Іван Виговський - Мицик Юрій - Страница 14

На шляху російських військ стояли гетьманці ніжинського полковника Г. Гуляницького, на якого було покладено командування на Лівобережній Україні, а також прилуцького полковника Петра Дорошенка. Гетьманці стояли відповідно під Конотопом та Срібним. Ромодановський і Безпалий взяли Лохвицю, потім Срібне, причому останнє місто було вирубано в пень і спалено, а Дорошенко насилу втік. Майже одночасно війська Трубецького обложили в Конотопі Гуляницького із 4,5 тис. козаків. Невдовзі сюди стягли всі царські війська, які вийшли із Слобожанщини. Гуляницькому вже не вперше було тримати оборону, то і на цей раз він із своїми ніжинськими та чернігівськими козаками хоробро протистояв ворожим військам, завдаючи їм великих втрат. Не допомагали ані штурми, ані підкопи з мінами, ані постійні бомбардування. Навіть Самовидець, який негативно ставився до Виговського та його сподвижників, і той відзначив хоробрість і вправність обложених. Коли російські війська погнали перед собою земляний вал, щоб засипати рів перед містом, то ту землю обложені під час вилазок тягали в Конотоп і збільшували свій вал. Царські війська задовільнилися тим, що проводили рейди, внаслідок чого були спалені Борзна й передмістя Ніжина.

Успішна оборона Конотопа (2.05. – 9.07.1659 р.) дала змогу Виговському виграти час і зібрати військо (його ядро складали 16 тис. реєстровців), яке разом з невеликими загонами сербів, німців, поляків та молдаван нараховувало до 50 тис. 24 червня під Шаповалівкою Виговський розбив, як пише Величко, «значну партію московського війська» (очевидно, роз’їзд). Потім Виговський наблизився до Конотопа, куди до нього прибув Карач-бей із 20 тис. ординців і привів із собою взятого в полон десять днів тому під Говтвою «дейнецького гетьмана» Силку, одного з активних діячів опозиції. 4 липня на Крупичполі до гетьмана прибув і сам хан Мухамед-Гірей ІV з другою половиною орди (всього ординців було близько 30 тис.). Виговський із усіма полковниками урочисто привітав хана, а той у свою чергу щедро обдарував гетьмана й старшину. Обидва союзники дали взаємну присягу на вірність один одному у бою.

Підійшовши до Конотопа, Виговський залишив орду, яка поділилася на дві частини, і половину українського війська за р. Соснівкою. Сам же на чолі решти війська і частини ординців вдарив на царські сили і завдав їм шкоди біля переправи через річку. Побачивши нечисленне військо гетьмана, князь Семен Пожарський рушив за ним, а коли воно стало тікати (як виявилося потім, це було зроблено зумисно), кинувся навздогін. Коли Пожарський перейшов за втікачами річку, то опинився в пастці біля с. Соснівки. Із засідки з двох боків на його військо вдарили резервні козаки Виговського і орда. Таким чином, Конотопська битва відбулася за сценарієм, подібним до плану Зборівської чи Батозької битв. В результаті з боку московитів на полі бою полягло майже 30 тис., в т. ч. князі Д. Волконський, З. Вяземський, М. Козловський, Г. Мещерський, І. Шаховськой, а також представники знаменитих дворянських родів (Ф. Бестужев, Є. Бутурлін, І. Єрмолов, М. Єропкін, І. Плещеєв, Б. Татищев, Л. Тургенєв та ін.), а 15 тис. було взято в полон. Серед полонених були, наприклад, і командуючі військом Семен Пожарський і Семен Львов. Пожарський, потрапивши до полону, грубо вилаяв хана, за що і був страчений. Ходили чутки, що було поранено Ромодановського, що Безпалого гетьман взяв в полон і звелів стратити.

У Конотопській битві Виговський втратив 4 тис. козаків, а хан – 6 тис. ординців. С. Величко написав з цього приводу такі слова: «Отак за Виговського було, Бог так зволив, розором і кров’ю війська і його (Пожарського) власною, невинне пролиття крові Сріблянських мешканців і розор міста, що їх учинив Пожарський, бо з тої поразки зміг утекти до свого обозу під Конотоп хіба той, хто мав крилаті коні». 9 липня 1659 р. союзники нанесли удар по московському війську, яке ще стояло під стінами Конотопа, воно мусило відступати до Путивля «оборонною рукою», тобто табором, відбиваючись від насідаючих козаків і татар.

