100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий - Страница 31

Думали вони, думали і нарешті придумали.

Віслюк поставив передні ноги на підвіконня, собака заліз на спину віслюкові, кіт скочив на спину собаці, а півень злетів на голову котові. І вони разом закричали: віслюк – по-віслючому, собака – по-собачому, кіт – по-котячому, а півень закукурікав. Ввалилися вони через вікно в кімнату, розбійники злякались і втекли в ліс.

Віслюк, собака, кіт і півень сіли за стіл і взялися до їжі, а тоді спати лягли. Віслюк улігся у дворі на сіні, собака – перед дверима, кіт згорнувся клубком на печі, а півень злетів на ворота.

Побачили розбійники з лісу, що вогник у будинку згас, і послали одного з них подивитися, що сталось.

Зайшов розбійник на кухню, бачить – на печі два вогники горять.

«Напевно, це жарини, – подумав розбійник. – Зараз скіпку запалю».

Тицьнув він скіпкою, а то був не вогник, а котяче око. Кіт підскочив, запирхав, зашипів і як дряпнув розбійника лапою!

Розбійник кинувся до дверей, а тут його собака за ногу схопив.

Розбійник вискочив у двір, а тут його віслюк копитом брикнув.

Розбійник побіг за ворота, а півень як закричить:

– Ку-ку-рі-ку!

Ледве-ледве прибіг переляканий розбійник до своїх товаришів і кричить:

– Лихо! У нашому домі поселилися страшні велетні. Один мені в обличчя вчепився, інший ножем ногу порізав, третій по спині дубцем стукнув, а четвертий кричав услід: «Тримай злодія!»

– Треба швидше тікати звідси! – вирішили розбійники.

І пішли з того лісу назавжди.

А бременські музики – віслюк, собака, кіт і півень – залишилися жити в їхньому будинку.

Біла змія

Давним-давно жив мудрий король. Не було на світі нічого, що від нього сховалося б. Подейкували про дивний його звичай: щодня по обіді він випроваджував усіх, хто ділив з ним трапезу, і надійний слуга приносив йому особливу, ні на що не схожу, страву.

Одного разу слуга не зміг побороти цікавість, адже навіть він не знав, що їсть король, залишаючись на самоті, і потай від усіх зазирнув під кришку. Побачивши під нею білу змію, не втримався і відкусив од неї шматочок. З тієї хвилини він почав розуміти мову тварин.

А саме цього нещасливого дня королева загубила свій улюблений перстень. А може, його вкрадено? Підозра впала на слугу, який міг бути до цього причетний. Король лаяв його на чім світ стоїть і вимагав назвати злодія, якщо, звичайно, слуга не хоче суду над собою. Не знаючи, як з цієї халепи виплутатися, слуга пішов на берег струмка і там випадково підслухав розмову двох качок.

– У мене немов камінь у волі, тому що я похапцем проковтнула перстень, який упустила королева, – скаржилася одна з них.

Схопив слуга птаху і поспішив на кухню до кухаря:

– Заріж-но цю качку, дивись, яка вона жирна.

Так от кухар знайшов у качиному волі перстень королеви, а слуга

виправдався. За це йому запропонували будь-яку посаду при дворі, але він вирішив покинути його і податися в мандри, прийнявши в дарунок від короля лише коня та трохи грошей на дорожні витрати.

Якось їхав він понад берегом озера і помітив, що три рибини заплуталися в густих очеретах і ніяк не можуть дістатися чистої води. Зглянувся він на них, спішився і кинув їх у глибоке озеро. Випірнувши з води, риби сказали:

– Ми знайдемо, як віддячити тобі за те, що ти врятував нам життя.

Їде він далі і чує десь унизу голос мурашиного царя:

– От якби люди обходили нас десятою дорогою, як і незграбні тварини! Слуга відразу ж з'їхав на узбіччя, і мурашиний цар присягнувся:

– Ми знайдемо, як віддячити тобі за це.

Потім пролягла його дорога через ліс, і побачив він, як ворона з вороном виштовхували з гнізда своїх пташенят.

– Забирайтеся геть, ненажери! – каркали вони. – Он які вимахали. Самі шукайте собі поживу!

Бідні воронята махали крилами, але були ще слабкі і не могли злетіти.

– Ми всього лише маленькі пташенята, – кричали вони, – ви зобов'язані нас годувати, поки ми навчимося літати! Інакше ми помремо з голоду.

