100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий - Страница 48

– Бідолашний Віланд, – не стрималась Юна.

– Віланд упізнав мене і промовив: «Ти знаєш що. Хіба не твоє пророцтво збулося? Я сам заробляю на життя, підковуючи коней. У мене інше ім'я – Вейланд-коваль». Він поставив копито коняки собі на коліно і мрійливо усміхнувся: «Раніше я погребував би прийняти цю стару шкапу навіть собі в жертву, а тепер хапаюся за можливість підкувати її, аби заробити пенні». – «А що заважає тобі повернутися у Вальгаллу, на небеса, у житло загиблих у бою воїнів?» – поцікавився я. «Навряд чи це можливо», – мовив Віланд, зчищаючи бруд з копита: він справді любив коней. «Згадай, за часів моєї могутності про мене говорили як про доброго бога. Нині ж моя свобода в руках людини, яка від щирого серця побажає мені добра». – «А як же цей фермер? Хіба ти не підкував його кобилу?» – «Я, – була його відповідь, – але тутешні фермери надзвичайно недоброзичливі». Прокинувшись і побачивши, що його шкапу підковано, фермер і справді поїхав, не промовивши й доброго слова на адресу коваля. Ох і розсердився ж я на нечему, довелося погнати його коняку задом наперед – три милі я виховував у фермерові почуття такту.

– Ти, напевно, був невидимим? – вихопилося в Юні.

Пек неохоче потвердив.

– А тоді на пагорбі стояв маяк. Навколо нього я й водив бідолашного вершника від зорі до зорі. Фермер, упевнений, що він під дією чарів (ну не без цього), почав ревно молитися і кричати. Він не замовкав доти, доки з монастиря, що стримів над пагорбом, вийшов юний послушник на ім'я Х'юго і запитав старого пройдисвіта, що сталося. Фермер одразу почав торочити щось про відьом, чарівників і домовиків, але я достеменно знав, що його «відьмами» були кролики, а «чарівниками» – лосі. Народи Пагорбів нагадують видр: з'являються людям лише з власної волі. Послушник Х'юго був доволі розумний, щоб як слід роздивитися копита коняки. її було підковано так, як міг підкувати тільки Віланд. «Гм, – пробурмотів Х'юго. – Хто підкував твою кобилу?» Довелося признатися, що не обійшлося без Вейланда. «Пенні – це дуже мало, сподіваюся, ти хоч подякував ковалю». – «Ні, – відрізав фермер. – Адже Вейланд-коваль – язичник». – «Язичник чи Папа Римський, а він допоміг тобі і заслужив на добре слово». – «Як? – закричав фермер. Він був розлючений, адже завдяки мені його коняка й далі бігала колами. – Я повинен дякувати самому дияволові, якщо він допоміг мені?» – «Інцидент вичерпано, – строго сказав послушник. – Іди й подякуй ковалю, інакше я сам тобою займуся». Фермер повернув назад. Я, невидимий, правив конем, а послушник Х'юго йшов слідом. Але, діставшись до місця, фермер передумав дякувати. Він покликався на весь світ, що Х'юго змушує його поклонятися язичницьким богам. Послушник марнувати час на вмовляння не став, а, обхопивши фермера за товсте стегно, стягнув його з коня і так труснув бідолаху, що фермер тільки й зміг, що процідити: «Дякую тобі, Вейланде-ковалю». Коли фермер опинився на землі, пролунав давній бойовий клич Віланда. Він радів. Потім Х'юго звернувся до Віланда: «Послухай, Ковалю Богів, мені гидко від хамства цього грубіяна, але я дякую тобі від його імені та імені всіх смертних, котрим ти робив добро, і в свою чергу бажаю добра тобі».

– А що на те Віланд? – стала розпитувати Юна.

– Він видав радісний клич, адже тепер він став вільний. Але він був би не він, якби пішов, не відплативши добром за добро. «Я викую послушникові дарунок, – заговорив Віланд. – Дарунок, який стане у пригоді всюди, навіть у Старій Англії». І він викував клинок з темного металу. Це був меч, гідний роботи Коваля Богів. Віланд дозволив місячному світлу оповити лезо і почав вимовляти над ним стародавні заклинання, а потім наніс на клинок руни. «Ось, – сказав він мені, – найкращий меч, який мені доводилося будь-коли робити. Його власник навіть не уявляє, як йому поталанило. А тепер – у монастир». Знайшовши Х'юго, Віланд уклав йому в руку меч, і молодий послушник міцно стиснув руків'я уві сні. У церкві при монастирі Віланд покидав на підлогу всі свої інструменти – на знак того, що він більше не коваль. Збіглися ченці, що прокинулися від шуму, і серед них – Х'юго з мечем у руках. Ковальське приладдя на порозі церкви викликало загальний подив, і послушник одразу розповів, як він обійшовся з фермером і що побажав Вейланду-ковалю. Згадав і про дивовижний меч з рунами, що його він знайшов у себе в ліжку.

