100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий - Страница 53

– Так і є, – потвердив Пек. – Магія не владна над серцем матері.

– Потім я мав розмову з Коханою, яка присягалася бути мені вірною. – Уста людини скривила посмішка. – Я повернувся на те місце, де бачив чарівника з ножем. Я тремтів, бачачи, як шепочуться страшні дерева, завмирав од незримої присутності духів у їхніх гілках, нерішуче ступав по м'якій землі, що вислизала з-під ніг. Але нічого не боявся я так, як зміни, яка зі мною ось-ось мала статися. Моє дихання прискорилося, а кінцівки не слухались, я розреготався, і це був не мій сміх. Я дивився на себе немов збоку. Діти Ночі – справді могутні чарівники!

– А це не могли бути Духи Туманів? – поцікавився Пек. – Вони роблять людину, що заснула в туманах, іншою. Ти спав у туманах?

– Так, але не певен, що зустрівся саме з Духами Туманів. Минуло три дні, на моїх очах Діти Ночі викопували з ями червоні камені і кидали у вогонь. Камені танули, подібно до масла, а люди молотками били по утвореній масі. Діти Ночі виспівували наді мною свої страшні заклинання. Я забувся сном, а коли прокинувся, всі вони зібралися вислухати мене. У кожного чоловіка і в кожної жінки був свій чарівний ніж. Я заговорив про чарівні ножі для свого племені. Я обіцяв натомість м'ясо, молоко і вовну. Пропозиція їх вочевидь зацікавила. їхня жриця, що говорила за всіх, запитала: «Ради кого ти прийшов?» – «Ради свого племені. Вівці і люди взаємопов'язані. Убивши овець, Звір знищить нас. Я прийшов по чарівний ніж, що вбиває Звіра». – «Ми не певні, – засумнівалася вона, – що наш бог допустить торгівлю з народом Голих Скель. Чекай, ми будемо запитувати». Поговоривши зі своїм і за сумісництвом нашим богом, жриця промовила: «Він вимагає доказу, що твої слова істинні». – «Якого доказу?» – «Бог прорік, що коли ти прийшов ради цілого племені, ти віддаси йому праве око». – «Це єдиний спосіб?» – «Ти можеш повернутися додому з двома очима будь-якої миті. Але тобі доведеться забути про чарівні ножі для твого племені». Хвильку повагавшись, я пожертвував оком. Я жив у Дітей Ночі, поки моя рана затягнулася. Вони визнали в мені сина Тора, бога, що поклав праву руку в пащу звіра. Вони навчили мене кувати чарівні ножі і виявили заклинання, які треба читати, коли виготовляєш їх.

Він заливчасто розреготався.

– Я мріяв потрапити додому і зустрітися із Звіром. Він напевно вже повернувся. Ледве я відчув під ногами рідну землю, як уловив запах вовків. Хижаки не могли знати, що я ховаю під одягом чарівний ніж, який дала мені жриця. Один з них напав на мене, передчуваючи легку здобич, і впав як мертвий, пронизаний ножем. Інші полягли услід за першим. Я йшов з високо піднесеною головою, як людина, що перемогла Звіра! Мати була рада моєму поверненню, але Кохана чомусь уникала мене. Я поплентався до пастухів, що охороняли овець, і пообіцяв провести їх до Дітей Ночі, щоб кожен чоловік дістав чарівний ніж. Я був щасливий знову спати просто неба, загорнувшись у шкури, а пастухи про щось шепотілися до світанку. Вранці я повів їх до північного лісу, прихопивши з собою вовну, сир і катик.[5] Діти Ночі, як було між нами домовлено, розклали ножі на траві в затінку дерев. їхня жриця звернулася до мене: «Ну що твоє плем'я?» – «їхні серця закрилися для мене». – «Тому причиною твоє єдине око. Прийди до мене, і я буду тобі замість очей». – «Ні, – відповів я. – Я зобов'язаний навчити своє плем'я мистецтва володіння ножем, як ти свого часу навчила мене…» – «Ти вчинив, як справжній лицар, – перервала вона, – не ради свого племені, а ради жінки». – «Навіщо тоді бог прийняв моє праве око? І в чому причина твого гніву?» – здивувався я. – «Бога може обкрутити круг пальця будь-яка людина, але з жінкою це не вдасться. Мене спонукає не гнів, а жаль, іти скоро дізнаєшся чому». – З цими словами вона зникла серед дерев. Ми пішли назад, розмахуючи мечами. Звір почув свист металу, він був приречений на втечу… Ми раділи. Дорогою мій дядько – Вождь Мужів – зняв своє намисто Вождя і спробував надіти його на мене. «Ні, – запротестував я, – я цілком щасливий без цього. Одне око – не втрата, поки другим я бачу гладких овець і дітей, що безтурботно граються». Тоді одноплемінники затягли пісню нашою стародавньою мовою – пісню Тора. Я хотів співати разом з усіма, але дядько зупинив мене: «Ця пісня славить тебе, о Покупець Ножа! Ми самі виконаємо її, Торе!» Потім я помітив, як усі обминають мою тінь. Тепер я був богом, подібним до Тора, що пожертвував правою рукою ради перемоги над Великим Звіром.

