Іван Виговський - Мицик Юрій - Страница 10

У своїй дипломатичній діяльності Виговський спирався на ціле гроно таких видатних українських дипломатів, як Силуян Мужиловський, Іван Груша, Іван Ковалевський, Данило Оліверберг та ін. З початком 1657 р. на службу Україні перейшов, покинувши короля Речі Посполитої, видатний політичний діяч Юрій Немирич, що став правою рукою Виговського. В результаті такої активної дипломатичної діяльності була створена анти-польська коаліція України з Трансільванією, Швецією та Бранденбургом, причому було досягнуто згоди партнерів по коаліції на входження до України всіх західноукраїнських земель навіть по Віслу, а також Південної Білорусі. В той час як царський уряд оголосив війну Швеції (25—27 жовтня 1656 р.), гетьман направив проти Речі Посполитої корпус під командуванням Антона Ждановича, якому помагали полковники Іван Креховецький, Ференц Сербин (Рац) і, очевидно, Іван Богун та Іван Іскра.

Українські козаки брали участь у взятті Варшави, Кракова, Замостя, Ланьцута, Бреста та інших міст, причому білоруська шляхта Турово-Пінщини (православна й католицька) погодилася прилучитися «на вічні часи» до України. Український посол Герман Гапоненко виряджається до Яна Казимира, щоб вести переговори про встановлення кордону часів Київської Русі (по «володіння князів руських»). Саме з цього моменту царський уряд втрачає довіру до Виговського. До того ж з’явилися доноси та «сигнали» з України до Москви, спрямовані проти гетьмана та генерального писаря. Одним з таких «доброхотів» був, наприклад, вчитель латинської мови Юрія Хмельницького, чернець Києво-Печерської лаври Іларіон Добродіяшко, який сказав царському послу О. Мискову у листопаді 1656 р., що Хмельницький і Виговський через Віленське перемир’я замислили «неправду» проти царя («от государевой милости отступились гетман да писарь») і нібито хочуть здійснити похід проти Росії разом із військами Швеції, Трансильванії, Молдавії та Кримського ханства. Суперечності між російським та українським урядами посилилися, що виявилося під час переговорів Хмельницького і Виговського з російськими послами Ф. Бутурліним та В. Михайловим, в яких вперше взяв участь і гетьманич Юрій Хмельницький. Гетьман відмовився припинити на вимогу послів зносини з шведським королем Карлом Х Густавом, поселити додаткові залоги царських стрільців у Києві. До того ж в цей час загострилися відносини між російськими та українськими військами в Білорусі. Однак поки був живий Богдан Хмельницький, йому якось вдавалося зберегти в силі договір 1654 р. саме як рівноправний. Але гетьману судився не дуже довгий вік. Тяжко хворий, він отримав смертельного удару, почувши звістку про самовільний відхід з Польщі корпусу Ждановича та про поразку трансільванських військ під Меджибожем. 6 серпня (27 липня) 1657 р. Богдан Хмельницький, національний герой України скінчив «у Чигирині, так і не докрутивши військової машини війни з поляками, – як написав Самійло Величко, – своє великотрудне і великопечальне життя». Смерть гетьмана, якого навіть вороги порівнювали з Одоакром, Спартаком і Скандербегом, була надзвичайно тяжкою втратою для українського народу. Вона неухильно тягла за собою дестабілізацію, посилення боротьби різних політичних угрупувань, чим не без успіху намагалися скористатися інші держави. Гостро постала проблема спадкоємця великого Богдана… Ще за життя сина Тиміша Хмельницький прагнув зробити владу гетьмана спадковою і не змінив свого наміру і після загибелі старшого сина. У передачі булави молодшому сину Юрію він вбачав і стабілізаційний фактор, який певною мірою убезпечив би Україну від кривавих міжусобиць. В останній рік життя Богдана його син носив булаву, готував під наглядом Івана Богуна війська на Ташлику для походу і все частіше іноземні дипломати називають його гетьманом без прикметника «наказний». Але «до булави треба голови», і неповнолітній, малодосвічений і слабовільний Юрій Хмельницький зовсім не підходив на роль гетьмана. Власне, він і сам в одному з листів зазначав: «Я молодший літами і слабший розумом, ніж пан Виговський». Якраз саме Виговський з волі Богдана Хмельницького фактично керував Українською державою в останній рік життя гетьмана, і невипадково це підкреслювали сучасники, навіть перебільшуючи роль генерального писаря: «Цей (Іван Виговський – Ю.М.) за життя Хмельницького керував ним як неосвіченою людиною і простаком і відраджував від підтримування приязних стосунків з Польщею»; «як юрист він навчився поводитися як треба у мові і вчинках, ставши військовим писарем, протягом 10 років помірковував криві, п’яні та шалені наміри Хмельницького і вивів козаків з лабіринту всіляких небезпек…, славився у козаків як щирий і не гордий чоловік», а козаки хотіли його мати гетьманом як «ветерана, досвідченого в раді і на війні».

