар, яке йому належало, як і Любомль (король надав йому і Барське староство), але не відмовився від намірів повернення на Гетьманщину. 18 лютого 1661 р. він написав листа з Любомля до князя Богуслава Радзивила, що свідчить про контакти обох з Кримом через шляхтичів Яцевича та Гноінського. 10 червня того ж року Виговський знову звернувся з Любомля до того ж князя в сеймових справах. Ставши барським старостою, Виговський зблизився з подільським земським писарем Криштофом Кавецьким та його дружиною Анною Віжеховською. Колишній гетьман уклав угоду з цим подружжям, передавши їм війтівство у містечку Ялтушков під гарантію у 20 тис. зл.

Навесні 1662 р. Виговський проводив якісь секретні переговори з Ю.Хмельницьким, можливо, саме з приводу свого повернення на Гетьманщину. У 1662 р. Виговський знову побував у Львові разом з Єжі Любомирським, коронним гетьманом, переможцем Шеремета. Про цю подію свідчить львівський мемуарист Марцін Голинський, який навів також стислий опис зовнішності колишнього гетьмана у той період. «Людина висока, ніс великий, борода жовта». З інших джерел відомо, що Виговський вписався того ж року до Львівського православного братства. Він проводить активне дипломатичне листування з Кримським ханством та Османською імперією. Він був дуже невдоволений обмеженням прав «Великого князівства Руського» на сеймі 1659 р. і його повною ліквідацією Слободищенським трактатом 1660 р.

Як слушно відзначив Віктор Горобець, політична діяльність екс-гетьмана завдавала «головного бою польському істеблішменту». Виговський все більше викликав невдоволення, бо в глибині душі прагнув добитися рівноправних відносин між Українською державою – Гетьманщиною та Річчю Посполитою, отже відродження повної незалежності України. Всі його заходи з моменту підписання Слободищенського трактату підтверджували підозри панівної еліти Речі Посполитої, яка особливо побоювалася можливого українсько-турецького союзу.

На той час гетьманська Україна розкололася на дві частини – Правобережну та Лівобережну, – кожна з яких була відповідно автономною областю у складі Росії та Речі Посполитої і мала свого гетьмана. На Правобережній Україні гетьманом у 1662—1665 рр. був П. Тетеря, «швагер» Виговського, який одружився з удовою його брата Данила. Незважаючи на родинні зв’язки, а також на те, що обидва були близькими сподвижниками Богдана Хмельницького, відносини між Виговським і Тетерею в цей період значно загострилися. Виговський, як і більшість козацької старшини, не кажучи вже про низи, не сприймав відверто пропольської політики Тетері. В очах Тетері ж і його оточення погляди і дії Виговського тепер набули відтінку політичного криміналу. Не випадково 26.02.1664 р. польський воєначальник, кум Тетері С. Маховський попередив його про необхідність стерегтися Виговського. Саме в цей час відбувається невдалий похід Яна Казимира на Лівобережну Україну (1664 р.), коли частина козацької старшини вирішила виступити проти короля. Саме через це було розстріляно Івана Богуна. Після закінчення походу на Правобережній Україні вибухнуло потужне повстання проти Речі Посполитої та гетьмана Тетері, яке очолював Дмитро Сулимка. У цьому повстанні брали участь Семен Височан, Іван Сірко, Скидан та ін. Зв’язок з повстанцями підтримував і Виговський, через що його було звинувачено у державній зраді. Не менш важливим було і визнання самого Сулимки, взятого в полон, коли повстання було придушено. На допиті він писемно показав, що «мотором всіх нинішніх бунтів в Україні був небіжчик пан Виговський».

