Кровна мста - Яріш Ярослав - Страница 5

– Щось ти засидівся у нас, Вадиме.

При цих словах купець, що стояв до Малка спиною, поволі обернувся, примружив очі.

– А тобі що?

Завжди веселий і говіркий, купець чогось нині був похмурий.

– Набив єсмь трохи звіра – шкури маю. А ще коней у бою з касогами відбив. Хочу аби-с прикрасу гарну привіз для моєї невісти. Грецьку.

– Розбагатів, кажеш? Добре, шкури принось – подивлюся.

– А прикрасу коли привезеш?

– Чого везти, тута маю – іди вибирай.

– Уже-м видів. Щось ліпше треба.

Вадим поглянув на молодця спідлоба.

– Привіз би, тільки тобі догодити тяжко. Носом вельми много крутиш.

Турик знову кинув оком на лодію, що приближалася до берега.

– Ще якісь гості ідуть, може, у них буде щось путнє.

Вадим і собі зауважив судно, придивився.

– Щось і впізнати не можу.

– Хоча правду мовиш, – сказав раптом Турик. – Тяжко мені догодити. Ти, Вадиме, купи в мене шкури, а ще коней продам, а з того золота мені майстер зробить таку прикрасу для Калини, яку звелю йому.

Вадим не зводив очей із лодії, спохмурнів. Нові гості могли перебити йому торг.

– Купувати шкури не буду. Дурень хіба платив би золотом. Коні – інша річ, тільки мені з кіньми волочитися нема як. Зробимо так: ти шкури принось, на щось та виміняєш. А коли твоїй невісті не припадуть до смаку подарунки, то віднесеш до майстра, і він тобі переплавить.

Хитрий купець простягнув руку, тільки Малко її тиснути не поспішав.

– Піду подивлюся, що ті гості привезли. Може, у них знайду те, що шукаю.

Лодія гостей була вже зовсім близько. Турик бачив їх засмаглі спини, руки, що грали м’язами, то опускаючи, то підіймаючи важкі весла. Човен швидко підходив. Один із них легко вистрибнув на дерев’яну пристань і пришвартував човна.

Найстарший із купців також зауважив Турика.

– Гей, молодче, зажди, не поспішай.

Малко і так не поспішав, стояв, з цікавістю розглядаючи новоприбулих. Говорив до нього муж років під сорок. Був здоровий, як ведмедище, бороду мав поголену, а вуса, як дві чорні гадюки, сповзали з-під носа до грудей. Один за одним гості зійшли на пристань.

– Відведи нас до князя, – наказав вусань.

Швидше за все вони хотіли заплатити мито у князівську казну, як і годилося прибулим до города купцям. Турик не звернув уваги на грубу мову вусаня, натомість запитав:

– Що там маєте в саквах? – Молодий вой кинув поглядом на лантухи на дні човна.

– Не для тебе це – князівське. Ми не купці, не на торг прибули. Справу до князя вашого маємо.

Турикові стало цікаво. Він не смів питати в них, хто такі, адже не міг лізти у справи княжі. Лише догадувався, що це посланці якого іншого князя або й самого Ярослава – великого князя київського.

– Ходіть, – відповів Турик.

Гості надягли сорочки, адже досі були до пояса голі, підперезалися мечами, накинули камзоли й рушили слідом за Туриком.

Місто готувалося до війни. Вої гострили мечі, стругали ратища, кували наконечники на стріли. Тмутаракань перетворилася на величезний військовий обоз із криками тивунів, скрипом возів та ревінням волів. Не раз уже за свого життя Турик бачив такі приготування – не вперше на бій виходити на диких сусідів: ото касогів побили, а ще перед кількома літами князь Мстислав разом із греками ходив проти хозар у Таврію. Були й дрібніші виступи, усіх і не згадаєш.

Гості уважно роздивлялися місто, придивлялися до всього. Тут жили чорняві алани, руді готи, похмурі хозари, хитроокі греки – і всі вони ґелґотіли на своїх мовах, ніби гуси, так що Тмутаракань була схожа на величезний ковчег Ноя, де було «кожної тварі по парі». Зазвичай усі вони займалися своїми справами, робили роботу, до якої були найбільше здібні: одні рибалили, другі майстрували, треті садили виноград і видушували з нього вино, четверті стригли овець, п’яті будували. А ще всі торгували, торгували, торгували… Місто ввібрало в себе закони й звичаї земель і східних, і західних, що мирно тут вживалися між собою.

Турик саме провів гостей попри будівництво церкви Пресвятої Богородиці. Купці немало дивувалися з того, як розбудувалося місто, як бруківкою викладені дороги і які товсті мури із випаленої цегли оточують цей город.

Князь Мстислав був заклопотаний. Перед походом треба було багато чого встигнути і добре підготуватися. Він стояв на дворищі, говорив то з боярами, то із сотниками, гукав до гриднів та холопів. Поруч із ним тримався старий сивий воїн, одягнений у бойовий обладунок. Був високий і плечистий, бороди не мав – лише довгі вуса, як і новоприбулий гість. Цього старого всі в городі знали – воєвода Вуй.

Мстислав також був високим, трохи нижчим за свого воєводу. Поставою нагадував тура: шия, руки, плечі, груди – усе аж пашіло дикою силою. Зате стан гнучкий, рухи меткі, тож князь, як воїн, був не тільки сильний, а й спритний. Ходив легко й пружно. Він у всьому наслідував свого діда Святослава: любив війну, походи, був невибагливий у побуті й говорив завжди чітко й коротко. Не часто від нього можна було почути похвалу чи жарт. Лише вусів і чуба не носив, як дідо, а мав довге чорне волосся та таку ж смоляну, коротко обстрижену бороду.

– Будь здоров, княже, – привітався Турик.

– Здоров, молодче, – відповів Мстислав, тоді легко посміхнувся й мовив до Вуя: – Чув, воєводо, як цей витязь хозар посік? Рекли гридні, що трьох поверг, інші побігли. Думаю, може, його сотником над гриднями учинити?

– Молод ще вельми. Трьох дикунів покласти – не велика штука. Хай би спробував меча роменського або сокири варязької, – відповів Вуй грубезним голосом.

– Добре, помислимо, – підсумував розмову Мстислав, даючи зрозуміти, що кінцеве рішення він і так залишає за собою. – Хто це з тобою?

З-за спини Турика вийшли гості, дружно віддали князеві земний поклін.

– Чолом тобі, княже, б’є земля сіверська. Бояри ми з городів Чернігова та Переяслава.

– Від посадника чи як? – уточнив Мстислав.

Бояри випростали спини, перезирнулися.

– Від народу, – відповів найстарший.

Князь знизав плечима.

– Що ж, коли так, то ходіть до терема. Накажу челядникам, щоб давали снідання, заодно й розкажете, з чим вас земля сіверська послала. А ти, Турику, піди і гукни бояр та сотників до мене на трапезу, усі послухаємо.

Доки у князевих палатах позбиралися всі тмутараканські достойники, челядники накрили столи. Вони, застелені білими скатертинами, аж гнулися від тарелів із м’ясом та рибою, від жбанів із вином і медом. У хоромину один за одним зайшло десь зо тридцять мужів. Усі вони почали розсідатися за столи на грубі лавки. Розміщувалися за знатністю – чим більший достойник, тим ближче до князя. Сам Мстислав сидів на чільному місці під мальованою грецькою іконою. По праву його руку був боярин Мирослав – батько Калини та перший порадник Мстислава. Князь у всіх важливих справах покладався на нього – боярин мав неабиякий розум. Далі присів воєвода Вуй. Третім у ряді сидів боярин Середич – дядько Турика. По ліву руку князь розмістив сіверських послів. Крім русинів, боярами у Мстислава були й мужі із родів хозарських, аланських та багато інших – усіх і не згадаєш. Який город – таке й боярство. Сам же Мстислав був одружений з аланкою – навмисне це зробив, аби люд свій примирити.

Челядники всім поналивали меду чи вина, почалася трапеза. Мстислав не поспішав слухати прибулих – не хотів молодий князь показатися занадто нетерплячим, та й нагодувати спочатку гостей личило. Сам він також любив добре поїсти й випити меду.

Усі їли мовчки, лише чулося старанне сопіння, та час від часу хтось із бояр підіймав свою братину та пив до князя.

Беручи приклад із Мстислава, Турик заїдав на совість. Спочатку він не збирався йти на ту раду, йому й не личило, однак дорогою зустрів свого дядька.

– Як то не личить? Пройде небагато часу, і ти замісто мене на таких радах княжих сидіти будеш. Тож учися, поки молодий. Сядеш отам у кутку й слухай собі, що мудрі мужі речуть!