100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий - Страница 96

Втомився. Більше не можу… Ось зараз тільки підпишусь і побіжу на пляж гратися в цирк. Бум-бум!

Славнозвісний приборкувач догів та бульдогів,

еквілібрист і наїзник

фокс Міккі

Біля курортної пристані хитався білий будинок-пароплав. Труба, балкончик для капітана, внизу – круглі віконця, щоб риби могли заглядати в каюти. Спереду ніс гострий, ззаду – тупий. Вода стиха шльопає знизу, мотузок скрипить, з пароплавної печі – дим.

«Гу-гу!» Фу, як труба огидно гавкає. Всі затикають вуха, а я не можу… Зіна бере мене на ручки – я тремчу, дошки під нами теж тремтять – і несе мене на цю огидну штуку. Ззаду – тато.

Прогулянка! Мало їм місця на землі… Я хоч плавати вмію, а вони що робитимуть у своїх черевиках і панчохах, якщо будинок перекинеться?

Люди йшли-йшли-йшли. Чисті костюмчики, з кишень – хусточки (зубних щіток у петличках, слава богу, ще не носять!), і всі штовхаються, і всі вибачаються. Пардон! А ти не штовхайся, і пардону твого не треба, а то всі лапи віддавили…

Сіли на лавки з боків, і вгорі, і внизу, як горобці на телеграфних дротах… Небо хитається, вулиця хитається, і наша підлога хитається. І я зовсім утратив центр ваги, сів на підлогу й розпластався, як жаба на льоду.

Так мучити сухопутного фокса! За що?!

«Гу-гу-гу!» – поїхали. Всі махають лапами, посилають бездальні поцілунки. Подумаєш… На три години від'їжджаємо, і таке лицемірство. Підкрався до загородки посеред пароплава і глянув униз: залізні лапи ходять, плямкають і перевертаються, а головна нога, вся в мастилі, навколо себе танцює… Машина. «Чикі-фукі, фукі-чикі, пікі-Міккі, Мік-кі-пікі…» Та зупинися ти хоч на хвильку!!

Поки йшли маленькою протокою – нічого. А потім невеличка затока, потім… ух! Там море, тут море, небо з водою довкола зійшлося, обрії якісь з усіх боків з'явилися… Хіба так можна? А земля де? За пароплавом – білий окріп, чайки наввипередки за нами летять і кричать, як голодні котенята… Стільки риби в морі, цілий день обідати можна, чого їм ще треба?

Ну що ж, коли прогулянка, нічого під лавкою пластувати. Пішов по ногах, ноги ввічливо розсуваються. Пардон, сіль ву пле. (Вибачте, будь ласка!) У матросів дерев'яні черевики – корабликами, у пасажирів звичайні, білі і жовті туфлі. Практично і симпатично. А в жіночок що не ноги, то й інший фасон: з бантиками, з пряжечками, з червоними ґратками, із зеленими каблучками… Хто їм ці фасони вигадує?…

Був у капітана на балкончику. Старенький, товстенький, борода, як у різдвяного діда, очиці блакитні. Розставив ноги і бавиться: поверне колесо з палицями в один бік, потім у другий, потім у третій, а сам у рур-ку ричить: «Доброго ранку! – півдоброго ранку! чверть доброго ранку!» – а може, я і наплутав.

Знайшов кухню. Підлога собі хитається, а вона своє діло робить. Варить. Кухар сунув мені в носа омара… але я на нього так подивився, що йому соромно стало, і він висякався (кухар).

А підлога все підіймається, хвилі, як бульдоги, з усіх боків морди в піні, і всі на мене кивають. Ой! Підіймається, опускається. Смійся! Посади-но краба на сухе, адже йому теж буде несолодко. Вітер свистить і вивертає вуха навиворіт. Ой!..

У нашого сусіди злетів у воду капелюх. «Свіжіє!» – заспокоїв його Зінин тато. Дуріє, а не свіжіє… Ба-бах! Ба-ба-бах!