– Так уже й богом? – не витримав Пек.

– Присягаюся Ножем і Білими Скелями, що богом. Мене пойняв страх. Єдиною моєю втіхою було те, що мої мати і Кохана не називатимуть мене Тором. Але вийшло не зовсім так: Кохана дивилася на мене без тіні усмішки, вона зверталася до мене знаками, як жриці, спілкуючись із богами. Я хотів сказати їй, але мій дядько заговорив од мого імені, немов я був одним з богів, за яких жерці говорять з плем'ям напередодні Іванового дня.

– О, яке дороге мені це свято!

– Не тямлячи себе від люті я йшов до оселі матері. Вона хотіла схилити переді мною коліна. Я сміявся, дивлячись на неї, і це був сумний сміх. Раптом я почув, як хтось покликав мене: «Торе!» На порозі я побачив хлопця, з яким ми разом росли. Він благав мене дозволити йому одружитися із жрицею, моєю Коханою. Він тремтів від благоговійного страху, хоча мене-людини він нітрохи не боявся. Замість того щоб убити його, я промовив: «Поклич дівчину». Вона увійшла і заговорила стародавньою мовою, якою жриці звертаються з молитвами до богів. Вона просила дозволу розпалювати вогнище в хатині цього хлопця і благословення для їхніх майбутніх дітей. Замість того щоб убити її, я промовив: «Так тому й бути». Вони вийшли, тримаючись за руки. У відчаї я кинувся до матері: «Дай мені відповідь, чи може бог умерти?» – і знепритомнів.

– Бідолашний мій боже, – пожалів його Пек, – що ж твоя мудра мати?

– Поки я падав на підлогу, вона все зрозуміла. Прокинувшись, я почув її шепіт: «Живого чи мертвого, колишнього чи іншого я, як мати, прийму тебе». Ми були щасливі, що є один у одного, але одне запитання не давало мені спокою, і я задав його: «Що мені робити з тими, хто називає мене Тором?» – «Той, хто вчинив, як справжній лицар, що під силу лише богові, повинен поводитися як бог, – відповіла вона. – Іншого виходу просто немає. Поки й віку твого, люди будуть тобі покірні, ніби вівці. Ти не смієш їх прогнати». – «Цей тягар не для мене», – признався. «Час лікує. Мине час, і ти не проміняєш свого дару ні на яку дівчину. Увінчай свої чесноти мудрістю, сину мій, адже все, що в тебе є, – слова пісні й поклоніння тобі, як богові».

– Мій бідолашний боже! Але це не так уже й мало.

– Немало, але я пожертвував би всім ради повнощокого малюка, який би роздмухував попіл у моєму вогнищі. – Людина вийняла ножа із землі. – На що тільки не підеш ради овець. Вони – все наше життя. Я не міг інакше…

Жан-Жак Руссо

Королева-химерниця

Давним-давно жив король Фенікс, який любив свій народ…

Король був дуже розсудливий, на відміну від своєї дружини Химерниці. Та мала славу гнівливої і примхливої. Минали роки, а небо все не посилало цьому подружжю дітей.

Королева не давала спокою лікарям, хоча вже не дуже вірила в їхнє зілля. Вона ревно молилася і не скупилася на пожертви.

У храмах служили молебні про щасливе пришестя у цей світ наслід-ного принца – усім потрібний був майбутній король, а не якесь дівчисько. Усім, окрім королеви. Покинувши надію переконати вперту дружину, Фенікс попросив допомоги в мудрої чарівниці, яка сприяла королівству. І та порадила… виявити смиренність і впасти до ніг королеви. Надійним засобом від дивацтв дружини стало дивацтво її чоловіка. «Треба потурати примхам, щоб вони розвіялися, поступатися у дрібницях і відстоювати свою точку зору в головному…» – повчала короля чарівниця. Так Фенікс і вчинив.