Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) - Страница 79

– Іди геть!

Землепотрясна сіпнулася, скидаючи кішку на підлогу й боляче вдарившись розлюченим ліктем об дверці шафи.

Ключі з дзенькотом посипалися на підлогу. Дарина з виттям впала на карачки й почала поквапно їх збирати. Пуфик негайно вихопилася на зігнутий зручною дугою хребет і заходилася втоптувати його лапами, муркочучи так голосно й захоплено, що Дарина, яка мала діаметрально протилежні почуття, заревла вголос:

– Відчепися од мене! Бачиш, що ти наробила? Як я тепер… Іди! йди геть, щоб очі мої тебе не бачили!

Пуф, скривджено пискнувши, плюхнулася на паркет і, докірливо подивившись на дівчину, відійшовши на кілька кроків, почала з підкреслено незалежним виглядом ловити лапою «мишу» з картонним «хвостом».

– Не смій! Віддай мені! – спробувала забрати ключ Дарина.

Ізида моторно підхопила здобич у зуби й позадкувала.

– Віддай, кому сказала! Я – твоя хазяйка!!! Якщо ні, то й не підходь до мене! Я тебе більше не люблю! Чула? Все!

Кішка ображено покосилася на неї й після тривожних роздумів невпевнено підійшла до Дарини й акуратно поклала ключ у її простягнену долоню.

Хазяйка втупилася в нього, не вірячи своїм очам.

– Це ж… Так ти знала? Ти мені?.. Ах ти мій Пуфичок! Моя канапка! Канапе моє любе! Моя найкраща у світі кішечка! Моя плюшечка… й ди, матуся тебе поцьомає! – Ізида старанно замуркотіла, відвертаючись і скоса поглядаючи на Дарину кокетливим оком. – Іди, моя руда дівчинко… – Землепотрясна поривчасто згребла свою помічницю докупи і притиснула до грудей. – Мій товстенький мішечок! Мамочка скоро повернеться й купить своїй киці мишку… Я швиденько, зовсім скоро, тут два кроки.

Хазяйка не збрехала. Не «два», так двісті два: будинок № 42, що присусідився до Золотих воріт, за бажання можна було побачити з вікна на Яр Валу.

Ключ підійшов. Дівчина приклала вухо до дверей, прислухаючись, чи є хто у квартирі, – ніяких ознак життя! – і, кинувши недоброзичливий погляд на електричний дзвінок, обережно відхилила стулку і протиснулась усередину. Образ якщо не всевидющого, то того, що все чує, Святого Духа припав їй до душі значно більше недорікуватої послушниці. Та й рангом, як не крути, був вищий.

Проте не встигла неслухняна послушниця зробити кілька безшумних кроків, у двері подзвонили, і, підстрибнувши від несподіванки, Дарина кинулася в першу кімнату, що трапилася на її шляху, і очманіла.

На неї дивилися три величезні богатирі! – з дитинства рідні й невід’ємні від дитинства, як слово «мама», – врятовані нею нині вночі.

«Оце так!!!»

Дзвінок зазвучав знову. Звідкись із глибини будинку почулися важкі неквапливі кроки. І Дарина, не довго думаючи, прошмигнула у вузьку щілину між стіною та притуленим до неї натягнутим на підрамник полотном.

– Адріан Вікторович! Заходьте, заходьте, – почувся густий і статечний чоловічий голос. Голос був радий, – очевидно, візитер був такий же приємний густоголосому, як і Дарині Чуб, яка вмить відреагувала на рідкісне ім’я.

«Професор Прахов! Слава Богу! А це, виходить, сам…»

– Ось, Вікторе Михайловичу, вирішив зайти, вас провідати, – оповістив Васнецова енергійний професорський голос. І Дарина радісно вдихнула, приготувавшись слухати чергову радіоп’єсу. – Щось ви дуже розхворілися. Не винуватьте, що не телефонував. Через ці трамваї, самі знаєте, що нині зі зв’язком відбувається. Ось вам і велике диво техніки! Хе-хе… – засміявся гість.

– І правильно зробили, дуже вдало! Олександра Володимирівна дітей у Володимирський парк на прогулянку повела. А я вже здоровий майже, лікар мені й вино для тих, хто видужує, рекомендує.

– «Сен-Рафаель», з аптеки Марцинчика? Мовби для вас вигадали, Рафаель ви наш! – заохочувально пожартував професор. – Наша Сікстинська капела чекає на вас не дочекається. Собор наш буде першим у Києві, згадаєте моє слово.

– Прошу сюди, Адріане Вікторовичу…

«Хоч би це було сюди, ну будь ласка!» – благально мовила Дарина.

