100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий - Страница 39

– Ме-е, кізонько! Столику, до мене!

І враз де не взявсь перед нею чудовий столик, накритий скатертиною мереживною, зі срібними тарілочками, а в них смачні страви парують, ніби щойно з печі. Двоочка швиденько помолилася і сіла їсти. Смачно попоївши, Двоочка сказала, як її навчила та жінка:

– Ме-е, кізонько! Столику, на місце! – і все зникло.

Надвечір привела Двоочка козу додому і навіть не доторкнулася до тих жалюгідних недоїдків, які їй сестри залишили на вечерю. Назавтра зранку знову пішла Двоочка з козою на луг, відмовившись і від свого убогого сніданку. Так повторювалося кілька днів, а далі сестри запідозрили, що хтось допомагає дівчині, бо чомусь вона зовсім їсти не просить. Тож мати і послала з нею старшу сестру, Одноочку, сказавши їй:

– Піди, Одноочко, та подивись, чи не підгодовує хто твою сестру.

Двоочка здогадалася, для чого мати з нею Одноочку послала, та й говорить сестрі:

– Сядьмо, Одноочко, на травицю, відпочинемо трохи. А я тобі пісеньку заспіваю.

Послухала її Одноочка, прилягла на травиці зручніше, а Двоочка заспівала:

– Спи, моя зіронько, Одноочко! Спиш, моя зіронько Одноочко?

Заплющила Одноочка своє єдине око, розімліла на сонечку, слухаючи сестрину пісеньку, й заснула. А Двоочці саме того й треба:

– Ме-е, кізонько! Столику, до мене!

Попоїла смачненько і столик прибрала:

– Ме-е, кізонько! Столику, на місце!

А далі розбудила сонну Одноочку та ну докоряти:

– Одноочко, вставай хутчіш, як же ти козу пасти збиралася? Вже вечір, додому час.

Удома Двоочка знову не їла, але мати так і не дізналася ні про що, бо Одноочка не мала їй що сказати – довелося розповісти матери, що вона весь божий день проспала.

Посилає вона другого дня Триочку:

– Доню моя люба, хоч ти мені допоможи дізнатися, що на лугу їсть Двоочка.

Пішли сестри вдвох на луг, а Двоочка вже знає, як Триочку приспати, каже їй:

– Стомилася, сестронько? Сядьмо, відпочиньмо, я тобі пісеньку заспіваю.

Триочка лягла зручненько на травиці, а Двоочка заспівала:

– Спи, моя зіронько Триочко! Спиш, моя зіронько Двоочко?

Здавалося б, зовсім дрібниця: помилилася дівчина, забула, що в сестри три ока, але ж приспала вона своєю пісенькою тільки два з них, а третє й далі дивилося. А Двоочка про те й гадки не мала, промовила, як завше, чарівні слова «Ме-е, кізонько! Столику, до мене», наїлася досхочу, наказала столику зникнути й заходилася будити Триочку:

– Триочко, вставай, це ти так козу пасти збиралася? Вже вечір, додому час.

Удома Двоочка до їжі й не доторкнулася, а Триочка розповіла матері про все, що бачила на луках.

Розгнівалася мати на Двоочку та ну гримати на неї:

– Невдячна, для себе однієї приховуєш кращі шматки? Ну й я ж тебе провчу!

А далі схопила гострий ніж і безжально зарізала козу.

Гірко заплакала Двоочка, склала всі свої пожитки у вузлик, зібралася з дому піти…

Пішла на луки, де раніше з кізочкою своєю гуляла, сіла на травичку, плаче. Коли це знову та жінка, що навчила її викликати Столик, нагодилася.

– Двоочко, за ким ти так побиваєшся, плачеш так гірко?

– Зарізала мати мою кізоньку улюблену! – ридала Двоочка. – Тепер справді настали для мене голодні часи.

– Не плач, Двоочко, попроси сестер, щоб віддали тобі тельбухи вбитої кози. Закопай їх біля порогу, і все владнається. Бувай здорова, дівчинко! – сказала й зникла, ніби й не було її ніколи.

Пішла Двоочка додому, каже сестрам:

– Сестрички мої любі, дайте мені хоч що-небудь від моєї кози. Не про ласі шматочки прошу, дозвольте мені взяти тельбухи.

Сестри посміялися і дозволили.

Все зробила Двоочка так, як навчила її та добра жінка, а вранці біля порогу виросло чарівне дерево, таке гарне: листочки на ньому срібні, а яблучка золоті. Ніхто, крім Двоочки, сном і духом не знав, що виросло воно з тельбухів кози.

Побачила мати диво-яблуню, послала Одноочку:

– Полізь, доню, на дерево, зірви нам тих яблучок.