Колишнього гетьмана запросили у Корсунь, де Тетеря, Маховський та ще кілька польських воєначальників проводили нараду. Там Виговського заарештували, відмовилися видати татарському послу, а 26 (16) березня 1664 р. чи то у Корсуні, чи то у Ольховцю (Вільхівцю) (36 км від Лисянки) розстріляли без належного суду та слідства, оскільки не поставили до відома короля (Виговський був сенатором, а таких осіб без волі короля не можна було страчувати). Це обурило навіть деяких представників польської еліти. Так, польський мемуарист М. Ємьйоловський зазначив: «Це був новий і незвичайний випадок…, бо було таким чином забито незасудженого, без присуду сенаторів київського воєводу й сенатора». Виговський гідно зустрів смерть. Згідно з Чернігівським літописом, коли прийшли жовніри, щоб розстріляти гетьмана, він читав акафіст Пресвятої Богородиці.

Коли його дружина Олена Стеткевич дізналася про страту чоловіка, то померла на місці від розриву серця. Але деякі автори вважають, що Олена померла пізніше і ще встигла поховати свого чоловіка, а невдовзі закінчила своє життя в монастирі. Син Івана Виговського Йосип лишився нібито під опікою Костянтина Виговського, гетьманового брата. Однак перше припущення ближче до істини, що підтверджує й інструкція українським послам гетьмана П. Тетері на вальний сейм 1664 р., в якій містився пункт про збереження за сином покійного гетьмана Остапом Браїлова та Рудні (Руди), «аби хто в нього, сироти, не відібрав його дідицтво». Все ж при живій матері знатного роду в ті часи не стали б називати дитину сиротою.

Тетеря, виправдовуючись у своєму вчинку, писав потім у листі до вального сейму: Виговський, «вийшовши з Бару, довго бував у підрозділах міста, містечках, в українському народі». Потім Тетеря написав ще одного листа, який обговорювали на холмському сеймику. І ще про один лист написав 9.02.1666 р. білоруський мемуарист Василь Родович. В ньому колишній гетьман скаржився на Костянтина Виговського, якого звинуватив у спричиненні «неспокою на Україні, бо він заохочував свого брата Івана до… повстання козаків», бо Тетеря начебто посягав на його життя. Сеймик вирішив, щоб цю справу розглянув суд на майбутньому сеймику, цього ж бажав і король. Конфлікт загострився (йшлося вже навіть про дуель між Костянтином Виговським і Тетерею). У зв’язку з цим у березні 1666 р. «сестри Виговські» просили княгиню Гризельду Вишневецьку (вдову Яреми Вишневецького і матір майбутнього короля Речі Посполитої Михайла Вишневецького), щоб вона взяла під опіку весь рід Виговських разом з маєтностями. Але княгиня відмовила їм, оскільки не була впевнена, що за нею закріплять її власні маєтності. Спокій Виговські дістали у 1670 р., коли Тетеря, якого розорили польські магнати, втік до Молдавії.

Де ж поховали гетьмана? Це питання і нині викликає дискусії, бо в джерелах містяться суперечливі дані. Через це дослідники, переважно краєзнавці, називали місцем поховання гетьмана Корсунь (нинішній Корсунь-Шевченківський), скит Манявський, Спаський монастир біля Скиту Манявського, села Руду (Рудку) та Юсиптичі (Йосиповичі) Жидачівського району Львівської області. На Великий Скит Манявський вказують Чернігівський літопис та літопис Самійла Величка. Польський хроніст Миколай Ємйоловський твердив, що його поховали в Руді. Спроби розшукати могилу Виговських, починаючи з визначного українського археолога Ярослава Пастернака (у 1935 р.), були безуспішними. Припускають, що після тимчасового закриття Скиту у 1785 р. його могила була перенесена десь інде. В наш час проводяться пошуки і в с. Руда, де створено перший в Україні музей Виговського і поставлено йому перший пам’ятник (другий пам’ятник стоїть у с. Германівка на Київщині, третій – у Вигові, а четвертий відкрито у липні 2009 р. у Соснівці під Конотопом). Але дослідження території є далеко не завершеними і рано робити якісь однозначні висновки. Сподіваємось, що подальші пошуки в архівах прояснять це питання.