Про XIX століття вона знала мало і смутно, але одне їй було відомо напевно – в той достопам’ятний час споруджували будинки з такими товстими стінами, що почути з однієї кімнати те, що відбувається в іншій, було просто неможливо!

Її пристрасне прохання знову було почуте: перемовляючись, Адріан Вікторович і Віктор Михайлович рушили в її напрямі.

– Ну які ж гарні! – голос професора пролунав раптом небезпечно близько, по інший бік картини. – Чудо! Тільки ви могли зробити таку красу. Знаєте, а я вже до них звик. Вважай, майже десять років візити вашим «Богатирям» роблю. А відвезете, так нудьгувати без них буду.

– Що ви! – добродушно всміхнувся Васнецов. – Молодший мій, Мишко, і життя без них, певно, не уявляє. Скільки він себе пам’ятає, «Богатирі» в домі стоять. Вони для нього й не картина, а щось невід’ємне, як обід, собор, сестра, мама, тато. А щілину цю, – Чуб із жахом побачила, як в її вузьку обитель просунулася велика й натруджена чоловіча рука з вказівним пальцем, – діти так і звуть між собою – «за богатирями». Й ігри за нею влаштовують. І скільки «Богатирі» ще тут простоять, одному Богові відомо, – зітхнув він.

– Забудьте всякі побоювання щодо цього. Ви велику справу робите! – енергійний професорів голос віддалився й зафіксувався на одному місці, мабуть, визначившись на стільці. – Від виставки ваших ескізів Володимирського в Третьяковській усі, здається, в захваті були. Чого ж вам іще? А що ваш друг Полєнов вважає роботу в храмі справою, недостойною сучасного живописця, так то, пробачте за різкість, його біда.

«Це вони про наш Володимирський собор, – дійшло до Дарини. – Як цікаво!»

– То наша загальна біда, – щиро сказав густоголосий. – Ось ви, Адріане Вікторовичу, трамваї лаєте, – нелогічно перескочив він. – А коли я до Києва з вашої милості приїхав, у вас і конки не було! І ліхтарі газові на Хрещатику горіли. А зараз усюди електрика, трамваї, телефонний зв’язок. Пам’ятаєте анекдот про селянина та велосипедиста? Я тільки-тільки у вас влаштувався, його в «Кіевлянинъ» протягнули в пресі.

– Це про пана Еміля Фалера, про якого мужик на дорозі подумав, що то демон, і палицею побив?

– Він того року свій перший рекорд поставив. Міжміський велосипедний пробіг від Києва до Житомира. А нині, читали в газетах, новий – від Києва до Парижа на велосипеді проїхав!

– І що ж з того? – не зрозумів професор.

– А те, любий мій Адріане Вікторовичу, що якби не ви, я б через усе це й руки на себе накласти міг!

«Отаке тобі! – здивувалася Дарина Чуб. – Він що, такий поведений на велосипедах?»

– Через технічний прогрес і рекорд пана Фалера? – недовірливо подивувався разом із нею професор Прахов.

– Так, я ж себе знаю! Восени, неодмінно восени, коли завжди послаблюється моя енергія та воля, подивився б у вікно та сказав: «За роки, що ти в Києві пробув, світ повністю змінитися встиг, люди таких дивних див навидумували, а ти, бідолахо нещасний, не зміг завершити всього однієї картини! Чи можна вірити в себе після цього?»

«Ах, он воно що! – зрозуміла його послушниця, яка сама не раз гризла собі лікті через те, що її ровесниця, шмакодявка Брітні Спірс, уже затьмарила Мадонну, яку завжди мріяла затьмарити сама Дарина».

– Ну-ну, голубчику, – збентежено мовив повагом гість, – що за думки такі? Чи не ви мені казали: «Яке мені діло, великий мій талант чи малий, – віддавай усе!» Мені дуже тоді ця ваша думка сподобалась. Я й іншим її в приклад приводжу. У ній смирення є. Рідкісна для людей мистецтва якість! Рідкісна! Всі вони гординею мучаться і про велич марять.

– І знаєте, дуже, дуже важко робити ліквідацію своїм маренням та ілюзіям, – серйозно сказав Васнецов. – Тільки ви не бентежтеся, що я трішки скиглю і хникаю, – все минуще, – легко і світло пояснив він. – І я тільки вам це кажу, щоб ви знали, який я вам вдячний.

– Навпаки, Вікторе Михайловичу, – благополучно повернувся до Адріана Вікторовича його колишній оптимістичний тон. – Мене ви в усьому і звинувачувати маєте за те, що я зі своїм Володимирським десять років життя у вас забрав. Вам у нас у Києві, мабуть, не дуже й весело було.