Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) - Страница 20

Повагавшись, Марійка наслідувала її приклад і акуратно поставила філіжанки на підлогу між ними. Дарина ласо відсьорбнула каву.

– Пробач, я цукор… – пробубоніла Марійка.

– Нічого, я і солодку полюбляю. А друзі в тебе є?

– Ні.

– Погано, – зробила висновок Чуб. – Це все тому, що ти така налякана і затуркана. Хоча… – задумливо випнула вона нижню губу. – Знаєш, у мене теж чомусь подруг немає. Ну, так щоб справжніх. Чо-ому, цікаво?

– Напевно, тому, – відповіла Марійка, немовби заздалегідь прохаючи вибачення за кожне своє слово, – що ти дуже поривчаста і несподівана. І весела – для тебе життя – це ніби багато-багато іграшок. А друзі – вони чекають, що їхній друг ставитиметься до їхніх проблем серйозно.

Дарина завмерла з філіжанкою біля рота і витріщилася на неї, приголомшена і Марійчиним психологічним резюме, і тим, що та взагалі заговорила так довго і виразно.

– Значить, я несерйозна? – скривджено сказала вона.

– Ні, – поспішила втішити її «психолог». – Ти просто дуже-дуже жвава, і в тебе ніби як немає часу зупинитись і замислитись. Ось і з тією жінкою ти відразу битися почала, адже можна було сказати…

– Чого ж ти їй не сказала? – визвірилася Землепотрясна Дарина Чуб.

Марійка розгублено кліпнула очима і зламалась.

– Гаразд, проїхали.

Збентежена такою легкою перемогою, Дарина різко відставила порожню філіжанку і, щоб зайняти свої невгамовні руки, підчепила з тумбочки біля ліжка якусь обгорнену газетою книгу.

– Щодо мене ти, напевно, в чомусь маєш рацію. Тільки жінка та, повір, сучка і стерво, яких мало!

– Вона гарна, – сказала Марійка тихо.

– Ага, – неприязно пирхнула Чуб. – Як тигр! Коли дивишся на нього в клітці, думаєш: «Який красень». А коли ніс до носа зіткнешся, – вже тільки про те, чи заряджена в тебе рушниця… О! А це у нас хто?

Марійка заціпеніла. На фотографії, яку Дарина ненароком вивудила з її «Майстра і Маргарити», була знята їхня група. Марійка стояла у другому ряду поруч із Миром і, хоча він обіймав іншу дівчину (ту, що ліворуч), якось у пориві романтичних мріянь обвела їх обличчя – своє і Мира Красавицького – красномовним червоним «сердечком».

– Це твій хлопець? – зраділа Дарина, і обличчя її враз склалось у грайливо-розуміючу фізіономію.

– Ні-і, – промимрила Марійка, відчайдушно ховаючи очі. – Просто одногрупник.

– Т-так, – білявка погасла. – А ти взагалі зустрічаєшся з кимось? Що, взагалі ні з ким? Може, ти ще той… Незаймана? Невже незаймана?! – перелякано закричала Чуб. – Ти що? Це ж страшенно шкідливо! У твоєму віці треба увесь час спати із чоловіками, інакше…

Марійка подивилася на неї так, ніби та несподівано засунула руку їй під спідницю з метою жорстокого зґвалтування.

– Гаразд, – засоромилася Землепотрясна. – Скажи мені краще ось що, Марусю: навіщо ти вчора вночі до музею прийшла?

– Не знаю, – відповіла Марійка щиро (у неї ще не було часу подумати про це). – Я ж тут на ліжку заснула, а прийшла до тями вже там, – розторопно пояснила вона, зрадівши зміні теми.

– Ясненько, – мовила співачка, хоча абсолютно нічого ясного в цьому якраз і не було. – А я в клубі зі сцени зірвалась і помчала, ніби мене тягли… І що ти про все це думаєш? Є якісь версії? – з сумнівом поцікавилася вона.

Марійка посилено закивала у відповідь і поставила незайману філіжанку на тумбочку.

– Не питимеш? – пожвавилася Дарина, хапаючись за другу порцію стимулятора.

Відмовниця швидко хитнула головою.

– Я думаю… – почала вона хоробро.

І зупинилася.

Вона не знала, чи можна сказати хорошій білявці ПРАВДУ?

Але, з іншого боку, хіба мала вона право їй не сказати!

– Я думаю, що та жінка в «Центръ колдовства» була відьмою! – мовила Марійка тремтячим від хвилювання голосом і зіщулилася в очікуванні відповіді.

Білявка сумно дивилася на неї із-за філіжанки.

– Ти що, насправді віриш у відьом? – недовірливо спитала вона нарешті й роздратовано почухала кінчик носа. Їй не хотілося кривдити цю дівчину: попри цілу валізу спресованих комплексів, Марійка здавалася Дарині непоганою.

