Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) - Страница 64

закінчила Дарина, поглядаючи на внутрішній бік дверцят, де висів новенький, набраний на комп’ютері аркуш. Вона запитально задерла голову.

– Напевно, – озвалася подруга, спускаючись, – вимовивши пароль, треба уточнити, що саме хочеш побачити. «Пора» – у значенні день або годину, «Парсуна» – особа.

– Або прикол.

– Ні. – Ковальова з полегшенням прийняла простягнуту Дариною руку і зіскочила на підлогу. – Анекдот – не обов’язково прикол. Це по-старому означає – історія.

– Треба буде спробувати як-небудь. Тільки не зараз. Зараз нам, повір, не до вертольотів! Ти не знаєш, про що я довідалась. Інформація на мільйон доларів! – імпульсивно заявила Чуб. І замовкла: у світлі останніх бурхливих і об’ємних подій її відкриття здалось їй занадто вже передбачуваним і плоским.

– Коротше, Марусю, здається, ми помремо вже сьогодні.

– Сьогодні? – здивувалася Марійка. – Чому?

– Пам’ятаєш про «ряба стане любою, і біль згорить у вогні»? Так от, Килина мала на увазі свято Івана Купала. Вважається, що, вмиваючись купальською росою, можна очистити обличчя від прищів і іншого лайна і стати землепотрясною красунею. А в купальському вогнищі разом зі старими речами люди спалювали свої прикрості, хвороби й душевний біль. Воно взагалі від усього очищає: від зла, від лихого ока. Раніше, коли наші князі давні на війну з татарами йшли, вони обов’язково через очищувальне вогнище стрибали… Я і раніше це читала, коли до вечірки готувалася, та якось одне з іншим не зіставлялось. А тепер зіставилось! А ніч на Купала сьогодні ввечері. І шабаш сьогодні, той, на який нас зазивали…

– Але відьми не помирають у ніч на Івана Купала, – переконано заперечила їй Марійка. – Хіба що з перепою! Це ж одне з трьох найрозгульніших відьмацьких свят.

– Гаразд. Я тобі сказала, а ти як хочеш! – надулася Чуб.

– Гаразд. А що ти ще про Купала знаєш? – спробувала намацати хоч якусь версію подруга, що знала про Івана Купала одне: назва свята дивним чином об’єднала в єдине ціле християнського святого Івана Хрестителя і язичницьке божество Купало, що, на думку Марійки Ковальової, було однозначним свідченням мудрості православ’я, публічно суворого, але такого, що визнавало приховано: істина все ж посередині.

– Та все! – самозакохано оголосила Землепотрясна. – Ніч перед святом Хрестителя – це наш слов’янський Хелловін, коли всяка нечисть, типу нас із тобою, може робити абсолютно все, що захоче.

– А ще що?

– Ну, папороть цвіте. Змії, навіть неотруйні, набувають сили. Купатися без оберега не можна, тому що водяний іменинник і до себе потягне: напевно, все, що опускається у воду цього дня, він сприймає як подарунок. А раніше на свято язичники дівчину топили – типу, йому в жертву. І любовні груповухи на березі влаштовували – тоді це не вважалося гріхом, а вважалось ідеальною ніччю для зачаття дітей.

– Про що це ви? – з кухні вийшов Мир із заклопотаним, відчуженим обличчям. – Я змушений поїхати, – прилип він очима до Марійки. – Ненадовго. – Мир спробував одірвати погляд, але не зміг. – Ти дочекаєшся мене? Дочекайся, будь ласка! Нам, – картинно провів він пальцем по горлу, – ось так договорити потрібно! Це важливо.

– А що сталося? Куди ти? – захвилювалася його непосидюча кохана, що не дослухала життєво важливе освідчення.

– Кока телефонував. Він одну практикантку з медучилища підчепив, зараз у кафе з нею зависає.

– І що вона розповіла?

– Багато цікавого, – абстрактно відповів Мир, із підозрою дивлячись на Чуб.

Та відповіла йому не менш нелюб’язним поглядом. Хоча підозру з Красавицького було знято, занадто гарні чоловіки викликали в Дарини приблизно ті самі почуття, що й у Марійки, – занадто великі купюри.

«Адже Марійка так нічого й не знає про присуху, – з жахом усвідомила вона. – Ой!»