Конотопська битва мала надзвичайно широкий резонанс, у Європі були навіть надруковані реляції з цього приводу. У Москві ця звістка викликала велику тривогу, адже після Смутного времени ще ніколи загроза не ставала настільки реальною. Сучасні російські історики та публіцисти прагнуть довести з допомогою некоректних підрахунків, що втрати царського війська були 3,5—5 тисяч (плюс 1—5 тис. полонених), перебільшують роль татар та іноземних вояків на службі Виговського (до речі, в самих російських військах тоді було повно німців, татар, калмиків). Взагалі, історичні джерела дуже різняться в оцінках втрат Москви у Конотопській битві, є навіть такі, що оцінюють їх у 100—130 тис. вбитими. Але більшість джерел називає цифру у 30—40 тис. (так, німецька хроніка «Theatrum Europaeum» говорить про 40 тис. вбитими і 14 тис. полонених, в т. ч. «багато князів або полковників»). Російські ж історики воліють покладатися на родословці та «Записну книгу вбитих», які не є повними.

До того ж значення битви не завжди вимірюється кількістю її учасників та втрат. Так, внаслідок Полтавської битви загинуло близько 9 тис. шведів, однак ця битва дійсно суттєво вплинула на подальший розвиток держав-учасниць. Хоча плоди Конотопської битви не були належно використані через громадянську війну в Україні, однак вона не дозволила реорганізувати грошовий обіг України за московським сценарієм і загальмувала, за словами Бульвінського, «процес втягнення України у відсталий московський фінансово-економічний простір». До того ж навіть російські історики не можуть ігнорувати особливо болісних втрат під Конотопом, оскільки вони стосувалися еліти – провідних московських родів. Не хто інший, як класик російської дореволюційної історіографії С. М. Соловйов писав з цього приводу: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув у один день… В жалобній одежі вийшов цар Олексій до народу, й жах напав на Москву». Цар звелів тоді готуватися до оборони, навіть сам наглядав над земляними роботами. До Москви почали прибувати біженці, розійшлися чутки, що цар виїде на Волгу у Ярославль.

Виговський і справді готував наступ на Москву, а татари почали чинити наскоки за кордон, але невдовзі був змушений відмовитися від свого наміру. Почалося з того, що Іван Сірко вдарив на Крим і ногайські улуси і завдав їм великої шкоди. Це стало приводом для повернення хана на батьківщину. Він залишив Виговському лише невелику частину свого війська. В тилу Шереметєв та Борятинський посилили свої рейди з Києва, і Виговський мусив послати свого брата Данила, щоб він взяв Київ, але і на цей раз того спіткала невдача. Сам гетьман взяв Миргород, Веприк та ін., рушив на Гадяч, де засів полковник Апостол. Але опозиція не припинила боротьбу. Коли князь Трубецькой згідно з волею царя вже збирався запропонувати Виговському мир на умовах російсько-українського договору 1654 р., до нього прибув представник опозиції ніжинський протопоп Мефодій Филимонович і заявив про підготовку повстання в тилу Виговського. На чолі добре законспірованої змови стояла група козацької старшини, яка висунула своїм лідером Юрія Хмельницького. Фактично керівництво належало Якиму Сомку, дядьку Ю. Хмельницького, ніжинському полковнику Василю Золотаренку, брату славетного Івана Золотаренка, що поліг у 1655 р., та третій дружині Б. Хмельницького – Ганні, також їх активно підтримували переяславський полковник Тиміш Цицюра, Іван Богун, Іван Сірко та деякі інші. На Січ було послано від імені Ю. Хмельницького Івана Брюховецького. Ці лідери були значно сильніші і авторитетніші, ніж ті, що діяли у 1658-му – першій половині 1659 р. Їхній виступ якраз після Конотопської битви пояснюється, на наш погляд, острахом перед фактичним запровадженням в життя Гадяцького трактату, послабленням Росії як можливого союзника у боротьбі проти Польщі і, звичайно, можливою війною з Росією, яка протікала б переважно на Лівобережжі (основу опозиції і на цей раз складала старшина лівобережних полків).

Повстання проти Виговського почалося у Переяславі, де діяв Т. Цицюра та сотник Василь Лихий. За свідченнями Самовидця, Цицюра викликав до себе «в алкир» поодинці прихильників Виговського, там наказував їх в’язати, а потім страчувати. Оволодівши Переяславом, Цицюра послав по допомогу до царських воєвод у Київ і отримав її. Після цього заколотники взяли Ніжин. Скориставшись тим, що Гуляницький від’їхав до Корсуня, вони тихо увійшли до міста й подали сигнали для виступу. За одну годину прихильники Виговського та п’ять польських хоругов, захоплених зненацька, були знищені. Третім значним містом, яке виступило проти Виговського, став Чернігів. Потім повстання охопило значну частину Лівобережної та Сіверської України. Саме тоді було вбито Немирича («за Кобижчею»), коли він їхав до Чигирина.