Степан Бандера - Частій Р. В. - Страница 9

Бандеру тримали в різних в’язницях, перевозячи коли-неколи з однієї до іншої, щоб перешкодити можливим спробам його звільнити. А спроби такі були. В одному зі звітів тюремного начальства мовилося: «С. Бандера і у в’язниці цікавиться діяльністю Організації українських націоналістів, він навіть віддає організаційні директиви. А що сучасна польська розвідувальна служба не інформувала про те, що хто-небудь інший уже зайняв посаду крайового провідника ОУН, а також дані Слідчого відділу у Львові це теж не підтверджують, то крайовим провідником і далі є Степан Бандера. З отриманої інформації виходить, що готується втеча С. Бандери з в’язниці».

Справді, друзі на волі неодноразово намагалися підготувати його втечу. У червні 1938 року, коли Степан Бандера перебував у в’язниці у Вронках, неподалік від польсько-німецького кордону, справу з його звільнення взяли на себе досвідчені бойовики Зенон Коссак і Роман Шухевич. План був розроблений дуже детально. Домовилися з одним із тюремних охоронців, який за п’ятдесят тисяч злотих обіцяв допомогти Бандері втекти. Спочатку він під час нічного чергування мав вивести Степана з одиночки і підкласти в ліжко «ляльку», а самого Бандеру заховати в коморі, яка мала другий вихід на подвір’я. Два охоронці змінювалися що дві години: один чергував у блоці, а другий – у дворі. Таким чином, вийшовши у двір, охоронець мав відчинити зовнішні двері і Бандері залишилося тільки перебратися через стіну і перейти німецький кордон.

Проте в останню хвилину все було скасовано, і досі немає однозначної відповіді чому. І можливо, вже ніколи й не буде, тому що закони конспірації не дозволяють фіксувати документально кожен крок. Існує немало різних версій, починаючи з того, що друзі побоювалися вбивства Бандери під час утечі. Є також думка, що комусь із Проводу ОУН дуже не хотілося бачити Степана Бандеру на волі.

Є ще одна причина, чому про цю спробу втечі прихильники Бандери говорять не дуже охоче. Галина Гордасевич у своїй книзі «Степан Бандера: людина і міф» розповідає про те, як усе йшло насправді. «Річ у тому, що однією з головних дійових осіб був Зиновій Книш, який потім різко розійшовся з Бандерою. А на той час Книш щойно відбув п’ятирічне ув’язнення, у нього були певні знайомства, і саме він виходив на зв’язок з охоронцем. І саме для нього ця нездійснена спроба мала трагічні наслідки. Охоронець, засмучений тим, що такі великі гроші вислизнули з його рук, сп’яну поскаржився своєму другу, той доніс «куди треба», і почалися масові арешти. От як про це пізніше згадував сам Зиновій Книш: “Розправа закінчилася на самого нашого св. Миколая, 19 грудня 1938 року. Так от, святий Миколай приніс мені дарунок – вісім років тюрми. Поляки Заборовський і Шерлей дістали присуди менші. А жінку Шерлея, що не мала ані найменшого уявлення про справу, засудили тільки за те, що взяла від чоловіка тих п’ятсот злотих, що я дав йому як завдаток. Всіх ключників, що їх у ході слідства «здали» Заборовський і Шерлей, звільнили ще в процесі слідства, але зі служби прогнали. А вони справді нічого не знали”».

Проте і Гордасевич припустилася помилки. Насправді, другою людиною в цій справі був не Зиновій Книш, а інший член ОУН, який «залишився вірним Проводу українських націоналістів» (тобто «розійшовся з Бандерою»), – Михайло (Терен). Його розповідь про підготовку ним утечі Бандери з в’язниці у Вронках викладена в книзі Зиновія Книша «Розбрат» у другому розділі «У погоні за вождем». Звідси і помилка авторки, зроблена, мабуть, через неуважність. Слова з цитати, наведеної тут, після слів «пізніше згадував сам Зиновій Книш» належать Терену.

Варіанти втечі розроблялися неодноразово, але жодна спроба успіхом не увінчалася. Сам Бандера дізнався про них тільки на волі.

