Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) - Страница 99

Втомлена від життя красуня, безшабашна співачка з клубу «О-йо-йой!» і книжкова дівчина-слабачка, що примудрилася забути азбучну билину: Змія переміг Добриня!

Марійка сумно подивилася на університет, до якого не ризикнула вступати колись, – пофарбований у кольори орденської стрічки Святого Володимира – червоний із чорними деталями.

«Ну і правильно не ризикнула, – спробувала мазохістськи добити себе вона. – Такі, як ти, можуть бути відмінницями тільки в педі. А в універі Святого Володимира тобі б хутко пояснили, який із тебе історик».

Але укол не зачепив самолюбства – вийшов надто слабким і тупим. Ну забула, і що з того? Дивно, що за цей нескінченно довгий день вона не забула, як звуть її саму. А згадала б билину, однаково б прийшла сюди і воскресила автопортрет Васнецова, який вважав, що, на відміну від Богоматері, богатирів можна писати з кого завгодно!

Але обуритися легковажним вчинком Васнецова теж не вийшло. Не був Віктор Михайлович легковажним і ким завгодно не був. І там, за червоним рогом стіни Володимирського університету, навпроти університетського ботанічного саду, стоїть і понині розписаний ним найкрасивіший у світі Володимирський собор. І щоразу, заходячи туди…

«О, ні!»

«Ні!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!»

Марійка страшно вищирила щелепу і схопилася за груди. Серце затиснуло в плоскі металеві лещата і вже не відпускало. Стало важко дихати. І нестерпно жити.

За все своє недовге життя Марійка жодного разу не завдавала собі клопоту власним віросповіданням, але, як і більша частина слов’ян, була латентною православною і віруючою на певному, недоступному свідомості, цивілізації та цинізму рівні. І там, біля воріт Печерського монастиря, ця незатребувана частина Марійчиного єства осоружно скімлила про щось незатишно-неправильне і знобливо-соромітне.

Але не непоправне!

Тому що Марійка Ковальова могла прожити свою долю й без Свято-Печерської Київської лаври, та, мабуть, і без усіх незліченних церков Києва – і існуючих, і зруйнованих, і відновлених знову. Але від думки, що вона ніколи не зможе зайти в найпрекрасніший у світі Володимирський собор, вона відчула себе приреченою, без надії на помилування. І нараз абсолютно виразно й безкінечно усвідомила: всі чудеса, так щедро даровані їй долею, – ніщо, ні! – безповоротне і страшне прокляття, якщо плата за них – ніколи в житті не увійти до СВОГО НАЙПРЕКРАСНІШОГО У СВІТІ ВОЛОДИМИРСЬКОГО СОБОРУ!

«Але що я такого зробила?! Що?!» – заволала вона.

«І ти ще запитуєш?»

Адже вона радісно кинулася в безодню, щаслива від того, що збуваються її казки та мрії.

«Але не радійте цьому!»

Вона прийняла у свої обійми вічне Місто, що здалось їй казковою скринькою з прадавніми і прекрасними чудесами…

«Моє Місто – не подарунок вам, а прокляття!»

«…бо ваш порятунок лежить там, куди вам більше немає вороття».

У церкві!

У минулому житті!

І зараз вона раптом сліпучо збагнула, чому так розізлився її сувороокий співрозмовник, почувши незграбне белькотіння про зброю та оточення Кирилівки.

«Пітьму перемагає лише світло».

А вона більше ніколи не ввійде до Володимирського собору!

«Ніколи! Ніколи! Ніколи!»

І тут Марійка, нарешті, заплакала ридма. Заплакала запоєм, з ненавистю зім’явши прокажене обличчя руками. Вона не плакала відтоді, коли дізналася про смерть Рити. Це було позавчора. Але відтоді минула вічність. І вона не плакала ні за Миром, ні за дядьком Миколою, ні після ганебної наруги в Кирилівських печерах. Вона стала сильною, сама не помічаючи того, і була сильною доти, поки не зрозуміла: ця сила – обман, бездарний обман! Крадійство!

А вона – безсила, вона – найнемічніша і найубогіша людина на землі, бо навіть найнемічніший і пропащий може ввійти до церкви й попрохати прощення. А вона – ні!

Вона зробила щось непоправне, переступила якусь невідому їй межу, за якою вже не прощають!

Навіть той, хто прощає навіть катів, насильників і вбивць!

І це так жахливо, що решта не має значення… Нехай Місто провалюється крізь землю. Нехай вилазить Змій. Вогняний. Із п’ятьма, вісьмома, двадцятьма головами! Нехай усі загинуть. Вона, Дарина, Катя – нехай. Байдуже! Однаково немає сенсу жити, позаяк вона більше ніколи в житті не зможе ввійти до Володимирського собору. Бо віднині собор – її Страшний суд мракоборця Володимира, що прихистив у своєму домі вигнані з Михайлівського мощі гонительки відьом Варвари, і сам Господь уже викреслив її зі списку людей, поставивши тавро: відьма!

