100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий - Страница 94

Маленький хлопчик кинув їй бісквіт. Вона вилізла, обтрусилася, ввічливо приклала лапку до лоба і з'їла. Буде вона сита, аякже! І хлопчик другий бісквіт їй на дрібні шматочки покришив: боявся, мабуть, щоб вона не вдавилася. Горобці все й подзьобали. Ну за що – за що її тримають у в'язниці? У Зіни є старий плюшевий Ведмедик. Неодмінно завтра притягну і кину ведмедиці: хай буде їй замість сина…

Мавп зовсім, зовсім не шкода! Вони страшенні морди, і я їх зовсім не чіпав. Підійшов і лише трішки відвернувся вбік: жах як погано вони пахнуть. Кислою гумкою, тухлою кількою і ще якимсь маринованим поросячим гноєм.

Одна подивилась на мене і говорить іншій: «Глянь, яка собача потвора…»

Я? Гав, ідіотка! Я… потвора?! А ти що тоді?…

Побіжу до Зіниної шафки, понюхаю валеріанову пробку. Як у мене калатає серце!..

Тигр – огидний. Велика кішка і більше нічого. Уявляю, якщо його пустити до молочарні. Цілу ванну вершків вип'є, не менше. А потім з'їсть молочницю і піде до Булонського лісу відпочивати.

Лев – гарненький… Один зовсім старичок. Під шкірою складки, лисий і навіть хвостом не дриґає. Зіна читала якось, що лев дуже любить, коли до нього в клітку посадити собачку. П'ятьох розірве, а з шостим подружиться. Я думаю, що краще бути… сьомим – і гуляти на волі.

Є ще якісь зубри. Кошлатий, рогатий, голова копицею. Навіщо такі водяться? Ні пограти з ним, ні носити його на руках не можна… Взагалі на світі багато зайвого.

Дикобраз, наприклад. Ну куди він годиться? Камін ним чистити, чи що? Або кенгуру… На животі у неї портмоне, а в портмоне кенгуру. А шкура у неї, здається, застібається на спині, як Зінин ліфчик. Дурниця!

Слава богу, що я фокс! Собак у клітки не садять. Хоча деяких варто би: бульдогів та різних інших догів. Дуже несимпатичні собаки! І майже дикі. У нас напроти живе бульдог Цезар, так він неодмінно хоче перед нашими дверима зробити капость. Треба буде йому відомстити. Як?… Дуже просто. Адже у них теж є двері…

Людей у клітках не бачив. А от нашого садівника не завадило б посадити! З кухаркою – разом. Написати: «Собачі вороги». І давати їм на день по качану капусти і по дві морквини – більше ні-ні. Чому вони мене не годували? Чому самі крали і яйця, і вершки, і коньяк, а мене за кожну нещасну кісточку ногою шпигали?

Бачив змій. Одна, велика і довга, як пожежна кишка, подивилась на мене і прошипіла: «Цього, мабуть, не проковтнеш!» Бидло… Так тобі й дозволили живих фоксів ковтати!

У слона два хвости – спереду і ззаду, і роги в роті… І хай мене сто разів запевняють, що це «хобот» та «ікла», я кажу: хвіст і роги. Зіна вирішила, що коли подивитися на мишу в телескоп, то вийде слон. А що таке телескоп, пес його знає!

Так… Птахи, виявляється, бувають зростом з буфет. Страуси!.. І на хвості у них такі самі пір'їни, як в альбомі у Зіниної бабці на капелюшку. Пір'їн цих тепер більше не носять, молока страуси не дають, отже, треба їх просто засмажити, начинити каштанами і з'їсти! Ти, Міккі, хотів би страусову лапку погризти? Що ж, я цікавий…

Пізно. Треба йти спати. А в голові карусель: мавпячі зади, верблюжі горби, слоняче пір'я і страусові хоботи…

Піду ще понюхаю валеріанову пробочку. Серце так і стукотить… Як мотоциклет…

Нудить! Гик… Де кухарчина вмивальна чашка?!

Мокс-фіккі

Олівець тремтить у моїх зубах… Ой, що трапилося! У кінематографі це називається «трагедією», а по-моєму, ще гірше. Ми повернулися з Парижа на пляж, і я трохи здурів. Носився мимо всіх кабінок, стрибав через відпочиваючих дам, обнюхував знайомих дітей – душечки! – і радісно гавкав. До біса Зоологічний сад, хай живе собача свобода!

