Князі Острозькі - Хаврук Ярослав Ярославович - Страница 22

Унійний проект В.-К. Острозького не був прийнятий православним єпископатом Речі Посполитої. А князь опинився на маргінесі унійного процесу. Єпископи фактично почали вести свою гру.

Чому так сталося? Тут існувало кілька причин.

Католицька сторона була зацікавлена в тому, щоб маргіналізувати роль В.-К. Острозького, оскільки вимоги його видавалися «дуже високими». Католицький клір все-таки виношував план, що унія стане засобом покатоличення православних Русі. На таких позиціях стояв П. Скарга, який був наближений до короля Сигізмунда ІІІ Вази і виступав одним із промоторів унії з католицького боку.

Католиків влаштовувала партикулярна унія, тобто підпорядкування православних Русі католицькій церкві. Такий варіант загалом був прийнятним і для православного єпископату. Саме в такій формі унія здійснилася на Берестейському соборі 1596 року.

Певну роль могли відіграти й суто суб’єктивні чинники, зокрема конфлікт між В.-К. Острозьким та К. Терлецьким на майновому ґрунті, який виник між ними у 1594 році.

У грудні 1594 р. в Торчині, у маєтку луцького католицького єпископа Б. Мацієвського, був складений у присутності К. Терлецького та І. Потія документ, у якому йшлося про укладення партикулярної (часткової) унії. Цей документ дістав назву Торчинського маніфесту і вважається важливим етапом в унійному процесі. К. Терлецькому доручили збирати підписи єпископів під маніфестом, що він і зробив.

Торчинський маніфест суперечив плану універсальної унії В.-К. Острозького. Тому, за словами папського нунція Дж. Маласпіни, К. Терлецький боявся гніву князя. Однак саме Торчинський маніфест був покладений в основу переговорів, які вели православні єпископи К. Терлецький та І. Потій із католицькою стороною. У червні 1595 р. єпископи-уніати підписали «Артикули», тобто пункти, на основі яких передбачалося здійснення унії, та лист до Папи Климента VІІІ.

Що спільного та відмінного між цим документом та планом універсальної унії В.-К. Острозького? Спільним було те, що в обох документах передбачалася непорушність православної обрядовості й традицій, вимога надати православним єпископам місця в сенаті, заборона конверсій на католицизм, недопущення відібрання католиками храмів і маєтностей у православних. Є в «Артикулах» положення й про розвиток релігійної освіти, як і в плані В.-К. Острозького.

Однак є й відмінності. По-перше, якщо план В.-К. Острозького передбачав єдність церковну на засадах рівності, то тут передбачалося підпорядкування єпископату Римському Папі. По-друге, якщо план В.-К. Острозького орієнтував на спільні дії православних Речі Посполитої з православними інших країн, зокрема зі східними патріархами, то в «Артикулах» бачимо намагання ізолюватися від православних ієрархів Сходу. Також у «Артикулах» прочитується прагнення єпископів обмежити вплив світських осіб на церкву. Зрозуміло, це не влаштовувало В.-К. Острозького, котрий, як і інші світські землевласники, вважав за потрібне не лише протегувати церкві, а й втручатися в справи церковні.

У другій половині 1595 р. унійний процес вступив у завершальну стадію. 28 липня Сигізмунд ІІІ підписав два листи з питань унії, адресувавши їх В.-К. Острозькому та митрополиту М. Рогозі. К. Терлецький та І. Потій мали вирушити в Рим для остаточного узгодження й підписання унійних документів. У такій ситуації князь зайняв різко негативну позицію щодо уніатів.

Про причини такої різкої антиуніатської позиції в дослідників існують різні версії. Автори проправославної орієнтації бачать у цьому вияв послідовної політики В.-К. Острозького, якого вони вважають стовпом православ’я. Католицькі, греко-католицькі та близькі їм дослідники, навпаки, в цьому вбачають непослідовність, часто акцентуючи увагу на тому, що в цьому випадку спрацювали амбіції князя, його образа на єпископів, котрі без його відома довели унійну справу до завершення. На нашу думку, все ж неприйняття єпископатом ідей універсальної унії підштовхнуло його до боротьби з партикулярною унією, на яку пішли ієрархи. Справді, бачення церкви в єпископів та В.-К. Острозького було різним. Для перших вона фактично була частиною католицької церкви, де пріоритет надавався духовним особам. Для другого – по суті автономною церквою, пов’язаною з іншими православними церквами, у якій світські особи відіграють важливу роль.

