100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий - Страница 75

– В тебе, козаче, такі дивні карі очі, яких я ще зроду не бачила.

Улас осміхнувся та й ухопив, жартуючи, лебедицю за крило й висмикнув одне найбільше перо. Лебедиця крикнула, ойкнула, та й каже до його:

– Ховай же, козаче, в себе це перо! В мене в другому крилі зосталось таке саме друге перо. Як знайдеш мене, то я впізнаю своє перо по другому перу та й піду за тебе заміж! За тебе – і більше ні за кого.

Лебедиця попливла по озері за тихим вітром, піднявши крила, а далі знялась, полетіла до палацу й зникла десь в срібному тумані, між золотими верхами пишного палацу.

Юрко все пірнав, поринав до півдня, трохи не залився водою і нічого не знайшов. Брати одяглись і пішли далі. Улас заховав лебедине перо в себе в пазусі.

Ото йдуть вони далі лісом. Вже настав вечір. Ліс ставав все густіший та темніший. Вони збились з дороги й переночували в лісі, в гущавині. Встали вони вранці й знов пішли блукати по лісі й ніяк не могли знайти стежки або шляху. Блукали вони навмання сливе цілий день. Коли дивляться вони, перед ними знов залисніло озеро, а за озером заблищали золоті верхи палацу. Під високим деревом над озером стояла ніби туманом повита дівчина, вся прозора, в білій довгій одежі, в білому покривалі на голові. Вона була легка, як туман, тільки здорові чорні очі блищали, неначе два діаманти, закутані в тонісіньку мушлинову тканку. Не встигли Улас та Юрко добре роздивитися на ту мрію, вона щезла.

Пішли вони лісом неначе далі од озера, блукали, блукали в гущавині, а надвечір – знов перед ними залисніло озеро, засяли золотоверхі будинки.

– Це нас водить якась сила, – сказали брати.

Під деревом, облита рожевим світом сонця, знов стояла дивної краси висока молода красуня в білому убранні, в червоній шапочці на голові. Над чолом лисніла низка червонців, на яломку стриміло біле лебедине перо. Чорні очі сяли, як зорі. Вона кивала, ніби манила їх до себе рукою, і все йшла до озера. Обидва брати пішли за нею слідком. Вона вийшла на зелений берег й пішла до мраморної хатки. На мраморних східцях двома рядками сиділи панни в білій одежі, одна гарна, друга ще краща. Панна в червоній шапочці пішла до хатки і все манила пальцем Уласа. Тільки що Улас наблизився до сходів, всі панни поперекидались білими голубками, а панна в шапочці стала лебедицею; вони знялись з місця й полинули через озеро та й попадали десь в зелений садок коло золотих верхів палацу.

– Це нас водить в лісі якась сила, – промовив Юрко до Уласа.

Вони знов увійшли в ліс, стали шукать дороги і вгляділи між кущами

маленьку стежечку. По стежечці плигав заєць. Юрко скинув шапку й низенько поклонився йому. Заєць став і витріщив на його очі. Юрко поклонився зайцеві вдруге аж до землі. Заєць набрався сміливості та й каже:

– Ще одколи живу в цьому лісі, ніхто передо мною шапки не здіймав; а це хтось шапку зняв ще й мені поклонився. Еге, ви, хлопці, заблудились в лісі?

– Та заблудились! Вже другий день блукаємо коло цього озера й не знаємо, де б знайти пришиб та переночувать, – каже Улас.

– То йдіть до мене в печеру та й переночуєте, а моя стара завтра виведе вас на шлях, бо я вже недобачаю, – каже заєць.

Ото повів їх заєць до своєї печери. Кам'яна печера була в густих кущах під високими дубами, в скелі. Заєць вплигнув в темну печеру, а за ним ледве просунулись Улас та Юрко. Всередині печера була здорова, як хата, а в куточку ледве була примітна дірка в другу маленьку печеру, де жив заєць з зайчихою. Заєць плигнув у другу печеру. Юрко та Улас і собі полізли за ним. В печері сиділа стара зайчиха й гризла головку капусти.

– Ночуйте, хлопці, в мене, бо в лісі тепер небезпечно: тут почали бродить злодії та розбишаки, – каже заєць. – А що, стара, чи нема чого хлопцям на вечерю?

– Є мисочка горіхів та дві головки капусти, що ти вчора вкрав в князевому городі, – каже зайчиха.

Заєць знайшов під дубом старого черепка, що покинули пастухи, як варили куліш. Улас дістав води з течії, розклав багаття та й зварив капусту. Дістали брати з торбини по шматку хліба, з'їли з капустою, закусили горіхами та й полягали з зайцями спати.