І ось… дострибався. Повернув до парку, упірнув у якийсь зелений провулок, потрапив у чужий город – пошматував старий черевик, – звідти в поле, звідти на шосе – і все загинуло! Я заблукав… Сів на камінь, затремтів і втратив «притомність духу». Досі я не знав, що таке ця «притомність»…

Обнюхав шосе: чужі підметки, пил, гума і автомобільне мастило… де моя вілла? Будиночки раптом стали всі на один штиб, діти біля хвірток, немов миші, зробилися схожі одна на одну. Вилетів до моря – інше море! І небо не те, і берег порожній і шерехатий… Старички і діти обдирали зі скелі устриць, ніхто на мене і не поглянув. Ну звісно, ідіотські устриці цікавіші за безпритульного фокса! Пісок летить в очі. Очерет лепече якусь нісенітницю. Йому, дурню, добре – приріс до місця, не заблукає… Сльози як той горох покотилися по морді. І найжахливіше: я голий! Ошийник залишився вдома, а на ошийнику моя адреса. Будь-яке дівчисько (я би вже організував!) прочитало б його й одвело мене додому. Ух! Коли б не відплив, я би, мабуть, утопився. І був би великий дурень, тому що я все-таки відшукався.

Перед жовтим парканом біля палісадничка прихилився до телеграфного стовпа і похнюпив голову. Я бачив на малюнку в такій позі заблукалого собачку, і поза ця мені дуже сподобалась.

Що ж, я не помилився. У хвіртці з'явилася рожева пляма. Вийшла дівчинка (вони завжди добріші, ніж хлопчики) і сіла переді мною на доріжці.

– Що з тобою, собачко?

Я схлипнув і підняв праву лапку. Зрозуміло й без слів.

– Заблукав? Хочеш до мене? Можливо, тебе ще й знайдуть… Мама у мене добра, а з татом справимося.

Що робити? Ночувати в лісі… Хіба я дикий верблюд? По животу мов коти лазять. Я пішов за дівчинкою і вдячно лизнув її в коліно. Якщо вона коли-небудь заблукає, неодмінно відведу її додому…

– Мамо! – запищала вона. – Матусю! Я привела Фіфі, вона заблукала. Можна її поки залишити у нас?

О! Чому «Фіфі»?! Я Міккі, Міккі! Алея, у котрого такі прекрасні думки, не можу ж і півслова сказати їхньою людською мовою… Нехай. Хто сам собі яму копає, той у неї сам попадає…

Мама наділа пенсне (ніби й без пенсне не видно, що я заблукав!) і посміхнулася:

– Яка гарненька! Дай їй, дружок, молока з булкою. У неї дуже порядний вигляд… А там побачимо.

«У неї»… У нього, а не у неї! Я ж хлопчик. Але страшенно хотілося їсти, треба було підкоритися.

їв я не поспішаючи, ніби робив їм ласку. Ви пригощаєте? Дякую, я з'їм. Але, будь ласка, не подумайте, що я який-небудь голодний бродячий пес.

Потім прийшов тато. Чому ці тати всюди стромляють свого носа, не знаю.

– Що це за собака? Що в тебе, Лілі, за манера тягти всіх звірів до нас на віллу? Може, вона сухотна… Йди, йди геть звідси! Ну!

Я? Сухотний?

Дівчинка розпхикалась. Я з повагою зробив крок до хвіртки. Але мама строго подивилась на тата. Він був дресирований: хукнув, зітнув плечима і пішов на веранду читати свою газету. З'їв?

А я став перед мамою на задні лапки, зробив три па і перестрибнув через лавку. Гоп! Вперед, тур навколо кімнати і назад…

– Матусю, який він розумний!

Ще б пак. Якби я був людиною, давно б уже професором був.

Новий тато робить вигляд, що мене не помічає. Я його – теж. Уві сні бачив Зіну і загавкав з радощів: вона годувала мене з ложечки ґоґоль-моґолем і говорила: «Ти моє золотко… якщо ти ще раз заблукаєш, я ніколи не вийду заміж».

Лілі прокинулась – у вікні білів світанок – і звісила голову з ліжечка:

– Фіфі! Ти чого?

Нічого. Страждаю. Котові все одно: сьогодні Зіна, завтра Лілі. А я чесний, прихилистий собака.

Другий день без Зіни. До нової дівчинки прийшов у гості товстий хлопчик-кузен. У собак, слава богу, кузенів немає… Сідав на мене верхи, ледве не розчавив. Потім запріг мене в автомобіль – а я вперся! Собаку? В автомобіль?! Тицяв моїми лапами в піаніно. Я все стерпів і з увічливості навіть не вкусив його…

Лілина мама мене оцінила, і коли дівчинка перекинула тарілку з супом, показала на мене:

– Бери приклад з Фіфі! Бачиш, як вона обережно їсть…

Знову Фіфі! Коли щось не подобається, кажуть: «фе!» Фі-фі, фе-фе, значить, коли зовсім не подобається? Придумають же таке курчаче ім'я… Я знайшов під шафою кубики з буквами і склав: «Міккі». Потягнув дівчинку за спідницю: читай! Здається, ясно. А вона нічого не зрозуміла і гукає: