Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич - Страница 69

Єжи тяжко зітхнув.

– Загалом так, – важко мовив він. – Увесь. Тільки не ми, а здебільшого я… Але я не хотів…

– Не хотів, але з'їв? – здивувався Тарас.

– Змусили… Оксана змусила.

Очі в хазяїна квартири округлилися.

– Як змусила? – вражений почутим, запитав він. Обличчя Єжи набуло страждального виразу.

– Та взагалі… я сам винен… Напросився… Я це… Я поцілувати її хотів… А вона сказала, що коли я з'їм увесь торт, то поцілує… Ну, я з'їв… Мені відразу зле стало… Всю ніч не спав – печінка боліла. Думав «швидку» викликати…

Тарас дивився на Єжи, який робився все блідішим і блідішим, і голос його тремтів неприємно і звучав мовби з останніх сил.

– Мені знову зле, – тужливо мовив Єжи й нагнувся над столом, майже торкаючись гострим, неголеним підборіддям кухля з недопитим чаєм. – Я краще піду…

– Лікаря викликати? – співчутливо запропонував Тарас, злякавшись, що сусідові стане зовсім кепсько.

– Я сам, я сам, – примовляв Єжи, підводячись і тримаючись обома руками за живіт.

Він вийшов, і в квартирі у Тараса задзвеніла тиша. Задзвеніла так сильно, що Тарасові захотілося заткнути пальцями вуха. Він, зачинивши за сусідом двері, зайшов на кухню. Всівся біля вікна, заплющив очі. Дзвін явно виходив не ззовні, а просто з його голови. Щось було і з ним, із Тарасом, негаразд. Чи замало спав, чи цей шум зі сходів був винен.

За вікном пустився косий дощ, і дрібні часті краплі забарабанили по шибці. Тарас переключив увагу, дивився, як вода розмиває картинку двору, прибирає лінії та кути, все згладжує. Видно, відвертання уваги на дощ ослабило нудний дивний дзвін у голові, й він – як дитина, що плакала, раптом затихає, усвідомивши, що на неї ніхто не звертає уваги, – зник, замовк. Тепер вуха Тараса слухали шум дощу, і шум цей був радше заспокійливим, аніж навпаки. Про сусіда думати не хотілося, як не хотілося вже ні шоколадного торта, ні кави.

Згадалася вечірня розмова з Борисом, батьком Дарки. І Тарас, немов зачарований стежачи за тим, як «краплинна» вода, що бігла по склу вниз, намагається змити звичну картинку двору, зрозумів одну важливу й водночас страшнувату своєю простотою думку: йому потрібно і хочеться освідчитись Дарці. Інакше вийде, що за нього, Тараса, все вирішив її батько.

Тарас відчував, що для таких рішучих дій він зараз заслабкий. Не в тому розумінні, що не дозрів, хоча й це було цілком можливо. Але значно більше йому заважав внутрішній стан, думки про Оксану та Єжи, які відвертали його раз у раз від Дарки. Та і шум уранішніх ремонтних робіт у парадному все ще стояв у голові далеким нудним відлунням. Як мовиться, все склалося докупи. І не вибратися б Тарасові до пізнього вечора з цього малоприємного й абсолютно неефективного стану, коли б не дзвінок Оксани.

– Ти мені нічого не хочеш сказати? – вимогливо й незадоволено запитала вона, навіть не привітавшись.

– Давно хочу, – признався Тарас. – Але так усе на мене відразу навалилося.

– Що ж на тебе навалилося? – спитала Оксана, але в голосі її не було звичної турботи й теплоти.

– Давай я до тебе підійду, все розповім, – запропонував Тарас.

Із мобільника донеслось її важке зітхання.

– Гаразд, я вдома. Підходь!

Прогулянка під дощем трохи заспокоїла Тараса й привела до ладу його метушливі думки. Двадцяти хвилин якраз вистачило, щоб визначитись зі своїми вибаченнями, які він у будь-якому разі мусив скласти давній подрузі, і щоб вирішити, як плавно перевести потім розмову в інше русло, яке відверне Оксану від «улаштованого» ним, Тарасом, їхнього побачення з Єжи. Від гармонії думок, що настала в голові, Тарас не зміг стримати усмішки. Так, з усмішкою, він і зайшов до двору будинку номер вісім на площі Ринок.

– Ти чого такий задоволений? – здивувалась Оксана, впустивши Тараса до квартири.

Тарас поспішно прибрав усмішку з обличчя. Знову став серйозним і трохи нещасним. Роззувся, пройшов до кімнати. Сів на канапу, і зараз же йому на плече впав плюшевий сірий шурик – одне звірятко з плюшевого мінізоопарку, що розташувався на спинці канапи.

