Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) - Страница 76

– Що ви?! – гарячково запротестувала Марійка. – Ви ціни собі не знаєте! Ви станете геніальним живописцем. Я обіцяю вам! Про вас дізнається весь світ!

– Мені не потрібен світ. Мені потрібні ви! Зараз!

Марійка відсахнулася на спинку стільця, вириваючи у Врубеля свої перелякані руки.

Мир! Вона зовсім забула про нього!

Але і згадавши, не відчувала нічого, крім відчуття його цілковитої непотрібності. Раптом безпристрасно і байдужливо усвідомивши, що ніколи не любила Мира Красавицького, і її любов до нього була такою ж надуманою, несправжньою та замкненою на собі, як і її попередня дитяча закоханість у літературних персонажів та кіногероїв. І коли Мир, живий і непідробний, торкався до неї, їй хотілося тільки одного – відсторонитись і бігти геть! А зараз вона відстороняється, тому що до несамовитості мріє залишитися!

– Я прошу вашої руки!

– ЩО?

Марійка судомно схопила ротом повітря.

«Карамболь!» – переможно крикнув хтось у більярдній кімнаті.

– Я відкладу поїздку до Венеції.

– О!

– Скажіть «так»!

Так!

Вона вийде за нього заміж! Вона повінчається з ним у церкві Миколи Доброго на Подолі, як Булгаков і Тася Лаппа. Вони куплять собі обручки з руки святої Варвари, як Надія і Осип Мандельштам. Вона берегтиме його, і піклуватиметься про нього, і невпинно повторюватиме, що він талановитий, геніальний, що його слава неминуча. Він не збожеволіє! Вони оселяться на Андріївському і…

«Ти зміниш історію!»

– Ні! – випалила Марійка з останніх сил.

І побігла до виходу.

– Це недозволенно! Тут пристойний заклад, панове! – вибухнув, нарешті, викректаний володар пенсне та «Болгатуру».

Марійка чула, як Михайло схопився з місця, маючи намір наздогнати її. Знала, що він за спиною, всього за два кроки, і що зараз, витягнувши руку, він торкнеться її плеча, щоб утримати, і, як тільки це станеться, вона зупиниться і залишиться з ним! Тут. Назавжди. Без жалю, відмовившись од двадцять першого століття свого життя. Тому що саме тут її дім. І саме з ним. Вона врятує його!

«Ну ж бо!»

Її праве плече занило в очікуванні його долоні.

Але долоні не було. І вона зупинилась і обернулася.

Михайло Врубель застиг, вчепившись у спинку стільця й несамовито дивлячись у вікно, за склом якого у високому, чорному, припорошеному снігом стрункому циліндрі стояв, граючись нервово тростиною, імпозантний брюнет із голубоокою каблучкою на безіменному пальці.

Той самий. Але так само мало схожий на того, доброзичливого, сонячного й безтурботного хлопця в біло-джинсовому костюмі, як і на іншого, з великим ротом, широконосого…

Та все ж вона відразу зрозуміла, чому експресивна Емілія Львівна так миттєво впізнала і злякалася його – злого й дотепного, з чорними, як вовчі ягоди, очима без дна.

«Демон!» – вибухнуло в голові.

Марійка рвонула на себе двері.

І закрутилася дзиґою, з шиплячим криком, що вихоплювався з неї.

Не було більше двоповерхової будівлі Міської Думи! І триповерхової, добудованої пізніше! І шпиля з патроном Києва Архангелом Михаїлом, який вражає мечем диявольського змія! І 15-го будинку кондитерської Бернарда Андрійовича Семадені, винахідника м’ятних льодяників «Кетті-Бос»! І татаро-монгольського брюнета в засніженому циліндрі – не було теж!

А на його місці стояли дві дівулі, облизуючи морозиво, що розтікалося, в однакових яскраво-квітчастих коротких сукнях і товстих намистах.

– Дивися, дивися! – кинула одна, вказуючи подрузі на жінку в театральному костюмі.

– Ну і що? – незадоволено відрізала друга, вже заляпана, намагаючись безуспішно стерти зі свого ліфа солодкі краплі.

Марійка істерично викинула вперед благальні долоні, немов сподівалася, що зараз цей час розчиниться під її руками, і той світ упустить її назад.

Але нічого подібного не сталося.