– Зрозумій, якщо відьом немає, все, що сталося з нами, можна пояснити тільки масовим нападом божевілля! – переконано проголосила Марійка.

– Теж варіант, – радісно погодилася білявка.

Хоч як дивно, саме безапеляційність Марійки негайно надихнула її на десяток побічних версій, які раніше чомусь просто не спадали їй на думку!

– Тільки повір мені, я можу відрізнити глюки від реал-тайм.

– Ось бачиш!

– Ні, це ти дивися. – Дарина самовдоволено виставила вперед міцну пухку долоньку і, побіжно помилувавшись своїми чудовими нігтями, демонстративно загнула великий палець. – По-перше, тітка, яка начебто померла у нас на очах, могла бути або довбаною, або просто хворою, або, що скоріше за все, спеціально цю виставу розіграла. А я ж не лікар, пульс на шиї могла і не промацати. Правильно?

– Ні, – спростувала Марійка. – Вона по стелі повзала!

– Цирковий трюк! Може, там скобочки які-небудь непомітні були.

– А звуки?

– Магнітофон.

– А вітер?

– Вітродуй. У нас такий за кулісами стоїть. А є ще машини для дощу та снігу.

– А те, що ми вночі на гору прибігли?

– Гіпноз, – негайно знайшла собі раду Дарина, остаточно впадаючи в кураж суперечки. – Гіпноз, між іншим, – науково доведений факт! Ти коли-небудь на сеансах Кашпіровського була? А я була. Там люди штабелями падають. І ця тітка теж могла бути Кашпіровська. – Вона задоволено загнула вказівний палець і помахала трьома з решти.

– А вогонь, в якому вона перед нами з’явилася, теж можна пояснити? – спитала Марійка вже більш невпевнено.

– Легко! Це спецефект! Ти коли-небудь по телику дивилась, як фільм знімається? Там люди теж у вогні біжать, навкруги все горить, вибухає. А насправді ці вибухи – на зразок бенгальського вогню, не страшні. – Дарина гордо загнула безіменний палець. – Ну, що ми ще маємо?!

– Ще ми маємо книгу, яка впала просто з неба!

– Ну, книги ми, по-перше, вже не маємо – поцупила ця сучка! А по-друге, тобто вже по-четверте, про небо забудь. Її хтось ззаду зі сходів музею кинув, коли ми на цю тітку витріщалися. Вона нам на голови – бах, ми у відрубі, а він – у шоколаді. Коперфілд чортів! – Дарина зробила мальовничий жест рукою тепер уже з самим мізинцем, що зневажливо стирчав.

– Але в нас виросли нігті й волосся, – кисло нагадала Марійка. Винятково для годиться – вона вже знала: її співрозмовниця, що глибоко петрала у предметі, знайде пояснення й цьому.

– Не ображайся, Марусю, – мовила протягло Дарина, – але в усьому Києві лише ти, напевно, ще не знаєш, що волосся та нігті можна наростити. – Вона мовчки покрутила значущим кулачком, на якому вже закінчилися пальці.

– Правда? Як? – простодушно здивувалася Марійка.

– Довго пояснювати. До речі…

Дарина знову підскочила до круглого люстерка і, нахилившись, спробувала оглянути в себе на голові симптоматичну кіску, на якій трималися нарощені кучері. Хоча й уявляла собі украй смутно: якому дурневі знадобилося розплітати й заплітати наново її мало не сто кіс, аби додати туди зайві тридцять сантиметрів?

Не знайшовши на своїй маківці ніяких ознак перукарського втручання, Чуб перескочила до Марійки й безцеремонно обмацала її перманент.

– Дивно, – спантеличено зробила висновок вона. – Але, можливо, це якісь нові технології.

– Але навіщо, – з прикрістю скрикнула та, – навіщо комусь знадобилося робити все це?

– Оце запитання! – кивнула білявка поважно. – Але якщо ми не знаємо на нього відповіді, це ще не означає, що її немає?

– Логічно, – погодилась Ковальова, що завжди схилялася перед логікою.

– От і поміркуймо логічно, – пожвавилася Дарина. – Ми ввалилися в той кабінет утрьох абсолютно випадково. Значить, шоу було розраховане на когось одного. Логічно?

– Так, – повторила улюблене слово Марійка.

– Тоді на кого? Кому ти потрібна, Марусю? І що з мене взяти, крім аналізів? А те стерво – вона ж багата. «Вольво», шофер, діамантики, білизна на ній була дуже недешева. І з усього видно: не дружина чиясь – сама в бізнесі. Може, хтось заводик або там магазинчик у неї хоче відхапати і для цього мізки їй закручує. Ти ж у цій справі не тямиш?