«Тому вас і називають сліпими – ви шукаєте Бога на стелях своїх церков, замість того щоб просто подивитися на небо…»

Марійка безнадійно подивилася на небо крізь каламутні лінзи сліз – небо темніло, вона не бачила там ніякого Бога.

«Тепер тобі потрібно навчитися бачити. І перестати мучитися нескінченними запитаннями і терзатися, не в змозі знайти на них відповіді, адже, щоб отримати їх, досить лише роззирнутися на всі боки…»

Марійка роззирнулася – люди на ближніх лавках витріщалися на неї, – хто з цікавістю, хто несхвально, хто співчутливо. А поряд із її лавою стояли дві дівчини, Марійчині ровесниці, які дивилися на Марійку так, наче від її плачу в них розривалося серце.

– Що сталося? Може, допомога потрібна? – спитала одна, щойно Марійка перетнулася з нею поглядом.

На ній було синє плаття й яскраво-червоні черевики.

– Образили? Чи гроші загубила? Чи хворий хтось? – жалісливо спитала друга, зовсім юна, мабуть, навіть молодша за Марійку.

І їхнє співчуття здалося Марійці нелогічно явним, змусивши запідозрити добру парочку в приналежності до якоїсь псевдохристиянської секти.

– А ти піди свічку постав «за здравіє»… – запропонувала перша, остаточно укріпивши Марійку в її підозрах.

Дівчина невпевнено простягнула до Марійчиної голови жалісливу руку. Марійка неприязно відсахнулася від неї й заревла ще дужче, заперечливо хитаючи головою.

«Свічку! Яку свічку! Куди?..»

– Або хочеш, я сходжу? – запропонувала перша швидко, так і не доторкнувшись до Марійчиного волосся. – Тут Володимирський за рогом. Ти тільки скажи, як хворого звати?

– Марійка. Марія… – схлипнула Марійка. – Ти, правда, можеш? Поставте, будь ласка! – Вона заходилася знервовано шукати гроші, несподівано діставши немічну надію на нелегальне чудо.

– Не треба, що ти! Це ж п’ятдесят копійок, – здивовано відхилила дівчина в червоних черевиках зім’яту, залежалу гривню. – Ми однаково в той бік ішли. Марійка, значить? – діловито кивнула вона. – І я теж Марійка, як твоя мама. Чи подруга? Нічого, видужає…

– Навряд, – тихо хлипнула відьма. Далі говорити вона не змогла, тільки затрясла губами.

– Видужає обов’язково! – оптимістично запевнила її друга, заглядаючи під сльозливе тремтіння рудих вій. – Сьогодні вночі Володимирський горів! Ти чула? Та не згорів. Уявляєш? Значить, і не такі чудеса бувають…

– А ви – віруючі? – боязко уточнила Марійка.

– Ну, як усі, – мовила повагом друга.

– У церкву ходите?

– Ну не те щоб ходимо… Тобі вже легше? Тоді ми підемо. Добре? – Перша всміхнулась їй і все ж погладила її по потилиці. – Не плач. Гаразд?

Марійка дивилась їм услід. Її горло раптом очистилося від сліз, а всередині, як після дощу, було волого, в’язко, але ясно.

Тривожно, але не безнадійно. Здивовано…

«Треба ж, ішли у своїх справах. Бувають же такі… Вони не збрешуть, поставлять! І, можливо, він почує і…»

«Боже, яка я дурка!»

«Він УЖЕ почув!»

У шлунку стало тепло й гірко, наче вона враз випила склянку терпкого червоного вина, і знову захотілося плакати, але вже по-іншому. Вона невідривно дивилася на спини дівчат. І несподівано уявила собі, як за сім хвилин входить за ними – до свого найкрасивішого у світі Володимирського собору – крізь величезні чорні двері, з масивним барельєфом Святого Володимира і його не менш святої бабусі Ольги, – щоб, зробивши п’ять кроків од входу, різко розвернутись і побачити «Страшний суд» і Вогняного Змія, що звивається в пеклі. А потім подивитися ліворуч на грішного і сліпого князя, що прозрів у момент хрещення, а прийняв віру після того, як був покараний сліпотою за гріх (зґвалтування дочки царя Корсуні, за однією з версій. Хто ж тепер дізнається?). І праворуч – на князя вже майже святого, з обведеною ореолом вінценосною головою, який стояв на засланому мережаним килимом березі річки Почайни і хрестив у ній перших переляканих русичів і простягав руки, що приносять дар, до неба – туди, де в золотих хмарах стояв оточений ангелами апостол Андрій із величезним і важким – першим хрестом у руках!