Розкол в ОУН: «мельниківці» й «бандерівці»

Безумовно, політика насильства і конфронтації дорого коштувала ОУН і це призводило до втрат. Після серії публічних процесів більшість обвинувачених опинилися в польських в’язницях. До них приєдналися сотні рядових членів ОУН, схоплених у той самий час. Усього впродовж 1929—1934 років було арештовано понад тисячу членів ОУН, із них четверо засуджено до страти, шістнадцять – на довічне ув’язнення і решту – на загальний строк у дві тисячі (!) років ув’язнення.

Ці втрати були тільки частиною невдач, що спіткали ОУН. Досить скоро з’ясувалося, що організація буквально кишіє поліцейськими провокаторами, чого і можна було чекати, враховуючи курс ОУН на масовість. Ще дивнішою обставиною стала дуже зросла критика ОУН з боку самих же українців. Батьки обурювалися з приводу того, що організація залучає їхніх дітей, недосвідчених підлітків, у небезпечну діяльність, що нерідко закінчується трагічно.

Конфлікт поколінь зачепив і власне ОУН, особливо її верхівку. Керівництво рухом з-за кордону здійснювали представники довоєнного, «цивілізованого» старшого покоління, через вік і досвід помірнішого, Коновалець і його соратники. Багато методів ОУН, особливо вбивства, приймалися ними далеко не беззастережно, проте контролювати діяльність своїх підлеглих на відстані їм було важко. Не відмовляючись від насильницьких методів, Коновалець і його штаб усе ж таки вважали за краще зосередитися на пошуках підтримки з боку іноземних держав, передусім Німеччини.

На відміну від них, крайове керівництво ОУН у Галичині, яке, вірогідно, повинне було підкорятися Коновальцю і його людям, віддавало перевагу революційним діям. Начитавшись у польській в’язниці творів ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова, Бандера вважав, що ОУН недостатньо «революційна» за своєю суттю і лише він, Степан Бандера, у змозі виправити становище. І коли у вересні 1939 року Німеччина окупувала Польщу, а Бандера вийшов на волю, розкол в ОУН неминуче почав набувати реальних контурів.

До крайової референтури ОУН у Галичині входили, окрім Бандери, Лебедя і Шухевича, також Ярослав Стецько, Іван Климів і Микола Климишин. Усім їм ледве виповнилося по 20 років, вони не брали участі у війні за незалежність і виросли в гнітючій атмосфері польського панування. Їхня молодість і безперервне протистояння іноземному пануванню схиляли до насильницького, героїчного типу опору, а відносна помірність поглядів (і комфортніший спосіб життя) старших товаришів по ОУН, що жили за кордоном, викликали у них презирство. Незадоволеність посилилася в 1934 році, коли все керівництво галичан опинилося в ув’язненні і поповзли чутки, що цей провал є прямим наслідком невдалого керівництва і навіть зради з боку деяких членів верхівки ОУН за кордоном.

Авторитет, престиж і дипломатичні здібності Коновальця дозволяли якийсь час утримувати усе більшаючий конфлікт від виходу на критичний рівень. Але 23 травня 1938 року відбулася подія, яку інакше як переломною назвати не можна. Саме з цього дня починається новий відлік історії українського націоналізму.

Того дня на одній із вулиць Роттердама, міста в тихій маленькій Голландії, пролунав вибух. У кишені людини, яка загинула від вибуху, був паспорт на ім’я Йозефа Новичка, проте вже на другий день поліції стало відомо, що справжнє ім’я убитого Євген Коновалець. Хто його вбив, поліція так і не змогла з’ясувати, але члени ОУН не мали і тіні сумніву, що це справа рук спецслужб Кремля. Проте Москва в цьому ніколи не зізнавалася.

Загибель Коновальця, та ще в такий час, коли вже було очевидно, що наближаються грізні події, поставила ОУН у дуже скрутне становище. Коновалець був беззастережним авторитетом для всіх націоналістів, він був не тільки видатним організатором і досвідченим військовим, але і прекрасним психологом і видатним дипломатом. Він умів усіх примирити між собою і будь-кому знайти відповідне місце. І зовсім недивно, що Коновальцю вдалося створити ОУН, вливши туди УВО. Поза всяким сумнівом, що його загибель була величезною втратою для націоналістичного руху. Напередодні глобальних історичних подій ОУН залишилася без досвідченого, а головне – всіма визнаного вождя.