Степан Бандера - Частій Р. В. - Страница 6

На суді з’ясувалося, що Лемик убив не простого працівника консульства, як про це писав Ярослав Галан, а спеціального представника Москви, який обіймав посади секретаря і політичного керівника радянського консульства.

А далі все йшло за передбаченим планом: Лемика судили, на суді він тримався гідно, сказав усе, що треба було сказати, присутні на суді журналісти рознесли його слова по всьому світу. Цей процес дав можливість на весь світ заявити, що голод в Україні дійсний факт, який замовчують радянська і польська преса та офіційні органи влади. Лемику загрожував смертний вирок, але суд засудив його на довічне ув’язнення (у Польщі карали смертю тільки тих, кому виповнився 21 рік). Багаторічний член ОУН, в’язень польських, німецьких і радянських тюрем, двічі засуджений до смерті Петро Дужий якийсь час був разом із Миколою Лемиком у в’язниці і пізніше згадував, що той був дуже життєрадісною людиною. На питання: «Коли, Миколо, йдеш на волю?» – відповідав із осмішкою: «У неділю. Щоправда, ще невідомо, в яку саме неділю, але це обов’язково буде неділя…» І справді, він вийшов на волю в неділю, в 1939 році, коли Польща зазнала поразки у війні з гітлерівською Німеччиною. З початком війни з СРСР у 1941 році Микола Лемик відправився у складі «похідної групи» ОУН «на Велику Україну» і був розстріляний німцями в Миргороді Полтавської області.

Незабаром після процесу над Лемиком голова ОДПУ Менжинський почав розробляти план із нейтралізації терористичних акцій українських націоналістів і наказав ліквідувати для постраху кого-небудь із великих діячів українського національного руху. Цим «кимось» виявиться Євген Коновалець – організатор і керівник ОУН, якого знищить радянський агент у 1938 році.

Як уже наголошувалося, бойові дії українських націоналістів були переважно спрямовані проти польських державних органів, національно-політичного гніту українців і поліційного терору польської влади. Це було спричинено тим, що польський уряд продовжував наполегливо проводити політику спольщення («пацифікації») українців.

Безпосередньою відповіддю на дії польського уряду стала детальна розробка замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, людину, що безпосередньо реалізовувала польську окупаційну політику в Західній Україні, погромника українського національного життя, ліквідатора українських шкіл, культурно-освітніх організацій, господарських, кооперативних, спортивних товариств і гуртків, натхненника колонізації українських земель поляками, організатора поліційних знущань і катувань українських політичних в’язнів, судових процесів і шибениць для українських революціонерів. Він же керував подібними операціями на Поліссі й Волині в 1932 році, був автором плану «знищення Русі».

Ухвала про вбивство Перацького була прийнята на спеціальній конференції ОУН ще в квітні 1933 року в Берліні, в якій брали участь від Проводу українських націоналістів Андрій Мельник та інші, а від КЕ ОУН – тоді ще виконувач обов’язків крайового провідника Степан Бандера.

Багато в чому рішення про усунення Перацького було ухвалено і під тиском нацистських кіл. З приходом до влади в Німеччині Гітлера в січні 1934 року берлінська штаб-квартира ОУН на правах особливого відділу була зарахована до штабу гестапо. У передмісті Берліна Вільгельмсдорфе на кошти німецької розвідки були також побудовані казарми, де готували офіцерів і бойовиків ОУН. Що стосується Перацького, то приблизно в цей же час він виступив із різким засудженням планів Німеччини захопити Данціґ, який, за умовами Версальського миру, був оголошений «вільним містом» під управлінням Ліги Націй. Вказівку Ріхарду Ярому, агентові німецької розвідки, що курирував ОУН, усунути Перацького дав особисто Гітлер.

План замаху розробив Роман Шухевич, приводив його в дію Микола Лебедь (Мазко), загальне керівництво здійснював Степан Бандера (Баба, Лис). Проте в останню мить безпосереднє проведення операції було покладено на іншого оунівця – Григорія Мацейка (Гонту).

