100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий - Страница 16

– Так! – із полегкістю відповів Ніс. – Біля озера, за двісті кроків від палацу, їх повно.

– Лише біля старих каштанів цвіте ця травиця, – сказала Мімі. – Не гаймо часу й ходімо шукати те, що тобі потрібне.

Він узяв її на руки й пішов із нею до воріт палацу. Але воротар заступив йому дорогу і сказав:

– Милий мій Носе, випускати тебе з палацу заборонено. Я дістав суворий наказ.

– Але ж до саду мені можна вийти? – спитав карлик. – Пошли когось зі своїх помічників до наглядача палацу і спитай, чи не можна мені пошукати всіляких трав.

Воротар так і зробив, і дозвіл було дано. Сад був обнесений високою стіною, і про те, щоб утекти звідти, не могло бути й мови. Вийшовши з воріт, Ніс опустив гуску на землю, і вона швидко пішла поперед нього до озера, де росли каштани. Гуска все обнишпорила під усіма каштанами, перевернула дзьобом кожну травинку, але нічого не знайшла. Уже сутеніло, і розрізняти довколишні предмети ставало важче.

Тут погляд карлика впав на другий берег озера, і він гукнув:

– Подивися, там, за озером, є ще одне велике старе дерево. Ходімо туди й пошукаймо!

Каштанове дерево відкидало велику тінь, навколо було темно і майже нічого не можна було вже роздивитись.

Але раптом гуска зупинилася, залопотіла від радості крилами, тоді хутко занурилася головою у високу траву і, щось зірвавши, граційно подала те дзьобом враженому Носові зі словами:

– Це та сама травиця, і тут її багато, тож тобі ніколи її не бракуватиме.

Карлик замислено роздивлявся травицю. Вона поширювала солодкий аромат, що мимоволі нагадав йому сцену його перетворення. Листя й стебла були синювато-зелені, а квітка – червона з жовтими краями.

– Яке диво! – вигукнув він нарешті. – Я думаю, це та сама трава, що обернула мене на потвору. Чи не спробувати мені щастя?

– Не зараз, – порадила гуска. – Візьми з собою жмуток цієї трави, ми підемо до твоєї кімнати, зберемо твої гроші й усе твоє добро, а вже тоді перевіримо дію трави!

Вони пішли до його кімнати, і серце карлика голосно стукотіло від нетерпіння. Зв'язавши у вузол п'ятдесят чи шістдесят дукатів, які він накопичив, а також трохи одягу та взуття, він запхнув ніс глибоко в траву і вдихнув її аромат.

Тут усі його суглоби почали витягатись і тріщати, він відчув, як голова його вилазить із плечей. Скосивши очі на свій ніс, він побачив, що той робиться дедалі меншим. Його спина та груди почали вирівнюватись, а ноги стали довшими.

– Який ти високий, який вродливий! – вигукнула гуска.

Якоб дуже зрадів, але й радість не дозволила йому забути, як він

зобов'язаний Мімі. Хоча йому кортіло вирушити до батьків, він подолав це бажання і сказав:

– Кому, як не тобі, я маю дякувати за це? Без тебе я не знайшов би цієї трави і зберіг би потворну подобу, а то й помер би під сокирою ката.

Я не залишуся перед тобою в боргу – доправлю тебе до твого батька. Він, чарівник, розчаклує тебе враз.

Гуска заплакала від радості. Якоб щасливо вийшов із палацу з гускою невпізнаним і вирушив на батьківщину Мімі.

Веттербок розчаклував свою дочку й відпустив Якоба з багатими дарунками. Юнак повернувся до свого рідного міста, і його батьки впізнали в ньому свого зниклого сина, а на подарунки, отримані від Веттербока, він купив собі крамничку, розбагатів і був щасливим.