Настоятель весело розсміявся: «Х'юго, сину мій, мені не потрібні були послання від язичницьких богів, щоб зрозуміти, що чернечий шлях не для тебе. Візьми свій меч і не розлучайся з ним, залишайся таким же доброзичливим і здобудь нарешті свою силу. А ковальському начинню Віланда я відведу місце перед вівтарем, бо хоч яким у минулому був Коваль Богів, він чесно заробляв собі на життя, даючи нам тільки користь». Потім усі повернулися додивлятися сни, окрім Х'юго, який, сидячи надворі, вертів у руках меч. Біля виходу ми з Віландом попрощалися, і він попростував до того самого місця, де колись висів, щоб ніколи більше не повертатися.

Діти, здавалося, й дихати перестали.

– А яка доля послушника Х'юго? – після тривалої мовчанки запитала Юна.

– І меча? – не стримався Дан.

– Ви питаєте не задля звичайної цікавості? – запитав Пек.

– Ні! – заперечливо захитали головами діти. – Розкажіть, ну будь ласка.

– Гаразд, але пізніше. А зараз я проведу вас додому, інакше батьки спохватяться.

Крилаті шоломи

Після уроків Дан залишився вчити латину, і Юна пішла на узлісся, де в розколині старого березового пня лежала величезна Да-нова рогатка і кульки. Юна дістала зі сховку рогатку, вклала в неї кульку і вистрілила в напрямі стугонливого лісу. Раптом з густих кущів пролунав дивний шум і звідти вийшов хлопець у мідному, сяючому на сонці обладунку, озброєний списом і щитом. Юна ніколи ще не бачила такого великого мідного шолома з розмаяним кінським хвостом.

– Хто б це міг стріляти? – запитав незнайомець у Юни.

– Я, – призналася Юна. – Вибачте.

– А хіба Фавн не підготував тебе до моєї появи? – здивувався хлопець.

– Тобто Пек? Він мене не попередив. Хто ти такий?

Незнайомець усміхнувся, показавши перлові зуби:

– Моє ім'я Парнезій, центуріон Сьомої когорти Тридцятого легіону. То це ти стрельнула кулькою?

– Еге ж. Ось моя рогатка.

– Ну, на вовка з нею не підеш.

– Вовки покинули ці місця, – промовила Юна. – Ми вирощуємо фазанів. Бачив їх?

– Аякже, – усмішка не сходила з його уст. – Справжні чепуруни. Схожі на декого із римлян.

– Ніби ти не сам римлянин!

– До деякої міри. Мої предки з острова Вектіса. Сонячної днини його звідси видно.

– Можливо, з острова Вайт? Перед дощем він як на долоні.

– Може бути. Наша вілла займала південний край острова. їй більш як триста років, не кажучи вже про стайню.

– Аз якої ти родини?

– Мама, як завжди, за в'язанням, батько за рахівницею, а я з сестрою і двома братами тільки те й робили, що гралися.

– А як ви проводили літо? – допитувалася й далі Юна.

– Був час, коли ми були частими гостями у друзів, але батька почала мучити подагра (мені тоді було років шістнадцять, не більше), і ми поїхали на води. Там нудьгувати не доводилося. Сестра познайомилася із сином магістрату[3] із Заходу і вийшла за нього заміж. Молодший брат, великий рослинолюб, зустрів Першого доктора легіону й обрав шлях військового лікаря. А старший мій брат на водах спізнався з грецьким філософом, разом з яким осів на нашій фермі. Я був радий за нього і за себе, адже сам я марив армією і боявся, що він мене випередить.

Парнезій підвівся і напружив слух.

– Схоже, це Дан, мій брат, – зауважила Юна.

– Разом із Фавном.

На узліссі показалися Дан і Пек. Після вітальних рукостискань Парнезій повів свою розповідь далі:

– Отже, мені пощастило потрапити до армії. Коли навчання залишились позаду, Максімус вручив мені жезл центуріона Сьомої когорти Тридцятого легіону.