Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596 - Леп'явко С. - Страница 8

Іншим дипломатом, який мав установити контакти з козаками, став посланець Ватикану Олександр Комулович. Папський престол відрядив його до Польщі та придунайських князівств: Молдавії, Мультянії та Семиграддя (останні два державні утворення є історичними регіонами сучасної Румунії). Комуловичу дали таємне завдання створити спілку володарів цих князівств з українськими козаками, оскільки це б значно зміцнило антитурецьку коаліцію. Комулович повіз із собою два послання до козаків від Папи Римського Климента VIII.

Одне з них було адресоване козацькому гетьманові, ім'я якого не вказували, адже ніхто не знав, хто буде гетьманувати, коли Комулович приїде до України. У зверненні до гетьмана Папа Римський дав високу оцінку козацькому війську: «Ми знаємо, яке славне твоє козацьке військо і тому воно може бути дуже корисним християнському суспільству в боротьбі зі спільними ворогами нашої віри». Другий лист був адресований безпосередньо козакам. У ньому Папа Римський підкреслив, що має «…відомості про вашу хоробрість і воєнну відвагу і добре про це проінформовані».

Поки австрійське й ватиканське посольства лаштувалися в дорогу та їхали до України, козаки встигли розпочати воєнні дії й провести кілька вдалих операцій. Першою з них стала виправа в Молдавію наприкінці грудня 1593 року. Тоді три тисячі запорожців на чолі з гетьманом Григорієм Лободою пішли у важкий кінний похід через степи й переправилися через Дністер. Зимовий похід степом був незвичним для козацтва, особливо для запорожців, котрі зазвичай не мали достатньо коней і були більше відомі як піхота, аніж як кіннота. Крім того, узимку пересуватися засніженим степом було фізично непросто як для людей, так і для коней. Однак розрахунок організаторів походу виявився правильним. Поява козаків у Молдавії серед зими була абсолютно несподіваною й неочікуваною для противника. Не зустрічаючи опору, козаки захопили місто Оргїїв у Молдавії. Там якраз був ярмарок, тому нападникам дісталася багата здобич. А за кілька днів, на початку січня, запорожці спокійно повернулися додому.

Тут варто коротко зупинитися на проблемі військової здобичі, яку самі козаки називали козацьким хлібом. Його здобуття було важливою складовою діяльності козацтва під час походів у «неприятельські землі». Це було не випадково й повністю відповідало військовим традиціям тих часів.

Особливо поширеним було жорстоке «полювання» на здобич серед турків і татар, які залишали після себе випалені – у буквальному розумінні – землі. Разом з тим усі європейські армії того часу так само шукали «військового хліба», який часто був основним засобом їх існування або потенційного збагачення. Часто пошук здобичі спричиняв пограбування населення ворожої сторони, а нерідко й своїх, у зоні конфлікту. Тому сам факт ведення війни в тій чи тій місцевості ніс розорення людям, які мали нещастя проживати там.

Лише з XVIII ст. в європейських арміях став утверджуватися принцип відносної недоторканності мирного населення під час бойових дій. Однак у XVI–XVII ст. здобич вважали цілком законним військовим трофеєм. Існував і чіткий порядок її розподілу. Це можна простежити в усіх збройних силах – від корсарів Френсіса Дрейка до дисциплінованих частин французьких, німецьких, австрійських та інших європейських армій. Тому, якщо на здобич полювали зібрані й фінансовані державою війська, це тим паче було необхідне козацтву, яке не отримувало ніякої матеріальної підтримки від держави. «Козацький хліб» давав можливість не лише виживати у складних умовах прикордонної війни, але й дозволяв підтримувати бойову готовність, оскільки для козаків найціннішим трофеєм була холодна та вогнепальна зброя, особливо гармати.

За три місяці після грудневого походу, у середині березня 1594 року запорожці на чолі з тим же Лободою рушили в новий похід, цього разу морський. Зібралося тисяча триста вояків на сорока чайках. Запорожці спустилися Дніпром до моря, потім пропливли уздовж морського берега до гирла Дністра й напали на Білгород (Аккерман) – велике турецьке місто-фортецю Причорномор'я. Білгород був одним із міст, які спеціалізувалися на торгівлі українськими бранцями, – місцеві купці наживалися на цьому. Від полонених татар козаки також знали, що в Білгороді збиралося турецьке військо для походу в Угорщину, але їх це не зупинило. Поява козаків біля стін Білгорода знову стала для противника цілковитою несподіванкою. Адже цього часу на Дніпрі ще не повністю скресла крига і козацькі чайки спускалися до моря разом із нею. Ніхто не міг і припустити, що запорожці наважаться на таке небезпечне плавання на легких дерев'яних човнах. Раптовість нападу забезпечила операції успіх. Козаки напали на місто вночі, спустошили його, убили кілька тисяч чоловік і спокійно повернулися додому попри те, що в білгородській фортеці був розташований потужний турецький гарнізон. Походом на Білгород запорожці розпочали військові дії на боці антитурецької коаліції. Про це вони з гордістю повідомили австрійському цісарю.