Далеко не останню роль у антиуніатстві князя зіграли й суб’єктивні чинники. Адже ініціатори унії, К. Терлецький та І. Потій, були багато чим зобов’язані йому в плані своїх церковних кар’єр. Тепер, ігноруючи його, вони вирішували унійні питання, котрі безпосередньо стосувалися його як протектора православної церкви.

У ситуації, що склалася в середині 1595 р., В.-К. Острозький відчував себе ошуканим та проігнорованим. Його поставили перед фактом, що справа унії вирішилася без нього. Тоді він поставив вимогу скликати православний собор перед тим, як ієрархи поїдуть до Рима, і обговорити на ньому питання унії. Однак собор був зірваний. Утім це не стримало від поїздки єпископів.

Не дивно, що князь ладний був удатися до вкрай радикальних кроків. Він шукав союзників з-поміж протестантів-кальвіністів і готовий був їхати на їхній синод. Виношувалися навіть плани збройного виступу проти уніатів. Та все ж заходи В.-К. Острозького не справили належного враження. Королівська влада в цій ситуації вирішила продемонструвати твердість. 24 вересня 1595 р. Сигізмунд ІІІ підписав універсал про унію православної церкви Речі Посполитої з церквою католицькою. Унійна справа вийшла на фінішну пряму.

І. Потій та К. Терлецький здійснили поїздку до Рима, де вони 23 грудня 1595 р. мали аудієнцію в Папи, принісши йому клятву на засіданні конгрегації кардиналів, а також передали Папі унійні документи. У березні 1596 р. єпископи вирушили додому. Якраз тоді, з 26 березня, у Варшаві почав свою роботу сейм, який тривав до 6 травня. На ньому православні делегати вимагали від короля зміщення із єпископських кафедр І. Потія й К. Терлецького, але дістали відмову. Тоді вони заявили, що не будуть підпорядковуватися єпископам-уніатам. 6 і 7 травня були внесені протестації В.-К. Острозького й Г. Гойського, у яких різко засуджувалося укладення єпископами унії.

На початку травня єпископи-уніати прибули в Україну. Вони разом із католиками почали активно готуватися до православного собору, на якому мав би бути проголошений акт унії. До собору готувалися і їхні противники на чолі з В.-К. Острозьким, залучивши до нього протосингела константинопольського патріарха Никифора.

Оскільки традиціоналісти й уніати не змогли досягнути порозуміння, у Бересті в жовтні 1596 р. відбулося два собори – уніатський та антиуніатський. Офіційне відкриття уніатського собору відбулося 8 жовтня в церкві Св. Миколая. Він мав формально-показовий характер. На ньому урочисто оголосили унійний акт. Це відбулося 9 жовтня. Собор також наклав анафему на єпископів, що не підтримали унію, та інших осіб, які взяли участь у паралельному антиуніатському соборі.

Альтернативний антиуніатський собор відбувався в будинку пана М. Райського, де зупинився В.-К. Острозький. Існують свідчення, що князь на собор прибув з великим почтом озброєних людей. Як писав І. Потій, «з гарматою, татарами, з гайдуками, з козаками», тому люди В.-К. Острозького могли уніатів, «як мух, подавити». Однак і уніатська сторона теж прибула з великою кількістю озброєних охоронців. Це можна сприймати як демонстрацію сили з одного й другого боку.

В.-К. Острозький брав активну участь у роботі антиуніатського собору. На цьому соборі були представлені як духовні, так і світські особи. Духовним колом собору керував протосингел константинопольського патріарха Никифор. Був там також протосингел олександрійського патріарха Кирило, белградський митрополит Лукаш, перемиський єпископ М. Копистенський, архімандрити низки монастирів, а також різні священнослужителі. Саме ці особи підписалися під заключним документом собору «Апофазисом», у якому наказувалося «позбавити митрополита Михайла» та єпископів-уніатів «будь-якого архієрейського становища і урядування та єпископського звання і будь-якого нашого духовного стану». Собор у складі всіх учасників (як духовних, так і світських) прийняв три ухвали – синодальний універсал, протестацію в головний трибунал та інструкцію делегатам до короля. Усі ці документи підписав В.-К. Острозький.