Нагодував добрий хлопець воронят. Угамувавши голод, вони загаласували:

– Ми знайдемо, як віддячити тобі!

Пішим подорожнім прийшов наш герой у велике місто – столицю тамтешньої держави. На вулицях було людно, перехожі снували туди-сюди. Раптом, розштовхуючи натовп, проскакав глашатай, голосно вигукуючи:

– Принцеса піде під вінець з тим, хто розв'яже її задачу. А хто засватається і не впорається із завданням, на того чекає смертна кара.

Багато людей уже пробували свого щастя і наклали головою. Але варто було хлопцю побачити принцесу, як він, зачарований її красою, знехтував небезпекою і прийшов до короля свататися.

Його негайно відвели на берег моря і кинули у глибокі води перстень, який жених мусив дістати. Ніхто не хотів дивитися, як потоне добрий хлопець, і його залишили біля моря самого. Стоїть він на березі і не знає, що робити. Та ось підпливли до нього три рибини, яких він урятував од загибелі. Середня тримала в роті золотий перстень. Зраділий хлопець вручив перстень королю, але замість нагороди дістав нове завдання – дуже вже не хотілося гордій принцесі виходити заміж за простого слугу. Вона сама розсипала в траві десять величезних лантухів проса і сказала:

– До світанку збери просо назад у лантухи. І щоб жодного зернятка не лишилося долі!

Сів хлопець у саду і став міркувати, як виконати йому таке завдання, але нічого придумати не міг. Сидів зажурений і чекав, що з настанням ранку його поведуть на страту. Та коли засяяли в саду перші промені сонця, він побачив, що всі десять лантухів повні проса і стоять усі рядком, і жодного зернятка не лишилося в траві. Виявляється, прийшов уночі мурашиний цар з тисячами своїх мурашок, і вдячні комахи швидко і старанно вибрали просо і склали його в лантухи.

Тож коли принцеса прийшла в сад, то, на свій подив, побачила, що хлопець виконав і це завдання. Та вона не могла перемогти свою гординю і сказала:

– Хоча ти й виконав обидва завдання, але не бути тобі моїм чоловіком, поки не принесеш мені яблука з дерева життя.

Хлопець не знав, де росте дерево життя, але він зібрався у путь-дорогу і вирішив шукати його доти, доки ноги йтимуть, хоч і не мав ніякої надії його відшукати. Обійшов він одне за одним три королівства і зайшов надвечір у ліс. Сів під деревом, і захотілося йому спати, – та раптом він почув у гілках шелестіння, і йому до рук упало золоте яблуко. А слідом за яблуком злетіли до нього вниз три ворони і сіли йому на коліна.

– Ми троє молодих воронят, яких ти врятував од голодної смерті, – сказали вони. – Ми тепер виросли і, коли почули, що ти шукаєш золоте яблуко, прилетіли з-за моря, долетіли аж до краю землі, де росте дерево життя, і принесли тобі це яблуко.

Годі й казати, як зрадів хлопець! Він поспішив у зворотний шлях і приніс прекрасній принцесі золоте яблуко. Відмовлятися й далі вона вже не могла і погодилася вийти за нього заміж. Молодята поділили яблуко життя і з'їли його удвох. І запанувала в їхніх серцях любов, і дожили вони щасливо до глибокої старості.

Король Дроздобород

Один король мав дочку, що уславилася на весь світ своєю вродою. Та була вона й пихатою, як ніхто. Нікого з женихів не вважала гідним своєї руки. Хоч би хто сватався до неї, всі діставали відмову та ще якесь лихе слівце чи глузливе прізвисько на додачу.

Якось старий король звелів улаштувати пишне свято і скликати з далеких країв та сусідніх міст усіх юнаків, які ще не втратили надію сподобатися принцесі.

З'їхалося чимало женихів. їх вишикували в ряд, одного за одним. Спочатку стояли королі та принци-спадкоємці, потім – герцоги, відтак – князі, графи, барони. Принцесу повели вздовж ряду, щоб вона могла вибрати собі за чоловіка того, хто найбільше припаде їй до серця.

Але й цього разу вона нікого не вподобала.

Один жених здався їй надто гладким. Інший – цибатим і довгоносим, як журавель на болоті. Третій зростом не вдався. Четвертий їй видався надто блідим. П'ятий – надто рум'яним. Шостий – не досить струнким… Але чомусь найбільше дісталося молодому королю, що посідав у ряду женихів найпочесніше місце. Принцеса вирішила, що борідка його надто гостра і надто виступає вперед.