– Говори при ній, адже ми всі разом, – поторсала закоханого Марійка.

– Гаразд, – знехотя мовив той. – Є серйозна зачіпка. Практикантка підтвердила, що божевільні поводились останні дві ночі, як справжні божевільні. Вчора її не було, їй розповідали. Але позавчора, коли вона чергувала, знадобилося декілька годин, аби зібрати й заспокоїти їх усіх. Митю, наприклад, знайшли тільки вдосвіта, під сходами за ящиками з новою апаратурою. І на одязі в нього була кров. Вони вирішили, що він поранився, й відразу ж відвели його до Снуровського…

– Митя – це той шизик, із яким ми вранці?.. – збудилася Землепотрясна.

Мир незадоволено скривився на її адресу. Лаконічно ввів ту в курс справи і знову нестримно поглядом прилип до Марійки:

– Митя, – підкреслив він, – справді там на привілейованому становищі. Такий наслідний принц психлікарні. По-перше, платник – батько, що розкаявся, справно вносить велику суму щомісяця. По-друге, лікар «дядько Киря» носиться з ним, як дурень із писаною торбою. Але це не найцікавіше. – Красень став чорніший за хмару. – Практикантка сказала, що з-поміж іншої історичної нісенітниці, яку любить повторювати наш принц, він стверджує, буцім його рід веде початок від гетьмана Мазепи.

Розділ сімнадцятий,

який оповідає про те, що люди гинуть за метал

– Скарб гетьмана! – вискнула Дарина. – Все сходиться! В ніч на Купала відкриваються скарби! Але тільки тому, хто душу нечистому продасть, – пам’ятаєте, як у Гоголя? Ось чому його не лякає бетон: він сподівається, що після всіх обрядів скарб відкриється йому сам. Я ж тобі відразу про скарб сказала! І на Митю вказала перша: це він!

– Ти сказала: «та ось хоч він», – похмуро виправила Марійка. Вигляд у неї був чогось невдоволений. – Послухай, – розхвилювалася вона. – Обов’язково з’ясуй у цієї дівчини, чи є у Миті червона вітрівка. Вночі тато бачив когось у червоній куртці. А якщо у Миті такої немає, запитай, чи немає її в його лікаря.

– Але й це ще не все. – Мир похмуро подивився на кохану. – Позавчора практикантку послали кликати Митю до обіду, й вона знайшла його біля Кирилівської церкви, він розмовляв із дівчиною. Гарною й добре вбраною. У босоніжках із малиновими квітами…

– Рита? – приголомшено скрикнула Марійка.

– Скоріше за все.

– Ти мусиш показати медсестрі її знімок! – Марійка побігла за рюкзаком і повернулася вже повільним кроком, невпевнено стискуючи в руці фото їхньої групи: було видно, що віддавати його їй несподівано перехотілося.

Зачекавши, Мир узяв знімок із її невпевнених рук і завмер, утупившись у червоне сердечко, яким були обведені їхні обличчя.

– Марійко, – гірко сказав він. – Марійко… Я більше ніколи тебе не ображу. Я обіцяю, що ніколи не зроблю тобі нічого поганого!

І Дарину неприємно пересмикнуло від цієї фрази, чутої нею вже кілька десятків разів.

«Ну чому, – великодосвідчено замислилася вона, – всі чоловіки починають любовні стосунки з обіцянки не зробити тобі нічого поганого? І чому до нас доходить тільки з двадцять п’ятого разу: якщо, закохавшись, він раптом зарікається не робити нічого поганого, це означає лише те, що до тебе він уже спаскудив життя купі жінок. Втім, цьому і говорити нічого не потрібно, у нього це на пиці написано – великим почерком!»

Красавицький катастрофічно не подобався Дарині чимдалі більше, і не тому, що був такий уже поганий, а через те, що був живим і кричущим утіленням її провини.

«Через кілька годин присуха мине, і що тоді?.. Вона ж закохана, вона вже вірить, що він її любить! Може, підпоювати його регулярно?»

Чесне слово, заради подруги Чуб готова була навіть на це!

– І що ти в нім знайшла? – скривилася вона, ледве за красенем зачинилися двері. – У нім же, окрім пики, взагалі нічого немає!