100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий - Страница 81

Посиділи мовчки, – він, смакуючи своє лихо, а я – роздумуючи та розгадуючи… Боже, боже! Що та жінка може! 1 котра ж найущипливій стає сіллю в оці, найуїдливій колючкою в серці, чи бісівська, чи хрестьян-ська. Хрестьянин, хвалить бога, не пекельного роду, не приділяно йому Господом, щоб він надвоє чи начетверо переривався, а проте інколи і хрестьянину трапляється така краля, що йому на мотлохи пошматкує серце, на дрізочки проб'є душу… Роздумався я отакечки, розгадався та, трохи позітхавши, почав всміхатись: «Не всі дома, – всміхаюсь, – у сього бісеняти, що коло мене бідкається, та й ми, хрестьяне, незгірші: у які-то ми, поздоров нас, Боже, пишемось непроторенні дурні! Часом нікчемнійш ми від того витороплюватого бісика…»

А бісик як гримне на мене:

– Ану ж, чого зубами блискочеш, хвастику, ставай у пригоді! Запобігай лиху! Рятуй!

Я зирк на його, а він наче разом сказивсь, і така з його іскра сипле, що аж у вирві сичить. Я хутенько посунувсь далі – бо сиділи ж рядком, – та й на його:

– А чого се ти, навіжене чортеня, гримаєш на мене, як на свого чортового батька?

– Бо хвастик з тебе! Хвастик! Хвастик! – скиглить, наче його завійна ухопила.

– А от, – кажу, – як попаду я тебе за твої бісові ріжки, то йоти вони й стриміли…

І таки б я його повчив, так неохота, бачте, поганитись…

– Зажди, – кажу, – зажди, дам я тобі… І не чує, так розпаливсь, та все:

– Хвастику! Хвастику!

– Як ти, – кажу, – дурне бісеня, за мою добрість, що я тебе пожалів, отак на мене визвірився, то пропадай ти із твоєю гаспидською жінкою. Яке наварив, таке й поживай: не буде тобі від мене ніякої ради ані поради.

– Давай раду! – верещить. – Давай, бо хваливсь, що даси… До того ще почав лаятись, та так погано, що й москаль, здається, його б не переміг, та так клене, що й найязиката перекупка мусила б сховатись під лаву. А сам так і сікається в вічі, як оса… Спом'янув і Гапчин макогін: «Нехай тобі (нібито мені) довіку Гапчин макогін голову товче, а ти щоб похилявсь та тільки белькотав: "Гапуню, серце! Гапуню, рибко"…»

«А бодай ти скис!» – думаю, а тим часом потрохи все далі й далі від його посуваюсь… бо вже й надокучило мені каляться з нечистою силою… та й до того ще й така думка: чи не доведеться мені за цю пекельну кумпанію возить попа в решеті? Та й кажу:

– Не дурно, – кажу, – в нас говориться, що як хочеш позбутись приятеля, то нагодуй його голодного або пожалуй та запоможи ного лиху. Мабуть, і у вас, бісів, такий самий звичай… Отака твоя дяка за мою ласку? За мою добрість?…

Він ніби трохи засоромився – покинув лаятись і схопив у лапки свою дурну голову, наче вона йому розпадається з туги. А я, вважаючи, що він втихомиривсь, зразу гонів на двоє геть від його. Так постерегло кляте чортеня.

– Га! Ізраднику! Втікать!

Та до мене, а я між старі верби, та скоком на пеньок, та з пенька черк на вербу, та з верби й захрестився наокруги.

Як він заскавучить, як заскиглить, боже мій! Світе мій! І тудою звивається, і сюдою – хоче до мене присікатися, та ба! – нічого не вдіє – захрещено… Тільки дурно мордується…

Та й мордувалося ж скажене бісеня! І скаче, і тупоче, і по землі качається, і вгору пнеться, копитцями і толочить, і риє, ріжками і довбає, і креше, зубами ляска, аж поза річкою лунає, очима вже по-мотлошив мене і пожер… Крутиться, вертиться, скавучить, скиглить, свергоче, виє, стогне… А з самого таке полум'я приска, неначе стонадцять кіп смоляного віхтя палає.

А я умостивсь собі на вербі, й байдуже мені: нехай, думаю, турецький син мордується! Я спокійненько та гарненько пересиджу, поки на світ благословиться, – а заспівають півні, нечиста сила слизне, тоді поберусь додому… бо таки вже час…

Посидів я трохи, подивився, потішивсь; далі й надокучило мені. Одно – невелика честь на гіллі стриміти, а друге і те, що треба ж і стерегтись трохи, бо нечиста сила каверзна: часом таке тобі утне, що й довіку чмихатимеш… І що далі, то все мені гірш та гірш надозолює… До того ще й жалкувати ні на кого, тільки на свій дурний розум; надало змилуватись над тим навіженим пекельником! Я, бачте, такий чоловік – м'якушка, що нехай де яка пригода, або журба, або смуток, то зараз там мої й жалощі… Отже ж і пожалував, бодай його хрінова мати жалувала!