– Якби я так давно тебе не знала, я більше ніколи б тобі не дзвонила! – заявила Оксана, всівшись на пуф по інший бік столу-візка, за яким вони й удвох, і в більшій компанії вже не один десяток разів вечеряли, обідали і просто пили та закушували. Цього разу, щоправда, столик був незвично голим. Тільки скатертинка й ніяких тарілок, виделок, чарок.

– Оксаночко! – Тарас набрався сміливості. – Вибач! Я не винен! Я не хотів вас удвох залишати! Просто подзвонила моя наречена і сказала, що її тато хоче зі мною терміново переговорити…

У господині зі здивування розкрився рот.

– Ти одружуєшся?

Тарас приречено кивнув.

– І навіть зі мною не порадився?

– Я саме хотів. Зараз…

– А не пізнувато? – Кругленьке личко Оксани набуло звичного дбайливого й задумливого виразу.

Тарас знизав плечима.

– Але ти хоч із любові одружуєшся? Не з дурості? Не через вагітність?

Тарас заперечливо хитнув головою.

– У нас із нею ще ніякої близькості не було. Ми тільки один раз цілувалися, та й то не по-французьки.

Погляд Оксани наповнився жахом нерозуміння. Вона хотіла була щось сказати, розкрила вже рота, але промовчала. Тільки похитала головою.

– Ні, ти не думай! – мовив Тарас. – Я її люблю. Це точно! Вона абсолютно дивна… Але…

– А як її звуть?

– Дарка. Вона обмінниця в нічній обмінці на Франка, знаєш, де трамвайна зупинка, на самому початку.

– Це важливо? – запитала спантеличено Оксана.

– Що?

– Що вона обмінниця?

– Ні, – відповів Тарас. – Хоча, може, й так. Інакше я б з нею не познайомився… У неї була сильна алергія на грошові знаки. На все, що якось стосується грошей… Я її випадково вилікував… І…

Тарас раптом замовк. Здалося йому, що навіть такому давньому другу, як Оксана, не варто розповідати все! Вона все-таки жінка. А коли жінкам розповідають про інших жінок, у них з'являються абсолютно несподівані думки й висновки.

– Ти її вилікував? – здивувалась Оксана.

– Авжеж, тільки це складна історія… Я тобі потім розповім… Словом, я хотів покликати тебе свідчицею на наше весілля.

– Мене? – зраділа раптом Оксана. – Звичайно! Тільки ти мене з нею заздалегідь познайом! Як її звуть?

– Дарка, я ж казав! – Тарас подивився на хазяйку квартири трохи дивним поглядом.

– Ти вибач, я досі нервова, з учорашнього вечора…

– Оксано, – Тарас заговорив тихіше, – а що у вас там сталося?

Оксана підібгала губки, обличчя її набуло стомленого виразу. Вона потерла правою долонею лоб.

– Твій дурень заявив, що я «солодка».

– Він не мій дурень! – чинив опір такому визначенню Тарас.

– Ну, твій сусід! Сказав, що я така солодка, що йому дуже хочеться мене поцілувати.

– І ти йому сказала, що, коли він з'їсть увесь торт, то ти його поцілуєш? – згадав Тарас слова Єжи Астровського.

Оксана заперечливо захитала головою.

– Ні. Я сказала, що коли він любить солодке, то мусить спочатку з'їсти увесь торт, а потім ми продовжимо розмову… Він його дійсно з'їв і відразу посинів увесь. Я запропонувала «швидку» викликати, а він рота затиснув собі, немов його ось-ось знудить, і на мене рукою замахав, мовляв, іди! Ну, я і пішла!

У Тараса відлягло від серця. Слава Богу, жодних спроб насильницького фізичного контакту з боку Єжи! Тільки слова. Слова і торт.

– А філіжанки ти не розбивала? – запитав Тарас.

– Ні, коли я вже виходила з квартири, там щось забряжчало. Це, напевно, він.

– Ну, ти йому пробач, – попросив Тарас. – Він самотній, нікому не потрібний… Психічно неврівноважений…

– Психічно дуже врівноважений, та й не самотній! – заговорила єхидно Оксана. – Йому вже пів-«Оселі» вітання переказує! Створив серед бомжів міф про себе як про людину, яку хвилює доля нещасних…

– Чому міф? – запитав Тарас. – Мені здається, в ньому це є. Звичайно, він спочатку з тобою познайомився, а потім уже долею нещасних зацікавився.