Хотіла Одноочка зірвати яблучко, але жодне з них їй у руки не далося. Полізла на дерево Триочка – і в неї так само нічого не вийшло. Мати не стерпіла – сама на яблуню видерлася, та й з її рук чарівні плоди вислизнули.

Двоочка попросила їх:

– Пустіть мене на дерево – я спробую тих яблук нарвати.

Щойно підійшла Двоочка до дерева, а золоті яблука вже самі їй до рук просяться, гілочки нахиляються низенько… Забрала мати у неї яблука, і стало відтоді Двоочці жити ще гірше, бо тепер мати з сестрами заздрили їй чорною заздрістю і все чекали нагоди, щоб принизити дівчину.

Одного разу стояли вдова з дочками біля чарівного дерева, а дорогою їхав юний лицар.

– Гей, Двоочко, – гукнули її сестри, – ховайся хутчіш, а то нам соромно за тебе, яка ти обідранка. – І накрили порожньою діжкою і дівчину, і яблука, які вона щойно для них зірвала.

Побачив красень лицар чарівне дерево, спинився і каже двом сестрам:

– Це ж чия така золота яблуня? За одну гілку з неї я заплачу будь-яку ціну.

І збрехали Одноочка з Триочкою, що то їхня яблуня і вони зараз же зламають для нього гілку, та хоч як старалися, пообдиралися, дістати ані гілку, ані яблук не змогли – ті немов вислизали з їхніх рук. Лицар здивувався:

– Чому же це ви від власного дерева не можете й гілку відламати?

А Двоочко під діжкою все чула, як її сестри брехали, то й викотила просто до ніг лицаря з-під тієї діжі два золоті яблука. Мусили тоді Одноочка з Триочкою зізнаватися, що це витівки їхньої сестри, яка приховує від усіх два свої безсоромні ока.

– Двоочко, виходь! – наказав лицар.

А як Двоочка вийшла, зараз лицареві так сподобалася, що він сказав:

– Двоочко, а ти зірвеш мені гілку з цього дерева?

– Звичайно, – відповіла Двоочка, – адже це моя яблуня. – Залізла вона на дерево, зірвала гілку зі срібним листям і золотими яблуками й подала лицареві.

– Двоочко, чим я можу віддячити тобі за твій подарунок? – спитав її лицар.

– Ах, – зітхнула Двоочка, – не чекає тут мене нічого доброго, я була б рада, якби ви могли забрати мене звідси назовсім.

Підняв лицар Двоочку легенько, посадовив поперед себе в сідло і поїхали вони до замку. А там одягнув він її в розкішні шати, пригощав стравами заморськими, а далі й весілля зіграли. А чарівне дерево слідом за господинею перейшло.

Рапунцель

Давним-давно жили на світі чоловік і жінка. Вони мріяли про дітей, скільки себе пам'ятали, і ось нарешті Господь зглянувся на них і жінка понесла,

Їхні вікна виходили на чудовий сад, повний гарних квітів і різної зелені. Але до саду, обнесеного високою огорожею, ніхто не наважувався залізти, адже то був сад злої відьми.

Одного разу майбутня мама побачила, що у відьминому саду росте дуже гарний рапунцель. З того дня вона жадала тільки одного – якби скуштувати його. Помітивши, як вона змарніла, чоловік запитав:

– Про що ти сумуєш, люба моя?

– Я помру, – призналася вона, – якщо не скуштую хоч трохи рапунцеля з відьминого саду.

Чоловік був ладний на все ради своєї любої дружини, тому, коли впала ніч, переліз через огорожу, нарвав у відьминому саду цілий оберемок зеленого рапунцеля і приніс жінці.

Вона дуже зраділа і з вдячністю з'їла все до останнього листочка. І так їй цей рапунцель сподобався, що наступного дня вона знову послала чоловіка до відьминого саду.

Цього разу за огорожею на нього чигала… відьма.

– Яким правом ти заліз до мого саду, – виблискувала очима вона, – і крадеш мій рапунцель? Ти дорого заплатиш за свою зухвалість!

– Моя провина, – покаявся він, – але на такий вчинок мене штовхнули обставини: моя вагітна жінка, побачивши у вікно ваш рапунцель, так захотіла його скуштувати, що могла вмерти, якби я не дістав його.

Відьма змінила гнів на ласку:

– Я дам тобі стільки рапунцеля, скільки треба, і сама поклопочуся про дитину, яка народиться у твоєї жінки.

Чоловік так злякався, що не зміг нічого заперечити. І того дня, коли його жінка народила дівчинку, прийшла відьма, назвала дитину Рапунцель і зараз же забрала з собою.