Я притиснувся до ніг незнайомої старої, заплющив очі і тихенько-тихенько скімлив: море! Золоте моє море… Ну, перестань, ну, заспокойся! Я ніколи більше не поїду. Я маленький фокс, нікчемна собачка, за що ти на мене сердишся? Я ніколи тебе не чіпав, ніколи на тебе не гавкав (ух, як я брехав!)…

Ага, так воно тобі й перестане. І ось я вийшов із себе. Підскочив на лавку, обернувся до моря спиною і наступив лапою на рятівний круг. Про всяк випадок, якби довелося рятувати Зіну, її тата і капітана. Кухар хай тоне… Злий фокс. Навіщо я пишу таку бридятину? Врятував би і кухаря, пес із ним…

Все? Ні, не все! Жадібні сухопутні люди не знають уже, що й придумати. Мало їм берега, лісу, поля, шосе. Літати їм треба! Сіли на бензинову етажерку… і полетіли. Навіть дивитися страшно. Але ж літають окремі божевільні, у них, мабуть, немає батьків, і нікому їх зупинити. А в морі катаються всі: діти, мами, тата, дідусі і навіть немовлята. Ось доля («доля» – це як великий, злий кажан) їх і карає…

Хиталися – і дохиталися. Собаки, кажуть, погано поводяться. Ага! Собаки… Подивилися б ви, як поводяться на пароплаві люди в нових костюмчиках, з новими хусточками в кишенях, коли починається хитавиця!

Я заплющував очі, намагався не дихати, нюхав лимонну кірочку… Бррр!

Але Зіна – молодець. І її тато – молодець. І капітан – молодець… А я… ліпше не питайте.

Коли з'явилася земля, гарненька зелена земля, тверда земля з будиночками, собачками, м'ясними крамницями і купальними будками, я заскавчав так пронизливо, що перекричав навіть пароплавний гудок.

Присягаюся і даю чесне собаче слово, що лапа моя ніколи на пароплаві більше не буде! Чому мене всюди за собою тягають?… Завтра Зінин тато затіє прогулянку на хмарах, так я з ними літати повинен?! Пардон! Сіль ву пле!

Ага! Так і знав. Цей неможливий тато підчепив рибалку і замовляє йому на завтрашню ніч барку з місяцем і рибним ловом…

На місяць я і з берега подивлюся, а рибу – їжте самі…

Море сьогодні, правда, тихе, – знаємо ми цю тишу. Але в кімнаті ще тихіше. Підлога не хитається, стеля не перекидається, піна не лізе у віконце, і люди навколо не зеленіють і не жовтіють. Брр!..

Старий морський вовк -

фокс Міккі

На веранді стояли валізи: свинячої шкіри, крокодилячої шкіри і один маленький… брр!.. здається, собачої. У палісаднику жовте листя танцювало фокс-трот.

Я побіг до океану: прощавай!.. «Буме!» Фе, який неввічливий. З ним прощаються, а він водою в писок…

Від полотняних купальних будок самі ребра лишилися. Небо – кольору брудного собаки. Айстри висять головами вниз: нудьгують. Прощайте, до побачення! Хоч ви й без запаху, але я вас ніколи, ніколи не забуду…

Попрощався з лісом. Він, мабуть, нічого не зрозумів: зашумів, залопотів… Що йому маленький, живий Міккі?

Попрощався з крамарихою. Вона теж нудна. Сезон закінчився, а тухлі кільки так і не розпродані.

Валізи всю дорогу штовхалися і заважали мені думати. Зіна серйозна, як покараний папуга. Виросла, засмагла. У голові уроки, подруги і перебивні картинки – на мене жодного разу не поглянула…

І не треба! Що це за любов така за сезонами? Заприятелюю ось у Парижі з яким-небудь порядним фоксом – і «ніяких іспанців» (дуже я люблю дурні людські слова повторювати!)…

Приїхали. Риїхали. Иїхали. їхали. Хали. Али. Ли. И… Це я так навмисне пишу, а то лапа зовсім затерпла.

Консьєржчина собачка подивилась на мене з порога і відвернулась. Герцогиня яка! Гаразд… Я теж умію задаватися. Ось повезуть мене на собачу виставку, отримаю першу золоту медаль, а ти сохни від заздрощів у консьєржчиному барлозі.

Зовсім відвик од меблів. Тут буфет, там напівбуфет, ліжка – ширші за пароплав, хоч би драбинки до них приставили… Гидота яка! А вони ще хочуть внизу у мебляра стару шифоньєрку купити! Червоного дерева. Хай хоч лілового – гріш їй ціна.

Ох, як тісно в квартирі! Обрій перед носом, ліс у трьох вазонах, перескочити можна. І пострибати ні з ким. Зіна в школі, тропіки якісь вивчає. Кухарка сердита і все губи маже. Ось візьму і з'їм твою помаду, з білими губами ходитимеш!

На балконі коричневі листочки корчаться і шарудять. Горобець один до нас унадився прилітати. Я йому булочку накришив, а він навколо мого носа стрибає і клює. Вчора від нудьги ми з ним погомоніли.

– Ти де живеш, пташко?