100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий - Страница 24

– Це палиця?! – крикнула вона розлючено. – Ах ти, шахраю!

Вона відчинила комірчину й витягла звідти переляканого Жана, що розтовстів і зробився як діжка.

– Бачу, мій любий, – зловтішалася стара, – що з тебе вийде чудова печеня!

Діти заціпеніли від жаху. А відьма затопила піч, посадовила Жана на велику дерев'яну лопату, на якій зазвичай кладуть у піч хліб, і спробувала запхнути у вогонь. Але хлопчик так погладшав, що не пролазив у пічку, хоч як відьма старалася.

– Ану злазь! – наказала стара. – Лягай-но на лопату.

– Та я не знаю, як лягти, – заскиглив Жан.

– От дурень! – буркнула відьма. – Відійди! Я тобі покажу!

І вона лягла на лопату. Марі тільки цього й треба було. У ту ж мить вона схопила лопату і запхала відьму просто в піч. Потім швидко зачинила залізні дверцята і, схопивши брата за руку, крикнула:

– Тікаймо мерщій!

Діти вибігли з пряничної хатинки й щодуху помчали геть від неї.

Не розбираючи дороги, вони довго бігли лісом і сповільнили крок лише тоді, коли на небі з'явилися перші зірки.

Раптом вони помітили вдалині слабкий мерехтливий вогник.

– Марі, це наш дім! – радісно гукнув задиханий Жан.

І справді, це був їхній старий, убогий, перекошений будиночок. На порозі стояли їхні мати й батько і з тривогою та надією вдивлялися в темряву.

Як же вони зраділи, побачивши дітей, що бігли до них!

А про лиху відьму, що жила в глухому лісі, ніхто більше ніколи не чув.

Хлопчик-мізинчик

У давнину в невеликій хатині на узліссі жив дроворуб із дружиною та сімома синами. Шестеро синів були високими та міцними, лише сьомий не вдався зростом. Він був такий маленький, що його прозвали Хлопчиком-мізинчиком. Він справді був не набагато більшим від пальця, зате розумом у сто разів переважав будь-якого здорованя. Брати і навіть батько часто просили в нього поради.

Сім'я була дуже бідна. Особливо важко доводилося взимку, коли в лісі не було ні грибів, ані ягід.

Якось брати вирушили до лісу по хмиз. Але хмизу траплялося мало, вони йшли все далі в гущавину і врешті заблукали.

Настала ніч, і в лісі зовсім стемніло. У братів зуби цокотіли від холоду. Було дуже тихо, тільки іноді здаля долинало вовче виття.

– Що робити? – спитав старший брат.

Хлопчик-мізинчик роззирнувся довкола.

– Треба залізти на високе дерево. Там нас не дістануть голодні вовки, а ми зможемо побачити, з якого боку наш дім.

Хлопчик-мізинчик видерся аж на верхівку сосни й гукнув:

– Житло!

Далеко в лісі слабко мерехтів вогник.

– Ми, напевно, зможемо там переночувати, – сказав Хлопчик-мізинчик. – Ходімо швидше, доки ми зовсім не задубіли.

Довго йшли брати через глибокий сніг туди, де виднівся вогник.

Нарешті вони вийшли до великого кам'яного будинку. В одному з вікон світилося. Хлопчик-мізинчик постукав у важкі дубові двері.

– Хто там? – спитав жіночий голос.

– Ми дроворубові сини, пішли по хмиз і заблукали. Впустіть нас, будь ласка. Ми змерзли й голодні.

Двері відчинились, і на порозі з'явилася жінка.

– Дозвольте нам погрітися біля вогню і з'їсти трохи гарячої їжі, – звернувся до неї Хлопчик-мізинчик.

– Тс-с! – шикнула жінка. – Тихіше! Тут живе людожер, який їсть маленьких дітей. Я його дружина.

Брати завмерли від жаху.

– Мій чоловік скоро повернеться з полювання. Якщо він побачить вас, одразу з'їсть.

– А чи далеко він полює? – спитав Хлопчик-мізинчик.

– Рівно за сімдесят миль, – відповіла жінка. – Але це лише десять кроків для нього. Він носить семимильні чоботи. Він робить один крок і проходить сім миль. Ідіть звідси, доки не пізно. Вам треба тікати!

– Ми однаково помремо в лісі від холоду, то вже краще лишитися тут і трохи обігрітися. Може, пан людожер нас і не помітить, – вирішив Хлопчик-мізинчик.

Жінка тяжко зітхнула, але впустила братів у дім.

Вони ледве встигли трохи відігрітись, як почувся гучний стукіт у двері.