А час хоч не стоїть, та й не летить крилами. На небі зорі аж скачуть і такого їх, наче хто раз у раз з кошиків підсипа; молодик ніби все ще вгору підбивається, соловейко не вгава – щебече… Коли ще на те світання благословиться!

І така на себе досада мене допікає, що якби се не я, а хтось інший, то б до ладу його вичубив. Зітхаю важенько та думаю: «Гриць наварив, Гриць і поживай!»

Тільки що я собі теє промовив, мене наче вхопило: годі панькатися з тією принукою! Удостачу тієї підгнети! Не хочу! Не буду! Раз мати родила!

Обхрестивсь, та й беркиць з верби впрост на гаспидові ріжки. Несамовито загарчав гаспид… Земля наче луснула… застугоніла… Загуло, за-вихтирило… Усе пішло обертнем… Та як черкне мене вгору, то я фуркнув, як з лука… І понесло мене, наче степові пухи… Несе-несе-несе… та все околіями, аж геть поза Трощанські гаї, поза Сорочий Брод, поза Гайворонський степ, та поза якісь кручі, та яруги, та бескиди… Та як бехнуло, то аж трохи не на три цалі у землю мене втрощило… Схаменувсь помалу, підводжусь, роздивляюсь… Се ж я у проваллі поза млином! День вже такий, як бик, тичба людей гомонить коло греблі, а Гапка надо мною молитвочку вичитує… Сказано, жінка; тут би дякувати госпо-деві, що визволив чоловіка з напасті, а вона нарікати, та гудити, та кепкувати… І що ж ви думаєте, досі не йме віри! «П'яницям, – наполягає, – кат зна що верзеться…» Себто я п'яниця… Та до того як візьметься свої докладки докладать та вигадки вигадувать – бодай не снилось! То я вже і не змагаюсь, а як той побідаш, що сіяв ячмінь, а жінка йому: «Гречка!» – згоджуюся й я: «Нехай буде гречка!»

Панас Мирний

Казка про правду і кривду

Не в нашій стороні, не за нашої пам'яті й не за пам'яті наших дідів та бабів, а давно-давно… за царя Гороха, та за солом'яного бога, та за князя Хмеля, коли людей було жменя… або ще й людей тоді не було, – як появилися на світ двоє дівчаток-близняток.

Земля тоді була пустельна. Ні билиночки на ній не росло, ані травиночка не красила її чорної кори; ніяка звірина не оставляла свого сліду на ній, ніяка птиця не оголошувала своїм співом та криком німого повітря. Ніщо тоді на ній не жило, не родило, й сама вона – холодна та слизька – каменюкою була… Сірі тумани снували по ній, темні та непроглядні хмари огортали й крили від ясного сонця; дрібні дощі поло-сували її і вдовж, і вшир, і впоперек.

Тоді саме вони родилися. Зачало їх Ясне Сонечко, поливали й ростили дощові води, напували свіжії роси, буйні вітри гойдали їх на своїх легесеньких крилах, а блідолиций Місяць і зорі ясноокі доглядали їх тихого спокою…

І виросли вони всьому світові на диво. Стрункі та гонкі, як тії тополі, гнучкі, мов лози над водою, білолиці, як в садку лілеї, ясноокі, мов зорі по небу; заговорять – увесь світ усміхнеться, наче тая скрипонька заграє.

Увесь світ любив тих дівчаток-близняток. Вони не знали, що то таке ворожнеча й згода, що добро, що лихо, що моє, що твоє; бо все було їх – не ділене, не шматоване. Не маючи чоловічої облуди, як ті янголята, носилися вони понад землею, поринали в темних хмарах, хапали блискавиці руками й, граючись, кидали одна на одну. Або спускалися на темну землю, ховалися у густих туманах, перелітали з скелі на скелю й перегукувались через яри одна до одної. Коли їм обридало плескатися на дощі, лазити по слизьких скелях, вони знову вилітали за хмари і, обгорнувшись веселкою, сушилися на ясному сонці, виспівуючи голосні пісні. Увесь світ заслухувався їх пісень: вітри затихали, ясні зірочки підтягували їм, а блакитне небо раз у раз одкидало від себе голосну луну, котра, неначе в бубон, бухкотіла в його синій намет… Красне Сонечко стояло серед неба і, усміхаючись, прискало на них золотими іскорками. Вони хапали ті іскорки в жмені й розсівали їх по всьому світу… Так іноді невеличкі діти пересипаються жовтим пісочком. То була весела забавка, весела й всьогосвітня, бо весь світ, дивуючись на них, бавився їх іграшками…