Князі Острозькі - Хаврук Ярослав Ярославович - Страница 1

Петро Кралюк, Ярослав Хаврук

Князі Острозькі

Передмова

Вагому роль в історії українських земель періоду Середньовіччя відіграла династія князів Острозьких. Саме вони після розпаду Київської Русі, а пізніше загибелі Галицько-Волинської держави виступили продовжувачами давньоруських політичних та культурних традицій. Особливо помітною роль Острозьких була в ХV – ХVІ ст., коли Україна-Русь переживала складні часи, опинившись у лещатах великих геополітичних потуг – римо-католицької Європи та ісламського Сходу. У цих складних умовах предкам українців було непросто зберегти свою етнічну, культурну й пов’язану з ними конфесійну православну ідентичність. Чимало русинів-українців у той час покатоличилось, а також «потурчилось», «обусурманилось». І в тому, що вони все-таки змогли зберегтися як етнос зі своєю специфічною культурою, є чимала заслуга князів Острозьких.

На жаль, в українській історіографії ХІХ – ХХ ст., в силу її «народництва», історія діяльності представників цієї князівської династії часто або ігнорувалася, або трактувалася тенденційно. Відомі історики народницького спрямування – Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш та Михайло Грушевський, загалом негативно трактуючи дії українських еліт, так само негативно оцінювали й діяння князів Острозьких; особливо це стосувалося одного з найвидатніших представників династії – Василя-Костянтина. При цьому слід зазначити, що жоден із цих істориків-народників не походив із соціальних низів, народних верств.

Як не дивно, але саме селянський син Іван Франко чи не вперше в українській модерній літературі дав високу оцінку князям Острозьким, зокрема Василю-Костянтину. Він зазначав, що «рід князів Острозьких відіграв дуже важливу роль в історії Південної Русі та історії Польщі XV—XVI в.», а князь Василь-Костянтин «був одним із головних двигачів національного життя…». Особливу увагу звертав Іван Франко на культурну діяльність князя, називаючи «славним князем у просвіті» і вказуючи на його значний внесок у справу культурного розвитку: «Він то зрозумів, що без просвіти Русь не може двинутись з упадку, і православіє не може остатись перед напором латинства. І ось він великим коштом завів у своїм місті Острозі вищу школу, або, як тоді звали, “академію”». Також Іван Франко звертав увагу на видану за гроші князя Острозьку Біблію, яку вважав однією з найвизначніших пам’яток нашої культури, а також на діяльність заснованої Василем-Костянтином Острозької друкарні, у якій було видано «багато дуже гарних книжок для науки народу і для оборони православ’я».

Ще один селянський син, Іван Огієнко, теж високо оцінив діяльність В.-К. Острозького. В оглядовій книзі «Українська культура», написаній на початку наукового шляху, вчений зазначав: «Закладаються у нас нові огнища, що боронять рідну культуру і старо-батьківську віру од унії, а в місті Острозі, на чолі з незабутнім патріотою вкраїнським кн. В. К. Острожським (1526—1608) у другій половині ХVІ віку зароджується славна Академія Острожська. І коло цієї академії згуртувалися кращі сини України, її кращі наукові сили, що повели вперед і рідну літературу і рідну культуру». Далі Іван Огієнко вів мову про видання Острозької Біблії 1581 р. Він наголошував, що то була «…найперша друкована Біблія не тільки на сході слов’янства, але навіть серед всього слов’янського миру». Про книгодрукування в Острозі та Дермані за часів В.-К. Острозького Іван Огієнко пише і у своїй фундаментальній праці «Історія українського друкарства». Своєрідним завершенням студій ученого в галузі Острогіани стало монографічне дослідження «Князь Костянтин Острозький і його культурна праця», вперше видане 1958 р. у Вінніпезі (Канада). У ньому автор створив апологетичний образ В.-К. Острозького як захисника православ’я. Князя він називає «найбільшим сином України», «міцним і сміливим оборонцем, всежиттєвим опікуном і оборонцем Української Православної Церкви проти її запеклих ворогів». Іван Огієнко в цій роботі навіть дійшов висновку, що «можна спокійно сказати: усі українські магнати, взяті разом, не зробили стільки для України, скільки зробив сам князь Костянтин», а продовжувачами його справи вважав «Великого Богдана і Великого Петра Могилу».