Не змогла залишатися осторонь від подій і Річ Посполита. Наприкінці 1593 року стало відомо, що за наказом султана кримський хан збирається в похід до Угорщини. Найсуттєвішим виявилося те, що султан запланував похід татар через українські землі – Галичину і Поділля, а вже далі – через Карпати до Угорщини. Турецькому командуванню це було необхідне для того, щоб татари відразу зайшли в тил австрійських військ. Турки були настільки впевнені в слабкості Польщі, що навіть почали офіційно вимагати від польського уряду пропустити татар через свої землі. Поляки обурилися, категорично відмовилися виконати цю вимогу й заявили, що захищатимуться. Вони навіть пообіцяли австрійському цісарю, що не пропустять кримську орду. Щоправда, підготовка до відсічі татарського нападу йшла, як завжди, дуже повільно. Варшава не виділяла на це необхідних коштів і не мала достатньо війська, польські гетьмани Ян Замойський і Станіслав Жолкевський були змушені розраховувати лише на невелике двохтисячне кварцяне військо та на добровольців із українських воєводств.

Тоді згадали про козаків і запропонували їм службу за невелику платню. Щоправда, на відміну під попередніх років, платню (гроші та сукно) пообіцяли видати п'ятистам козакам відразу. Одним із посередників у пошуках козаків для служби виступив уже згадуваний біскуп Верещинський. Він розкритикував пропозиції польського гетьмана Жолкевського, який мав намір платити лише по п'ять злотих кожному козакові. І йшлося не про оплату за службу. За словами Верещинського, п'яти злотих могло ледь вистачити одному козакові для закупівлі рушниці, пороху та свинцю, тобто для мінімальної підготовки до війни. Верещинський також пропонував надати козакам право стацій у королівських і шляхетських маєтках.

Найцікавішим у листі Верещинського є опис типової тогочасної тактики бою козаків. Він писав, що «…козак кожний на коні з неприятелем не сходиться, а якщо на коні, з коня зсівши, табір собі чинить, або за табором возів бій з неприятелем веде, тому найкраще, щоб коней мали поручник, сотники і десятники, а осібно, в кожному десятку по два вози кінні для живності і для табору щоб мали». Це була тактика «пішого» бою, якою славилися козаки в усіх війнах аж до кінця XVII ст. Варто додати, що піший спосіб ведення бою був пов'язаний із поширенням вогнепальної зброї. Адже цілити в противника й перезаряджати рушницю було значно легше на землі, ніж на коні. Тому, віддавши перевагу рушниці перед іншими видами зброї, козаки тим самим почали віддавати перевагу пішому війську перед кінним. Водночас це не означало, що козацтво цілковито спішилося. Кінне козацтво застосовувало тактику, характерну для драгунів. У європейських арміях пізніших часів такі військові підрозділи були «напівпіхотою-напівкава-лерією». До поля бою діставалися кіньми, що збільшувало їх маневреність і швидкість, а на полі бою вони воювали в пішому строю тісно зімкнутими лавами, використовуючи переваги вогнепальної зброї, особливо, якщо стрільбу вели залпами.

Невідомо, чи вдалося Жолкевському залучити козаків до служби. Однак у цій ситуації особливо доречною стала поява на прикордонні загону добровольців Семерія Наливайка. У цей напружений час підготовки до опору татарам він уперше з'явився на історичній арені, а згодом, протягом наступних двох років, залишався найяскравішою дійовою особою в козацькому середовищі. У літературі ім'я цього ватажка звучить по-різному. Найчастіше його називають Северином, а іноді – Семеном. Однак тогочасні документи, насамперед, листи самого Наливайка, дають підстави вважати, що він мав рідкісне ім'я – Семерій. Адже якщо в чотирьох із п'яти його листів зустрічаємо це ім'я, то варто визнати, що саме воно і є правильним.