– Хвора якась, ходімо, – потягла заляпана свою пару. Інші гранувальники також косували на неї. Цікаво, але без особливого здивування: хіба не буває? І лише Інститут Шляхетних Дівчат сумно підморгнув Марійці з гори: «Я тебе розумію…»

– О, ні!!!

Ковальова з ненавистю відштовхнула очима коринфську колону з позолоченою «Україною» в національному костюмі, скляні «парники» підземних магазинів, залізний міст у нікуди, перекинутий через Інститутську-Дівочу вулицю, і завила від злості, що охопила.

«Ідіотка, яка ж я ідіотка! Треба було зупинитися раніше! Обернутися, сказати йому! – плакали Марійчин живіт, Марійчині груди, ноги й ліва рука, тоді як права гарячково полізла до кишені, намагаючись намацати там дорогоцінний ключ. – Треба повернутися, треба почати все спочатку!»

«Ти пам’ятаєш, Хрещатику, всі мої біди і втрати…» – знуджено співав вуличний музикант у центрі пішохідної площі, мучачи немолоду гітару.

А Марійчині пальці несамовито шаруділи по кишені, відмовляючись визнати, що ключа там немає!

«Мамо, – сказала Хрещатику Марійка. – Я втратила його!»

Вона втратила своє життя, що вже привиділось їй до самого горизонту, величезне, нескінченне, щасливе й нещасне.

І відчайдушно поглядаючи зараз на це – чуже, із заскленою площею, плиткими фонтанами, із бронзовими Києм, Щеком, Хоривом і їх лебединою сестрою Либіддю, – вона навіть не могла згадати, навіщо воно колись було їй потрібне?

Розділ двадцятий,

у якому Дарина Чуб викликає дух Віктора Васнецова

Тримаючи ключ у руках, Дарина зійшла на останній поверх.

«Здрастуйте, високоповажний Вікторе Михайловичу…

Прийшла благати вашого благословення і заступництва…

Мрія у мене… Змалку малюю… На вас сподіваюся… Вік би за вас Бога молила… А то сука стара, прости Господи, мати настоятелька самореалізуватися не дає! – сумно прорепетирувала вона про себе. – Тьху! Нічого не вийде. Яка я в біса послушниця?! Це Марійка – черничка. А я – корова! Влізла б у нормальне плаття, не довелося б зараз…»

Дарина, хоч якою бідовою вона була, страшенно боялася нині, розуміючи, що неодмінно завалить іспит зі старосвітського звертання, щойно запитання Віктора Михайловича Васнецова плигне за межі двох десятків зазубрених нею фраз.

«Не говорити «дівчина», говорити «отроковиця». Не говорити «раніше», говорити «колись». І «прикол» замість «пасаж» теж не говорити, тому що послушниці не годиться говорити «конфуз» і «неподобство». Господи, помилуй! Насправді! Будь ласка!»

Чуб «насправді» перехрестилась і, шумно зітхнувши тричі підряд, нечутно вставила ключ в один із замків, відразу наразившись на вхід до «екзаменаційної аудиторії», відчувши, як ключ легко обертається навколо своєї осі, а двері без скрипу подаються назад.

Дарина відчинила їх, маючи намір тут же причинити й натиснути на дзвінок, але стулка сама поїхала всередину. За нею лежав широкий і темний коридор. З дверного отвору віддалік падало косим килимком яскраве світло, і долинало безліч жвавих голосів. На Дарину повіяло таким знайомим і рідним запахом багатолюдного свята.

«Здається, – знову запнулася вона, – моя послушниця буде зовсім недоречною. У кращому разі, він скаже мені прийти в інший день. А сьогодні, мовляв, ніяк неможливо. Тоді на коліна. Не прогнівайтеся! Я більше не насмілюся!»

Пригинаючись і витягуючи шию у бік щебетливого світла, послушниця зробила кілька несміливих кроків. І втягла голову в плечі, почувши, як зі святкового шуму викристалізувалися два чоловічі голоси. «Килимок» забруднився їх тінями.

– Балаган це, причому найнижчого штибу. Хто він такий? Колишній телеграфіст зі станції Попельня! – мовив один.

– Не скажіть, – заперечив інший.

І перш ніж Дарина встигла усвідомити безповоротність такого вчинку, вона прошмигнула в темну кімнату навпроти, підкоряючись лише інстинкту самозбереження, що розрахував за неї: трьох зайвих секунд на те, щоб ретируватися назад за двері – у неї просто немає!