Кровна мста - Яріш Ярослав - Страница 39

– Може, тобі перепало найменше, раз тута сидиш? – грубо перебив Мстислав. – Розказуй правдиво і хвостом не крути.

Вадим перевів подих і продовжив:

– Найперше, то бояри твої, княже, бійку в Корсуні почали, чотирьох варягів на той світ відправили. Тепер мені через них нема дороги до греків…

– Зачекай, – знову перервав князь. – Що ж вони робили в Корсуні?

– Мирослав наказав плисти, видно, чорт його намовив. Ми ледве вирвалися живими звідти. Потім напали печеніги на Хортиці. У Києві напали Воротичі. І вже коли йшли з Києва – знову печеніги. Кажу вам: нечиста сила за нами йшла, бо скільки літ ходжу по всіх землях – не було ще такого!

Мстислав підвівся, пройшовся по шатрі. Замість відповідей розповідь Вадима дала ще більше запитань.

– Чого Ярослав не дав супроводу?

– Дав. Гридні довели нас до землі сіверської, а тоді вернули. По дорозі степовики напали на них, потім і на нас. Добре, що сотник попередив про небезпеку, а то…

Вадим так і не доказав. Мстислав подумав: «А чого тільки до землі сіверської, невже не міг далі провести?» Уголос же запитав:

– Чого ти зі всіма не рятувався?

– Бо не був тоді з ними. Вони завше про своє говорили, мене ж відсилали, аби не слухав. Так і тоді було. Я допав коня і на схід погнав, вони ж у бік лісу побігли, а чи вирвалися – не відаю.

Дивна історія. Невже й справді нечисть втрутилася? Може, й таке, тільки нечисть людська, а не пекельна. Послух мусив бути поміж слами, то його робота. Може, і сам Вадим. Його треба перевірити.

– Я не вірю тобі, купче, думаю – лжеш мені!

Вадим поглянув на князя.

– Нема лжі у моїх словах, сама правда – руку даю.

– «Руку» – кажеш? Тоді давай!

Мстислав підхопився з місця, узяв у руки колодку, на якій щойно сидів, поставив її легко перед Вадимом. Тоді підійшов до одного з дружинників, витяг з-за його пояса сокиру.

– Став руку!

Вадим зблід.

– Пощо, княже?

– Казав єси, що руку даєш. То давай! Я знаю всю правду про тебе, знаю, що лжеш мені в живі очі! Став руку, речу тобі!

Вадим поблід ще більше, тоді поволі поклав руку на колодку. Князь розмахнувся, Вадимова рука затряслася, і він відсмикнув її до того, як сокира запнулася в деревину. Їхні очі схрестилися.

– Він справді лже, – мовив Мстислав. – Допитайте його добре, аж поки правда з нього не полізе.

– Княже… – спробував щось казати Вадим, але його вже взяли під руки і поволокли геть із намету.

Ще сонце не сіло за обрій, а Вадима знову приволокли до князевого намету. Був побитий, закривавлений, від нього несло паленим – видно, добре молодці припікали залізом боки і п’яти.

– Заспівав, – коротко мовив один із гриднів.

Мстислав поглянув на купця.

– Посадіть його. У ногах нема правди.

Йому дали води зі жбана, і він жадібно почав ковтати побитими устами.

– Тепер речи правду, – наказав Мстислав. – Ти єси послух Ярославів?

– Я єсмь! Князь київський наказав мені пильнувати за тобою. Багато купців так чинить.

– Чого до Корсуня ходили?

– Бо хотів, аби борг мій від грека відібрали. А потім сварка у них вийшла із варягами, бо ті всяку глупоту про князів наших рекли.

Тепер це було більше схоже на правду. Мстислав запитав далі:

– Чого печеніги напали там, на Хортиці?

– Бо я продав твоє сольство. Винен я був князю їхньому, він уже хотів мене як раба продати. Тоді я сказав, що зі мною Мирослав пливе. У них там свої порахунки були: колись твій боярин їм добре сала за шкуру залив. Я пообіцяв степовикам, що віддам їм Мирослава, як будемо назад вертатися, але хан мені не повірив – напав. Вуй тоді загинув, а потім і Мирослав.

Кулаки у Мстислава мимоволі стиснулися. Найперше хотілося тут же вихопити меч і зарубати юду, але стримався.

– А що в Києві було?

– Не відаю, бо вони мене запідозрили і крилися від мене. Навіть побили в степу. Знаю тільки, що Воротичі напали, у них там із Бурим свої порахунки.