Старий Богдан хотів мати його як опікуна чи регента при своєму малолітньому синові. Гетьман не міг не бачити негативних наслідків спроб узаконити спадковість гетьманської влади, не міг не бачити суперечностей між гетьманом де-юре і гетьманом де-факто, але все ж залишився при своєму намірі. Тим самим і Хмельницький несе свою долю відповідальності за кризу влади, за небезпечний зародок конфлікту, що з’явився у верховному ешелоні влади власне ще за його життя.

Українська народна дума про смерть Хмельницького називає в одному варіанті ймовірним спадкоємцем булави Виговського, а потім Тетерю, а в другому – Ждановича, Лісницького, Джеджелія та Пушкаря, хоча запевняє, що козаки наполягали на обранні саме Юрія Хмельницького. Іноземні джерела вказують, що у середовищі козацької старшини склалося три угруповання, які бажали бачити гетьманом України Івана Виговського, Юрія Хмельницького та «генерал-лейтенанта Удовиченка», очевидно полковника Лісницького. Між цими угрупованнями ще за життя Богдана Хмельницького почалася боротьба. Одне джерело, щоправда вороже Виговському, зазначає, що він та Лісницький відмовилися слухати Б. Хмельницького, за що Богдан навіть наказав стратити Миргородського полковника (але не вчинив цього), а Виговського протримав цілу добу закутим у кайдани. Очевидно, не був далеким від істини і шведський посол Г. Веллінг, коли писав: «Виговський умисно затримує рішення справ, чекаючи смерті гетьмана, котра має статися ось-ось, щоб потім легше задовольнити своє честолюбство, задовольнити свої замисли».

Одразу ж по смерті Хмельницького, за даними деяких джерел, відбулася секретна нарада у Суботові за участі Виговського, Лісницького, Пушкаря, Гуляницького та «іркліївського полковника» (напевне, Матвія Папкевича). На нараді нібито прийняли рішення про те, що Виговський має бути гетьманом тимчасово (за деякими даними, на три роки), поки Юрій Хмельницький досягне повноліття. Кілька польських шляхтичів, яких випустив на волю по смерті Б. Хмельницького Виговський, принесли важливе повідомлення, згідно з яким «Хмельницький помер… після від’їзду луцького владики. В той же день з’їхалися до Києва до митрополита всі полковники, там тихо радилися з митрополитом кілька днів, а потім поїхали в Чигирин до Виговського, котрий, сподівалися, стане гетьманом». Можливо, що відбулася спочатку старшинська рада (в Чигирині, на гетьманському дворі), де гетьманом було обрано Виговського. Польський хроніст Веспасіян Коховський вважав, що це сталося «або за порадою (Богдана) Хмельницького, або зі своєї ласкавості (Виговський) давно у козаків здобув авторитет за життя Хмельницького, будучи у великій приязні у всіх козаків, бо їм щастило від його (Виговського) порад так, що Хмельницький перед смертю боявся, щоб Виговський не випередив його сина (Юрія Хмельницького) у цій зверхності».

Тепер перейдемо до позіції митрополита Діонісія Балабана. Він був щирим самостійником і до того ж прагнув не допустити підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові, що відверто суперечило б церковним канонам і мало негативні наслідки для Української держави. Отже не випадково симпатії митрополита були на боці Виговського, і його позиція у питанні про спадкоємця Богдана Хмельницького суттєво вплинула на козацьку раду. Певний час Виговський дійсно титулувався тільки як «чигиринський гетьман», про що свідчить знайдений нами його універсал від 8.09.1657 р., даний Лазару Барановичу, чернігівському архієпископу, але з кожним днем більшість козаків усвідомлювала ненормальність такого становища і воліла бачити Виговського повноправним правителем. Він, у свою чергу, відчув себе впевненіше і в продовження політики Богдана Хмельницького підписав 16 жовтня 1657 р. у Корсуні договір про військово-політичний союз України із Швецією, що зміцнило міжнародні позиції Української держави.