14 червня, за два дні до вбивства, польська поліція заарештувала Бандеру разом з його товаришем, інженером Богданом Підгайним (Биком), другим (після Шухевича) бойовим референтом КЕ ОУН, коли вони намагалися перетнути чесько-польський кордон. Було арештовано ще декількох членів організації, причетних до вбивства міністра, зокрема Лебедя і його наречену, майбутню дружину, Дарію Гнатківську.

Як уже мовилося, це був не перший арешт Бандери. Окрім тих, про які розповідалося, він потрапляв під арешт польської поліції у зв’язку з різними акціями УВО та ОУН, наприклад, у кінці 1928 року в Калуші і в Станіславі за організацію в Калуші листопадових маніфестацій на честь 10-ліття створення Західноукраїнської Народної Республіки в 1918 році. На початку 1932 року Бандера був затриманий при нелегальному переході польсько-чеського кордону і просидів три місяці в слідчій в’язниці у зв’язку із замахом на польського комісара Чеховського і так далі.

А безпосередньо через убивство Перацького, було арештовано дванадцять учасників замаху (точніше, десять, тому що Бандера і Підгайний уже були арештовані). У цій справі деякі дослідники убачають аналогію з відомим замахом народовольців на Олександра II. Зокрема, на їхню думку, виринає паралель між арештами Андрія Желябова і Степана Бандери напередодні замаху. В обох нібито було стовідсоткове алібі – вони ніяк не могли брати участі в убивстві. Але, як відомо, Андрій Желябов, дізнавшись про арешт своїх товаришів, сам зізнався у своїй участі, добився, щоб його судили разом із безпосередніми учасниками замаху, і був повішений разом із ними.

Звичайно, що в цій ситуації виникає питання: а чи вчинив би так Степан Бандера? Судячи з того, як розгорталися подальші події, негативна відповідь напрошується сама собою. Але така його поведінка може бути пояснена по-різному. Так, наприклад, сучасний український автор, дослідник життя і діяльності Бандери Галина Гордасевич не вважає, що він боявся відповідальності. Адже, на її думку, коли справа дійшла до суду, Степан тримався цілком мужньо і спокійно вислухав смертний вирок. Гордасевич у своїй книзі «Степан Бандера: людина і міф» ставить низку питань, на які сама ж і відповідає. «Була ця мужність показною? Хто це міг би сказати з цілковитою певністю? Тільки той, хто це пережив, тобто сам Бандера. Але він уже не скаже. А чому він не вчинив так, як свого часу Желябов? Справа в тому, що між становищем Желябова й Бандери була велика різниця! Желябов очолював невелике коло змовників, які ставили своєю метою вбивство царя. Вбили, сподіваного всенародного повстання не вийшло – і їхня подальша діяльність утратила всякий смисл, лишалося тільки героїчно померти. А Степан Бандера очолював велику організацію (за деякими даними, на початок Другої світової війни кількість членів ОУН досягла 20 тисяч осіб), яка своєю метою ставила побудову незалежної держави, отож убивство Перацького було лише одним невеликим епізодом у тій боротьбі, і накладати головою провідникові за такий епізод було б украй нерозумним, навіть якщо при цьому загинуть твої друзі».

Ось так. Виходить, що Бандера свідомо посилав людей на смерть. Хоча відомо, що будь-який замах можна спланувати так, щоб безпосередній виконавець не постраждав. Приклади? Їх безліч і, можливо, немає сенсу наводити, можна тільки пригадати замах на того ж Коновальця агента НКВС, який залишився живий. Щодо Бандери, то треба ще сказати, що сам він, мабуть, не розраховував попадатися в руки поліції. І вже напевно, якби не арешт, він би і не подумав зізнаватися. Брак мужності? Звичайно, ні. І Гордасевич має цілковиту рацію. Взагалі-то, всі ці роздуми нічого б не вартували, якби ніхто про них не згадував. Ну а вже коли зачепили, то, самі того не бажаючи, виставили С. Бандеру у відверто непривабливому вигляді. Негоже символу нації поводитися нешляхетно. У даному разі А. Желябов, до речі, теж українець, гідний більшої пошани.

Слідство тягнулося довго, і, можливо, підозрюваних так і не вдалося б притягнути до суду, але до рук поліції потрапило близько двох тисяч документів ОУН – так званого «архіву Сеника». Ситуація з цим архівом здається вельми загадковою і вимагає пильнішого розгляду.