Мстислав замислився: той Бурий – також не проста пташка.

– Що було потім, дорогою?

– Потім знову напали печеніги. Вони пішли на Русь, аби помститися за Карабая.

– Звідки знаєш?

– Печеніг полонений розказував. Коли ми побачили степовиків, я стрибнув на коня і кинувся тікати. Мене догнали. На щастя, Ерік нагодився зі своїми варягами, печенігів побили, а мене визволили.

Мстислав примружив очі.

– А що там робили варяги?

Вадим проковтнув слину пересохлим горлом.

– За сольством ішли. Ерік мав наказ повідрізати твоїм слам голови і передати тобі. Аби ти не пхався, куди тобі не треба, бо і з тобою таке станеться.

Тепер Мстислав і справді поклав руку на руків’я меча. Князь важко дихав, скрипів зубами. Дружинники стояли мовчки, боячись Мстиславового гніву.

– І що, відрізали голови? – тихо спитав князь.

– Печеніги на заваді стали – схарапудили. До того ж Ерік дізнався, що ти вже на підході, і передумав убивати – просто полонити хотів до пори.

Мстиславові тільки тепер усе стало зрозуміло.

– А тебе Ерік послав до мене, аби далі за мною наглядав, так?

– Так, княже. Тільки ти, бачу, не такий вже й дурний, як речуть про тебе варяги. То я дурний, що погодився. Винен я їм, розумієш? Інакше ніколи б на таке діло не повівся. Що ж, княже, тепер єсмь у твоїх руках, ти знаєш правду. Коли твоя воля – то і вбити мене можеш.

– А що, думаєш, пожалію?

– Хоча б не муч більше…

Мстислав відвернувся – йому стало гидко.

– Виведіть його і відрубайте гадині голову.

Дружинники мовчки вийшли з намету, волочачи із собою напівпритомного купця.

Пригода з Вадимом ще більше переконала князя Мстислава: миру із Ярославом не буде! На другий день він із дружиною виступив у дальший похід і скоро дійшов до Чернігова. Город зустрів його хлібом-сіллю, як і обіцяв Борислав. Сіверяни перевершили всі Мстиславові сподівання: їх на рать зібралося стільки, що в городі місця стало замало. Тут були і дружинники, і бояри, і смерди, і закупи, і навіть холопи взялися за топори і рогатини. Може, це й не були такі навчені вої, як варяги, але завзяття й хоробрості сіверянам було не позичати. Вони пропустили Мстислава зі старшою дружиною до дитинця, а тоді посунули поближче, аби добре чути, що говорить новий князь.

Першим слово взяв Борислав, обертаючись на всі боки й голосно гукаючи, аби всі почули:

– Сіверяни!!! Ще недавно плакали-сьмо гіркими сльозами від посадників Ярославових!

– Нема!!! Нема вже посадників, повтікали! – гучно відповіло віче.

– Маємо тепер свого князя, і повік більше посадників терпіти не будемо! Ось наш князь, ось наше сонце ясне! Колись то був Мстислав Тмутараканський, тепер буде Мстиславом Чернігівським!

– Слава князю! Слава Мстиславові!!! – загув город, аж за Десною було чути.

Мстислав ступив крок уперед, поклонився вічу.

– Тож любіть, сіверяни, свого князя, чтіть його як отця свого, а в час недобрий гуртуйтеся разом, аби захистити святу землю сіверську. Кляніться у вірності, сіверяни!

– Клянемося! – чітко почув Мстислав голос віча.

Він знову поклонився – всі затихли.

– І я вам клянуся, дружино моя вірна, що до останнього подиху вірою і правдою служити тобі буду, і за цей город, за цю землю живота свого не пожалію!

Віче знову вибухнуло стоголосо. Як тільки трохи затихло, Мстислав знову звернувся до сіверян:

– Що ж мені тепер порадиш, дружино моя? Чи будемо тут чекати брата мого Ярослава, чи до нього самі підемо?

Із кола вийшов старий дід, якого в Чернігові поважали і слухали.

– Маємо свою землю, і київської нам не треба. Якщо Ярослав прийде до нас зі своїми варягами, то будемо з ним битися!

– Будемо битися! – пішов відгомін по вічу.

– Поляни також не хочуть Ярослава, бо він не любить русі, а тільки варягів і новгородців. Підемо до Києва та запитаємо люд тамтешній, чи не стали б разом із нами супроти варягів та Кульгавого! – це вийшов другий дідуган. Віче ще більше зашуміло: