Князі Острозькі - Хаврук Ярослав Ярославович - Страница 12

Саме наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. бачимо поступовий перехід українських князів та шляхти з православ’я в католицизм. Торкнулося це й родини В.-К. Острозького. Два його сини, Іван (Януш) та Костянтин, змінили віру на католицьку. В українській історіографії часто релігійні конверсії трактувалися як результат насильства з боку католиків. Насправді ж руських князів та шляхтичів ніхто не силував до цього. Здебільшого то була справа їхнього особистого вибору. Маючи змогу бувати в Польщі та країнах Західної Європи, вони знайомилися з надбаннями західноєвропейської (переважно католицької) культури, яка ввібрала в себе елементи Ренесансу. Католики пропонували кращу систему освіти, ніж православні, у них було розвинуте книговидавництво, театр, образотворче мистецтво, скульптура, архітектура. У такій ситуації православні князі й шляхтичі віддавали перевагу католикам перед православними. Звісно, були й інші причини – політичні, міркування кар’єрного росту тощо. Проте культурний чинник відігравав чи не найголовнішу роль.

Певно, одним із перших руських аристократів, який усвідомив небезпеку культурної експансії католиків, був В.-К. Острозький. Тому бачимо, що саме незадовго після Люблінської унії він засновує Острозьку академію (близько 1576 р.), закладає в Острозі одну з найбільших друкарень у той час в Україні, видає Острозьку Біблію (1580—1581 рр.), при його дворі формується гурток вчених-полемістів, які дискутували з католиками. В.-К. Острозький намагався створити такий модернізований варіант руської (української) культури, яка б, залишаючись православною в основі своїй, ввібрала досягнення культури західноєвропейської і могла дієво протистояти наступові католицизму.

Однак повернімося до Люблінської унії. Компромісна позиція В.-К. Острозького під час Люблінського сейму 1569 р. обумовлювалася й суто особистими моментами. Річ у тім, що саме тоді розгорнулася боротьба за «тарновську спадщину», на яку претендував князь. І йому в цій справі конче потрібна була підтримка короля. Згода В.-К. Острозького на унію може виглядати як «політичний бартер»: я підписую унійний акт, але мені дають можливість заволодіти землями мого тестя.

Історія боротьби за «тарновську спадщину», що супроводжувалася драматичними моментами, виглядає таким чином. У 1561 р. помер коронний гетьман Ян Тарновський, залишивши після себе величезні земельні володіння. Його маєток вважався найбільшим у Короні Польській. Незадовго після цього, у 1567 р., помер його син Ян Криштоф, котрий успадкував ці маєтності. У такій ситуації прямою спадкоємницею Тарновщини стала Софія – дружина Василя-Костянтина.

Незадовго перед смертю Яна Криштофа, дізнавшись про його хворобу, В.-К. Острозький негайно прибув до Тарнова. Треба віддати належне Василю-Костянтину: коли йшлося про маєткові справи, він діяв рішуче та енергійно. У певному сенсі це була його стихія. На руках В.-К. Острозького і помер Я. К. Тарновський. Князь відразу перебрав на себе господарювання й організацію поховання швагра. Він розпустив залогу Тарновського замку, а на їхнє місце привіз своїх воїнів.

Відтоді почалася жорстока боротьба за Тарновщину з представниками бічних ліній роду та іншими зацікавленими особами, що набула навіть міжнародного характеру. Та, власне, тут було за що боротися. Адже після покійного в спадок мали перейти місто Тарнов із замком, 80 сіл у Краківському й Сандомирському воєводствах, місто Хмелів та значна частина міста Опатова, 12 сіл на Перемишлянщині, місто Тернопіль з волостю, Тухля, Сколе та 12 інших сіл у Карпатах, 20 сіл на Львівщині та маєтність Раудніце з околицями в Чехії.

В.-К. Острозький, ведучи боротьбу за Тарновщину, намагався продемонструвати своє безпосереднє відношення до тестя й швагра. Після організованого князем пишного поховання Яна Криштофа він спорудив йому, як і гетьману, ошатний надгробок, котрий став найкращим ренесансним надгробком у всій Польщі.

Претендентом на «тарновську спадщину» став один із представників бічної лінії роду – Станіслав Спитка Тарновський. Йому в цій справі допомагали коронний мечник Андрій Зборовський та уже згадуваний молодий чоловік Беати Ольбрехт Ласький, який у черговий раз скористався нагодою допекти В.-К. Острозькому. Ситуація особливо загострилася під час Люблінського сейму 1569 р. Тоді В.-К. Острозький демонстративно виїхав до Тарнова, даючи зрозуміти королю, що його позиція буде залежати від вирішення справи успадкування Тарновщини. Сигізмунд ІІ Август, зі свого боку, затягував вирішення питання, не виявляючи прихильності до жодної зі сторін. Противники В.-К. Острозького почали поширювати чутки про можливе захоплення Тарнова з допомогою військових сил. Князь же хотів вирішити справу через суд.

