Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) - Страница 70

Неслухняними від перезбудження руками – «Боже, невже це відбувається зі мною насправді?!» – натурниця розгорнула виданий ним одяг: довгу сорочку до підлоги вільного пливкого крою.

І це вбрання викликало у неї застрашливу асоціацію:

«Господи, та він збирається писати з мене Божу Матір!»

Вона застигла, притискаючи до занімілих грудей темну сукню Кирилівської Богородиці, не знаючи, як викручуватися з цієї історичної пастки. Лише машинально завваживши, що, позаяк Марію ще не написано, але вже є в планах, зараз 1884, і лампа, напевно, все ж карсельська, і її світло прийняте за нову одиницю освітленості, що дорівнює 7,4 англійської спермацетової свічки…

Ось тільки лампа була їй зараз якраз до лампочки!

Пролунав акуратний стук у двері. Услід за ним – неакуратне і нервове падіння якогось предмета. А за предметом в її кімнату, без стуку і попередження, впав сам художник із застигнутим, перевернутим обличчям.

– Ви… – відчайдушно скрикнув він приглушеним шепотом.

– Ай! – пошепки вискнула Марійка, прикриваючи свою недоречну білизну темним балахоном.

– …не одягнені!!! – В його вигукові був цілковитий відчай. – Бога ради, сидіть тихо – ні шереху, ні звуку. Я вам заплачу, – здавалося, він зараз упаде перед нею на коліна. – Якщо ВОНА застане вас у моїй спальні без туалету…

– Я тихо, – пискнула Марійка.

– Боже, якщо це вона! О! – Він несамовито захитав головою, вискочив зі спальні й помчав з усіх ніг до передпокою.

Марійка навшпиньки підійшла до нещільно причинених дверей і стала біля стіни, прислухаючись до того, що відбувається в майстерні, й відчуваючи, що «година, яку їй належало знати», настала.

– Еміліє Львівно, – почувся уклінний голос Врубеля. – Ви ж обіцяли о п’ятій.

«Емілія Львівна! Дружина Прахова! – промайнуло в голові враженої Марійки. – У яку він закоханий… Мамочко, вийшло!!!»

– Можливо, я невчасно? – відповіла жінка, і в цьому ввічливому запитанні Марійка виразно розчула істеричний, пружинистий і дитячий деспотизм спадкової принцеси.

– Як ви можете запитувати? – приглушено відповів закоханий. – Коли ви пообіцяли, що прийдете до мене самі…

– Я бачу, ви дозволили намислити собі бозна-що! – гордовито осадила його дама. – Так знайте ж, я прийшла до вас лише зі співчуття й винятково як ваш друг. Добрий друг. Навіть Адріан уже помічає, що з вами щось недобре коїться. Позавчора, після вашого візиту, Адріан Вікторович сказав, що дуже стурбований вашим пригніченим станом і не розуміє його причин. Він, здається, виплатив вам щедрий аванс, до Венеції вас відряджає за казенний рахунок…

«Авжеж, – клацнуло в Марійчиній пам’яті, – професор Прахов послав Врубеля до Венеції писати образи для іконостасу! Зараз 1884! Турнюри у розпалі!»

– Піклується про вас, опікає, – продовжувала наставляти художника професорша. – Знав би він, у чому справжня причина вашої меланхолії!

– Ви жорстокі зі мною, – відповів молодик пониклим голосом.

– Ні, це ви несправедливі до мене! – заперечила вона. – Я принесла вам те, що ви просили.

Почувся інтригуючий і ніжний шерех паперу, і художник тихо і щасливо охнув:

– Ви зробили це спеціально на моє прохання? Еміліє Львівно, повірте, там, далеко від вас, ваше обличчя буде моєю єдиною втіхою і єдиним другом!

– Сподіваюся, – незаперечно сказала дружина професора, – моє обличчя послугує більш високим цілям. Якщо фотопортрета недостатньо, я готова позувати вам особисто. Приходьте сьогодні до вечері…

– Ви хочете, щоб я написав ваш портрет? – невпевнено мовив Врубель.

– Я хочу, – з незрозумілою урочистістю оголосила дама, – щоб ви створили той життєвий шедевр, якого чекає від вас мій чоловік. І ще більше цього я хочу, щоб ви знову набули істинної віри. Не забувайте про те, що я значно старша за вас, – напутливо заговорила вона, – що я мати і дружина вашого наставника й покровителя.

– Але дозвольте, – задихнувся він. – Не хочете ж ви, щоб я написав із вас Богоматір?