– Це він! – нажахано прошепотіла господиня. – Ховайтеся мерщій!

Брати швидко поховалися – хто під стіл, хто під лавку.

Розчинилися двері, й увійшов Людожер. Він був величезний на зріст, справжнісінький велетень. Його семимильні чоботи на перший погляд нічим не відрізнялися від звичайних чобіт, хіба що були дуже великими.

– Жінко, дай мені поїсти! – ще з порога гаркнув Людожер. – Я зголоднів! – І жадібно накинувся на баранячу ногу.

Після вечері Людожер зняв чоботи й розвалився на лавці.

– А це хто? – І він витяг із-під столу переляканого Хлопчика-мізинчика.

– Це синочки дроворуба, – сказала зблідла господиня тремтливим голосом.

– Ага, синочки! – загарчав Людожер. – Отже, він тут не сам! Ану вилазьте!

– Зачекайте, добродію, – не розгубився Хлопчик-мізинчик. – Ваша дружина знайшла нас у лісі й залишила для сніданку. Але ми дуже змерзли. А м'ясо краще спершу розморозити, щоб воно зробилося ніжнішим.

– Це правильно, – погодився Людожер і сказав дружині: – Добре, нехай трохи полежать. І справді їхнє м'ясо зробиться ніжнішим.

Жінка кивнула й відвела братів до комори.

– А ти кмітливий, – шепнула вона Хлопчикові-мізинчику. – Я вам допоможу. Зараз напою чоловіка вином, а коли він засне, прочиню двері, і ви зможете втекти.

– Домовилися, – відповів Хлопчик-мізинчик.

Господиня насилу вкотила до кімнати величезну пузату діжку.

– Випий вина, любий, – запропонувала вона.

Людожер один за одним вихилив кілька величезних кухлів вина, і невдовзі його здолав сон.

– Хутчіше, – підганяла його дружина братів. – Він заснув міцно, і все-таки біжіть швидше за вітер, якщо вам дороге життя.

Брати вибігли в прочинені двері й помчали через ліс.

Уранці Людожер прокинувся й відразу відчув страшенний голод. Звичайно, він миттю згадав про сімох хлопчиків, які вже, напевно, розморозилися. Людожер підвівся із лавки й зазирнув у комору.

– Де вони?! – загарчав він розлючено. – Невже дали драла? Жінко, принеси мені семимильні чоботи, від мене втік сніданок!

Людожер кинувся з дому. Величезними семимильними кроками він за мить пробіг крізь ліси, поля, річки, озера, гори, навіть села й міста.

Нарешті Людожер утомився, спинився, присів на скелю й замислився. Де могли подітися паскудні, неслухняні хлопчиська? Раптом на дорозі з'явилася королівська карета. У вікні її показалася принцеса і зацікавлено поглянула на Людожера.

– Справжній людожер! – у захваті вигукнула вона.

Людожер, якого це потішило, галантно вклонився.

– Ваша високосте, чи не бачили ви сімох хлопчаків, що втекли від мене?

– За п'ять днів, що я подорожую, мені не зустрівся ніхто, крім вас, – відповіла принцеса, хоч вона й бачила, як Хлопчик-мізинчик та його брати пробиралися через ліс по кучугурах.

Людожер мовчки вклонився й подався додому. «Треба робити менші кроки, – вирішив він. – Вони не могли далеко втекти. Пошукаю-но я ближче до дому».

Нарешті Людожер дістався лісу, яким брели хлопчики.

Але ж і Людожер, не поснідавши та здолавши в семимильних чоботах такий шлях, дуже стомився. Ноги йому боліли, і хотілося трохи відпочити. Незважаючи на мороз, він улігся під деревом і задрімав.

Тим часом брати вийшли з хащі саме в тому місці, де спав велетень. Вони заклякли як укопані, побачивши свого переслідувача, що давав хропака під деревом.

– Це людожер… Ми пропали! – прошепотіли брати.

– Аякже! – сказав Хлопчик-мізинчик. – Сховайтесь у кущах, сидіть тихо й чекайте на мене. А якщо людожер мене схопить, біжіть додому.

Хлопчик-мізинчик підкрався до Людожера, обережно стягнув із нього семимильні чоботи й повернувся до братів, що сховались у кущах.

– А тепер, – сказав Хлопчик-мізинчик, – тікаймо швидше!

Зібравши останні сили, брати дременули через ліс і невдовзі прибігли до своєї хатини, де на них чекали батьки.

Людожер прокинувся і, побачивши, що хтось украв його чоботи, закричав так голосно, що з дерев обсипався сніг.