Однак дослідження Острогіани Іваном Франком та Іваном Огієнком радше можна вважати винятком, а не правилом для української історіографії. В українській науковій літературі досі не маємо фундаментальних праць, присвячених ні В.-К. Острозькому, ні іншим представникам цієї князівської династії. До цих постатей донедавна виявляли більший інтерес польські та російські історики, ніж українські. На цей час існує єдина повноформатна наукова біографія В.-К. Острозького, створена польським істориком Томашем Кемполо, що була видана в Торуні в 1997 р., – книга «Костянтин Василь Острозький, воєвода київський та маршалок землі волинської».

Утім, сподіваємося, що з часом прогалина, пов’язана з висвітленням діяльності князя В.-К. Острозького в українській історіографії, буде заповнена. Тим більше що останніми роками маємо цікаві напрацювання в галузі Острогіани, а професор Київського національного університету Василій Ульяновський готує до друку ґрунтовну монографію, присвячену В.-К. Острозькому. Рукопис дослідження, який люб’язно був нам наданий, частково використовувався при підготовці цього видання.

Загалом наша книга має науково-популярний характер і тому не претендує на відкриття нових наукових істин. Автори ставили перед собою завдання лише систематизувати матеріал, а також, у міру можливостей, звернути увагу на найбільш яскраві та найбільш значимі для нашої історії діяння князів Острозьких.

Династія князів Острозьких

Документальних свідчень, що дають змогу простежити діяльність представників родини Острозьких, особливо на початкових етапах, збереглося небагато. Переважно вони стосуються пізніших часів – ХVІ та ХVІІ століть.

Дискусійним лишається питання щодо походження цього князівського роду. За часів В.-К. Острозького й невдовзі після його смерті спостерігалося намагання утвердити думку, що Острозькі ведуть свій початок від давньоруських князів, зокрема Володимира Святославовича. Таку думку, наприклад, висловлює в панегіричній поемі придворний поет В.-К. Острозького Симон Пекалід «Про Острозьку війну…» (1600). У цьому ж творі навіть вміщена міфічна генеалогія роду, де вказано на те, що одним із найславніших предків Острозьких був князь Данило Галицький. Так само письменник-полеміст Захарія Копистенський, який, можливо, здобував освіту в Острозькій академії, в апології «Про пресвітлого та преславного Василія, князя Острозького, воєводу Київського», власне, частини об’ємного твору «Палінодія» (початок 20-х рр. ХVII ст.), твердить, ніби цей рід сягає своїми витоками князів Володимира Святославовича та Данила Романовича. Нащадками давньоруських князів вважали Острозьких також польські хроністи Матвій Стрийковський, Олександр Гваньїні та Бартош Папроцький. Такий погляд був загальновизнаним у кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст., що засвідчив австрійський дипломат Е. Лясота у 1594 р. у своїх записах про Україну.

Проте хоч би яким було реальне походження дому Острозьких, важливо те, що останні представники цього роду, зокрема Василь-Костянтин, усвідомлювали себе саме нащадками правителів Київської Русі, продовжувачами їхніх культурних та політичних традицій. Слід враховувати, що Острозькі, як і представники інших князівських династій Русі в період Середньовіччя, вважали себе де-факто незалежними правителями. І справді, типологічно князівства Волині чи Полісся (а до них належало князівство Острозьке) нічим принципово не відрізнялися від аналогічних державних утворень – князівств та герцогств, наприклад Священної Римської імперії чи Французького королівства доби Середньовіччя.

Осердям української аристократії в період «осені Середньовіччя» стала Волинь. Тут зосереджувалися володіння князівських родин, найпотужнішими серед яких були Острозькі, Заславські, Четвертинські, Чорторийські, Сангушки, Гольшанські-Дубровицькі, Корецькі, Збаразькі, Вишневецькі, або, як їх іменували, «княжата головні». Представники цих родів намагалися зберегти за собою права, притаманні князям ще з давньоруських часів. Зокрема, до них належали право оголошення власних розпоряджень, жалувальних грамот підданим, надання земель за умови служби, встановлення власних податків, повинностей, пільг, а також право суду над підданими (аж до смертної кари включно).