Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) - Страница 84

– Правда? – зраділа сумнівному компліменту Марійка.

– Повір, я знаю, що кажу! – запевнила її Дарина Чуб.

Мир навіть не запитав про походження чернечого балахона Дарини, лише ковзнув по ньому відстороненим чорним поглядом. Враховуючи, що вперше він побачив Чуб у дранті, а вдруге – закутаною в прапор, він, певно, встиг змиритися з її зухвалою екстравагантністю в стилі «гегемон вульгаріс».

Утім, на Марійку, що зустріла його вже в цивілізованому одязі, прибулий теж не поглянув. Зайшов, опустився на канапу, разом опустивши голову, плечі й безвільні руки, і втупився в підлогу, не вимовивши ні слова.

– Що з тобою? – пригнічено спитала Марійка.

Мир повільно поворушився, спідлоба поглянув на Чуб. Без колишнього презирства, безбарвно й бездушно, так, немов цей погляд був лише рудиментом його минулого життя – зниклого без сліду.

Але та однаково напосілася:

– Не хочеш при мені говорити, можу й піти!

– Ні, – кивнув він повислою рукою. – Не має значення.

– А що має? – поцікавилася Дарина, помовчавши й так і не дочекавшись наступного продовження.

– Ми взнали номер батька Миті.

– Телефонний?

– Машини. Він приїздив його провідувати. А номер такий, що запам’ятовується.

– І можна дізнатися, чия ця машина? – пожвавилася Землепотрясна.

Руда Пуфик, що із приходом гостя втратила Даринині коліна, але залишилась у кімнаті, щоб їх вартувати, прохально потяглася до них передніми лапами. Але хазяйка неввічливо відсторонилася.

– Можна, але не треба. – Мир знову дивився в підлогу з виглядом людини, що занурилася в саму себе й потонула там. – Ця машина у вас під будинком. Я на ній приїхав…

– Це твоя машина? – невпевнено спохмурніла Дарина.

– Це машина мого батька. Митя – мій брат. Дмитро Красавицький.

– Ось тобі й К. Д.! – приголомшено ахнула Чуб. – Співчуваю! Чесно! – несподівано перейнялася вона людськими почуттями до нього: тепер, коли його присутність більше не загрожувала Марійці розчаруванням, а їй жахливим викриттям у чаклунстві, Дарині стало щиро жаль красеня. – Позашлюбний? І батько нічого не говорив, так? Боже, жах який – дізнатися про себе таке! Уявити тільки, я зараз з’ясовую, що в мене є божевільна сестра…

– Виходить, – жахнулася одночасно з нею Марійка, – для того щоб виправдатися, тобі треба звинуватити рідного брата?! А що ж твій батько? Він такого не витримає!

– Я нікого не збираюся звинувачувати, – ледве чутно мовив Мир. – Я піду в міліцію. Я скажу, що це я.

– Дурень, – кинулася захищати його від нього самого Дарина. – Твоєму братові нічого не буде! Він же божевільний! Переведуть на жорсткіший режим. І правильно зроблять! Коли б не цей ваш схибнутий лікар, що дозволяв йому все на світі. Пустив маніяка в город!

– Він і прийняв нас тому, що думав: це прийшов твій батько! Ото він злякався, побачивши тебе. Він же знав, що ти не знаєш про брата, – загальмувала на попередній темі Ковальова.

– Треба негайно повідомити слідчого! – рішуче резюмувала Чуб. – Доки він нікого ще не вбив. Адже скарб, як з’ясувалося, досі там.

– Скарб…. – Мир сумно зітхнув, немовби кажучи «це пусте», але сказав незрозуміло: – Будь проклята ця любов! Щоб любити, треба бути сильним – слабкий на любов не здатний! А я – сильний. Принаймні я сильний…

– Про що це ти? – насторожилася Дарина, вже здогадуючись, у чому таїться проклята каверза.

– Якщо я скажу, що це Митя, Марійка мені не пробачить, – виправдав він її гірші підозри. – Він же сподобався їй. Я бачив. Вона його захищала…

Дарина різко схопила Марійку за руку і поглянула на її годинник. 17.40. Присуха набула фатальних форм!

– А може, це справді не він? – негайно виправдала гірші підозри Мира Марійка. – Може, це сам «дядько Киря»! Якщо він відданий хворому, – спішно залепетала вона, – то уявляєте, як відданий йому Митя? Добрий лікар у нього – все світло у віконці! Що той скаже, те він і зробить. А розкриється – Снуровський умиє руки і скаже: що ви хочете, він же божевільний. Він використовував його наосліп. Підіслав до Рити… Чи ні. Він сам убив Риту й Миколу Петровича! Знаючи: в разі провалу він просто зверне все на пацієнта!

– Ти ж кажеш, він його страшенно любить! – обурено заперечила Чуб.

– Ну і що? Що Миті загрожує? – розгарячилася Марійка Ковальова в пориві почуттів до васильковоокого Василькова, видавши на-гора цілком струнку версію. – Увесь його «жорсткий режим» буде під м’яким контролем того ж дядька! Він спеціально напхав його інформацією. А раз напихав, значить, знав: і про скарб, і про гетьмана. Він цікавиться історією! Він сам – божевільний! Психіатри часто божеволіють. Божевілля заразливе – це науково доведений факт! А Снуровський – фанат божевілля! Він вважає, що божевільні – обрані! Бо вони бачать і відчувають те, чого не осягають нормальні люди.

– Він не К. Д.! – осадила її поглядом Чуб.

– Ти що, і справді думаєш, що листи писав нам Митя? – зневажливо поцікавилася Марійка. – У нього є червона вітрівка? – вимогливо спитала вона у Мира.

– Ні.

– А в лікаря?

– Сестра не знає.

– Ось!

Дарина з силою смикнула сперечальницю за руку:

– Ну що – ось? Лікар, хворий – яка різниця?! Нехай заарештують обох. Головне, швидко скажи цьому ідіотові, що ти пробачиш, і нехай їде в прокуратуру!

– Але якщо Митя не винен, а його заарештують, битимуть, – зажурилася захисниця ясноокого божевільного, – а заарештований лікар уже не зможе йому допомогти. Краще не поспішати, а вирушити туди вночі учотирьох…

– Щоб нас усіх прирізали? – очманіла Земплепотрясна. – Тобі одногрупниці мало? Друга татового мало? Мало того, що третьою має бути Києвиця? Так ми ще самі на забій попремося? Бери – не хочу! Ось тобі три дурки на вибір!

І самі! І самі! Як ті двоє – «по волі їх»! Випадково! Тільки вони не знали, а ми ж бо знаємо, чим ця випадковість закінчиться!

– Не про-ба-чить, – сказав Мир по складах, немов підписував собі смертний вирок.

– Два дурні! – завищала, як різана, Чуб. – Павловка вдома! Не хочете – я сама в міліцію піду… Зараз же!

– Ні! – Мир раптом стрімко ожив і підскочив до Дарини, міцно зчепивши їй руки ззаду сильним замком своїх долонь. – Буде так, як вона скаже. Як скаже, так і буде.

«І кожне його слово стає для тебе більшим і значнішим, ніж усі слова Христа», – згадала Марійка і злякалася цієї надмірної влади.

«А я ж його навіть не люблю!» – жахнулася вона.

– Дурень! – розлючено заволала Дарина, намагаючись вивільнитися з переконаних рук Мира. – Гадаєш, вона тебе любить? Вона іншого любить! Скажи йому! Хоч це ти сказати йому можеш?!

– Неправда! – Мир стиснув її так сильно, що Чуб скрикнула від болю. – Якщо потрібно, вона помре заради мене. А я заради неї!

– Помру, – чесно підтвердила Марійка, і справді готова негайно померти в покарання за те, що вона його розлюбила.

– Боляче ж! – заплакала Дарина. І трохи не впала, оскільки руки Мира з криком розпалися.

Засичавши, як батарея, що прорвалася, з верхнього майданчика спіральних сходів на голову Мира стрибнула важка Ізида Пуфик і полетіла на підлогу, відштовхнувшись од його лоба і маківки чотирма пазуристими лапами.

Мир відсахнувся, затуляючи роздертий лоб. Ізида по-звірячому захрипіла, згорбивши спину:

– Іщ-щ-ще з-з-за-ч-ч-е-пиш-ш-ш маму!!!

– Знаєте що? Що я вам скажу? – з надривом закричала «котяча мама». – Уся ваша любов – дурня! Хоча й дуже сильнодіюча. Ти її любиш, так? Жити без її пробачення не зможеш? А тебе через чотири години попустить. Та пізно буде! Ти присуху випив. Приворотне зілля! Випадково. Вона в кока-колі була! Я для себе зварила, а ви…

Мир поглянув на них обох збожеволілими очима. Беззвучно схопив повітря ротом і стиснув помертвілі губи. З хрестоподібних подряпин на його лобі текла кров.

– Присуха? Але навіщо? – схлипнула Марійка, мимоволі відшукуючи очима свій рюкзак, із роздутого боку якого виглядала червона кришка Дарининої коли.