Передбачаючи можливе збройне протистояння, В.-К. Острозький разом із дружиною виїхав із Тарнова до добре укріпленого замку у Вевюрках, прихопивши з собою найцінніші речі. Весною 1570 р. розпочалися справжні військові дії. Тисячний загін малопольської шляхти на чолі з А. Зборовським у ніч з 17-го на 18 квітня оточив Тарнов, і противники В.-К. Острозького взяли Тарновський замок. Однак місто, позитивно налаштоване до князя, не здавалося. Цей збройний конфлікт викликав великий резонанс у Польщі. Король змушений був створити спеціальну комісію для розслідування справи.

А тим часом на допомогу противникам В.-К. Острозького йшли угорські загони, навербовані О. Лаським. Отже, конфлікт почав набирати міжнародного характеру. Сенатори та посли, що збиралися на сейм до Варшави, пригрозили войовничим «тарновчикам», що підуть проти них спільним походом як на «неприятелів держави», а також назвали їх зрадниками, які приводять у державу чужоземні війська. Король покликав винуватців конфлікту на сеймовий суд. Це певним чином остудило їхні гарячі голови. В.-К. Острозький привів свої загони з Волині. Вони зняли з Тарнова облогу й оточили замок, де сховалися бунтівні «тарновчики».

Поки сейм розглядав «Тарновську справу», 1 липня 1570 р. при пологах померла дружина В.-К. Острозького Софія, народивши йому сина. Смерть дружини викликала депресію князя. Тим більше, що застала вона його на сеймі у Варшаві. Зрештою, 8 липня того ж року король вирішив питання з «тарновською спадщиною» на користь В.-К. Острозького (правда, не зовсім так, як хотілося князю) – землі Тарновщини тепер переходили у володіння Василя-Костянтина.

Хоча виграв справу В.-К. Острозький дуже дорогою ціною, проте цей виграш значив для нього дуже багато. Чи не вперше русин отримав таку значну перемогу над поляками на території Королівства Польського. До того ж Тарновщина включала етнічні українські території на Заході, яким з часом В.-К. Острозький почав приділяти значну увагу. Він посприяв розбудові карпатського села Тухля. Задля зміцнення своїх позицій на Тарновщині В.-К. Острозький розпочав тут будівництво фортифікаційних споруд. Чи не найкращим прикладом такої діяльності може вважатися замок у Старому Селі поблизу Львова, який вважається одним із найбільших у Західній Україні. Замок зведений у формі неправильного п’ятикутника з вежами на кожному куті і шостою посередині південної стіни. Мистецьке оформлення замкових споруд зачаровує й понині, хоча замок повністю не зберігся.

Невдовзі після отримання Тарновщини Василь-Костянтин повертає в майже повному обсязі спадщину свого батька. 25 січня 1573 р. помер чоловік Гальшки Лукаш Гурка. Закономірно, могли знову з’явитися претенденти на руку княгині. Василь-Костянтин, бажаючи не допустити цього, повівся рішуче. Він як опікун Гальшки послав свого сина Януша, аби той привіз її до Дубна, що й було зроблено десь у серпні – на початку вересня цього року.

Розпочався новий виток боротьби за «острозьку спадщину». У вересні 1573 р. до луцьких ґродських книг був внесений заставний запис, підписаний Гальшкою, за яким вона визнавала перед дядьком велетенський борг у сумі 152 400 коп грошей литовських. У рахунок цього боргу записувалися всі маєтності Гальшки. Даний борг «обґрунтовувався» тим, що Василь-Костянтин мав витратити гроші на звільнення матері Гальшки, Беати. Як уже зазначалося, остання неофіційно була ув’язнена своїм чоловіком О. Лаським у замку Кежмарк. Заради справедливості слід сказати, що В.-К. Острозький справді зробив певні кроки для звільнення Беати і вона отримала волю. Однак ця непогамовна жінка недовго втішалася свободою. Будучи хворою, вона так і не змогла покинути Словаччину, де й померла в 1576 р. Щодо О. Ласького, який реально володів маєтностями Гальшки й Беати, то він ще за життя останньої одружився. Це було двоєженство (бігамія), яке каралося законами християнських держав. Незважаючи на різні інтриги, до яких вдавався О. Ласький і про які можна довго розповідати, він все ж втратив «свою» частину Острожчини, і вона реально перейшла до Василя-Костянтина.