Коли чують вони, опівночі в здоровій печері загомоніли якісь люди.

– Та й велику ж силу грошей вкрали ми в князя! – каже один чоловік.

– Стане нам на цілий вік. Але де ми дінемо оце князівнине намисто з дорогих діамантів? Коли б нас не впіймали через це намисто, – каже другий злодій.

– Продамо по камінцеві жидам. Жиди нікому не скажуть, що крадене. Закопаймо оце все тут в печері в кутку та ще й каменем зверху прикриймо. Тут ніхто не знайде; а завтра вночі вернемось та й заберемо гроші, та й дамо драла, – обізвався тихо ще один злодій.

Юрко торкнув ліктем Уласа. Зайці перелякались на смерть, а стара зайчиха аж зомліла з переляку.

Злодії закопали гроші, засипали землею, прикотили камінь і світом вийшли з печери.

Тільки що почало на світ благословиться, тихий ранковий блиск освітив печеру. Юрко з Уласом скотили камінь в кутку печери, вигребли землю з ями й знайшли здоровий казан з червінцями. Юрко кинувсь насипати червінці в кишені, набрав повну хустку та й каже:

– Тепер, Уласе, забери решту вже ти, бо мені нема куди брати, хіба в рот.

Улас насипав і собі повні кишені грошей. Коли це в казані щось заблищало й осяяло всю печеру: на дні казана лежало дороге намисто: один разок червоних рубінів, другий – синіх, як небо, сапфірів, третій – зелених ізумрудів, а два – блискучих, як роса на сонці, алмазів. Юрко загарбав обома руками те намисто собі. Зайчиха вгляділа намисто та аж підскочила.

– Ой, братіку! дай же мені хоч один разочок намиста, нехай я надіну, то, може, покращаю; бо мій старий вже мене не любить, – каже зайчиха до Юрка.

Юрко засміявся й почепив зайчисі на шию намисто. Зайчиха зареготалась, а заєць каже:

– Не надівай цього намиста, бо як угледить тебе вовк в намисті, то так полюбить, що од тебе й кісточки, й хвостика не зостанеться.

Зайчиха з переляку кинула намисто, побігла в куток та й сховалась в сухому листі.

– Знаєш що, Уласе, – каже Юрко, – вертаймось ми додому з цими грішми та поставимо собі здорові доми, накупимо волів та коней та будемо господарювать.

– Hi, не вернусь і тебе не пущу, бо це гроші чужі, крадені; я не хочу жить краденим добром. Однесім їх князеві, – каже Улас.

– Дурень ти! Зроду дурнем вдався, дурнем і вмреш. Але, справді, треба вернуть князівні це намисто: вона ж казала, що ладна оддать за його хоч би й половину свого скарбу. Може, ми ще більше виграємо, ніж це намисто коштує, – каже Юрко.

– Трудно вам буде доступиться в князівський палац, – обізвався заєць. – Кругом палацу глибока канава, на канаві міст, а на мосту приковані ланцюгами два леви, котрі й день і ніч стережуть палац. Хіба от що зробім: я частенько ходжу в князівську капусту, а туди часом прибігає князівнина кішечка, молоденька, рябенька, з гарним рожевим носичком.

– А ти, старе луб'я! то це ти залицяєшся до молоденької кішки, а про мене вже й забуваєш? мною вже нехтуєш? – крикнула зайчиха та як лясне в морду зайця! Заєць аж вхопився за морду обома лапами.

– Здуріла стара зовсім! – каже заєць. – А ви, хлопці, нашкрябайте на дощечці, що ви знайшли князеві гроші та князівнине намисто, та причепіть до дощечки нитку, а я накину кішці дощечку на шию. Вона однесе князівні, то князівна безпремінно до вас і вийде, – каже заєць.

Юрко вистругав маленьку дощечку, написав кільки слів та й дав зайцеві. Заєць обіцяв ввечері побігти в капусту, а зайчиха вивела Уласа та Юрка на шлях і показала їм, кудою йти до палацу.

Ото прийшли вони до палацу, посідали коло мосту, та й ждуть. Канава широка, стіни навкруги палацу високі: на воротях висока, з визубнями башта; ворота залізні, зачинені й замкнуті трьома замками. Ні ввійти, ні в'їхать! Ждали вони довгенько. Коли це опівдні заграли музики. Одчинилась залізна брама. Леви на мосту заревли. Од ґраток мосту од-скочили залізні клітки й зверху накрили левів. З воріт виїхав князь з довгою сивою бородою в золотій калясі білими кіньми. Улас зняв шапку. Юрко впав навколішки й припав лобом до землі.