«Саме цього вона і хоче!» – зневажливо подумала Марійка.

«…в образі Пресвятої Богородиці художник зобразив дружину професора Прахова Емілію, у яку був безнадійно закоханий».

«Отже, портрет Каті сам Врубель намалював?»

І натурниця пана Врубеля, що не відбулася, відчула раптом щемкий укус ревнощів:

«Та при чому тут узагалі Катя? А я? А що коли він зараз їй відмовить? От візьме й відмовить!»

– Але це немислимо. Ви… – Марійка вчула в його голосі непідробний страх.

– Світська дама! – скривджено обурилася «Катя» чи «не Катя». – Яку друзі мого чоловіка – не заперечуйте, я знаю це! – вважають надмірно свавільною, неврівноваженою й вередливою! І боюся, ви полюбили мене тільки тому, що вважали занадто доступною. Адже так?

– Ні, ні… – жалібно застогнав він.

– Але я не така! – в афектації вигукнула вона. – І я мрію, щоб те почуття, що його, як ви не втомлюєтеся стверджувати, ви відчуваєте до мене, набуло для вас іншого, вищого сенсу. Зважте, на що я ризикую піти заради вас? Коли б я стала вашою коханою таємно, я б ризикувала значно менше! Це ж публічний скандал! Скільки пліток і розмов у вищому світі викличе такий портрет! Але заради вас, – із викликом мовила вона, – я готова піти на це. Бо вірю, що ця благословенна праця вилікує вашу нещасливу пристрасть і спрямує її в інше русло. Змусить вас поглянути на мене іншими, чистими очима. І побачити світло там, де ви бачите зараз лише пітьму і відчай любові без взаємності.

«Та вона психолог! – подумала Марійка, мимохіть переймаючись пошаною до красномовної дружини професора. – І не Катя! Катя б так ніколи не сказала!» Як пам’ятала студентка історичного, Марія з обличчям Емілії Львівни і справді викликала багато сумнівних чуток, що змусили професора засумніватись у вірності своєї професорші. Здається, згодом вони навіть розійшлися…

«Ну і нема чого їй так страждати! – сказав раптом хтось затинаючись. І Марійка нервово смикнула головою, бо цей голос усередині неї був її власним, незнайомим і капосним голосом. – Нехай напише мене, і все буде о’кей!»

– Ви чуєте мене, Михайле Олександровичу?

Проте відповіддю красномовній жертві власного благородства було лише тяжке й натужне мовчання. І не втримавшись, Марійка злегка прочинила двері й заглянула в щілинку.

Дама, яка стояла до неї затягнутою в корсет спиною, під якою здіймався той самий спокусливо-шовковий турнюр, була аніскілечки не схожа на Катю – значно повніша й нижча на зріст, зі світлим солом’яним волоссям.

Її голова в чарівному капелюшку була гордо випрямлена, тоді як обличчя грішника, що «забажав дружину ближнього свого», який стояв перед своєю наставницею на істинний шлях, було опущеним і розтерзаним.

Він вагався так виразно й тяжко, що, здавалося, його білявий обрис, зі страдницькими вустами, тонким, гордим і трагічним носом, божевільними очима під світлими дугами брів, розпався на безліч фрагментів, які пристрасно борються між собою. Його обличчя стало схожим на його майбутні картини, написані шаленими, мозаїчними мазками. І Марійка раптом зрозуміла: Врубель не хоче відмовлятися від неї! І всередині стало тепло, приємно і страшно.

Марійці хотілося стати Марією!

«Але тоді, – пристрасно зашипіла на Марійку Марійка-історик, – ти зміниш історію. Так не можна!»

«Ну і що? Ну і що? Яка різниця?» – засперечалася з нею нова – капосна та вперта Марійка.

– Якщо ви зробите те, про що я прошу, я дозволю вам писати мені з Венеції, – м’яко сказала іконописцеві дама. – Я сама поясню все Адріану Вікторовичу. Обіцяю.

І, мабуть, цей поворот вирішив справу. Художник утомлено кивнув. А Марійка розчаровано відірвалася від щілини і заплющила миттєво набряклі смутком очі.

– Ах, який ви славний! – розцвів голос дами. – Я знала, що зможу вас переконати. Ви зрозумієте, я бажаю вам лиш добра і щиро вірю у вас. Отже, ми чекаємо вас нині? Вечеря, як завжди, о восьмій, але ви приходьте раніше. – Вона заквапилась і знову спробувала взяти світський тон: – А це ваша нова картина? Ви дозволите поглянути?