А в герцоговому палаці здійнявся переполох. Адже наступного дня, коли герцог забажав дотриматися своєї клятви й відрубати голову карликові, виявилося, що того наче водою змило. Тоді князь заявив, що герцог потай, аби не втратити свого найкращого кухаря, допоміг карликові зникнути, і звинуватив герцога в тому, що він не додержує свого слова. Через це між володарями спалахнула жорстока війна, відома під назвою Трав'яної. Коли було укладено мир, його назвали Паштетним, бо на честь примирення князів кухар приготував «Королівський» паштет, і страва дуже сподобалася герцогові.

Маленький Мук

Колись жив чоловік на ймення Маленький Мук. Він був маленький і тендітний, але на його тулубі сиділа голова набагато більша, ніж в інших людей. Він мешкав сам-один у великому будинку. Виходив він лише раз на місяць. Вечорами часто бачили, як він походжає своїм дахом. Кожен вихід Маленького Мука був для нас святом. Ми збиралися перед його будинком і чекали, доки він з'явиться. Коли відчинялися двері й показувалася велика голова з іще більшим тюрбаном, а вже по тому й уся фігурка, вбрана в потертий халатик, просторі шаровари та широкий пояс, на якому висів довгий кинджал, ми кидали вгору шапки й витанцьовували навколо нього, як шалені. А Маленький Мук поважно кивав нам головою на знак вітання та йшов по вулиці повільним кроком. При цьому він човгав ногами, адже в нього були великі, просторі черевики, яких я ще ніколи не бачив. Ми, хлопчаки, завжди бігли за ним і кричали: «Блоха Мук, блоха Мук!»

На сором мені, я часто смикав його за халатик, а одного разу наступив іззаду на його великі черевики, так що він навіть упав. Але мені стало не до сміху, коли я побачив, що Маленький Мук попрямував до будинку мого батька. Він пробув там якийсь час. Я причаївся за дверима й побачив, як Мук вийшов із будинку в супроводі мого батька, який шанобливо підтримував його за руку й попрощався з ним біля дверей, низенько розкланявшись. На душі в мене було неспокійно, тому я довго залишався у своїй схованці. Нарешті голод, якого я боявся дужче від побоїв, змусив мене вийти звідти.

– Ти, я чув, скривдив доброго Мука? – сказав батько дуже суворо. – Я розповім тобі історію цього Мука, і ти більше не знущатимешся з нього. Але спершу й після того ти отримаєш звичайну порцію.

Звичайну ж порцію складали двадцять п'ять ударів. Відлічивши їх, батько розповів мені про Маленького Мука.

Батько Маленького Мука був тут, у Нікеї, чоловіком шанованим, але бідним. Але якось старий упав, розбився й помер, залишивши Маленького Мука в бідності та без освіти. Жорстокі родичі, що їм померлий був винен більше, ніж зміг заплатити, вигнали хлопчика з дому. Маленький Мук попросив лише вбрання свого батька, і його віддали. Батько його був кремезний, сильний чоловік, тому його вбрання не було Мукові до мірки. Мук просто обрізав те, що було надто довгим, і все вдягнув на себе. Але він забув, що одяг треба і звузити, от звідси й незвичайність його вбрання. Великий тюрбан, широкий пояс, просторі шаровари, синій халатик – усе це батькові речі, що їх він відтоді й носить. Заткнувши за пояс дамаський батьків кинджал і взявши палицю, він вийшов за ворота.

Якщо Мук бачив на землі скельце, що блищало на сонці, він неодмінно підбирав його, вірячи, що воно перетвориться на алмаз. Якщо ж бачив удалині блискучу баню мечеті або озеро, він поспішав до них, думаючи, що опинився в чарівній країні. Але зблизька міражі зникали, і скоро його втома та шлунок, який бурчав від голоду, нагадували Маленькому Муку, що він досі перебуває в країні смертних. Так ішов він два дні. Польові плоди були його єдиним харчем, тверда земля – постіллю. Третього ранку він побачив із пагорба велике місто. Та хоча здавалося, що місто зовсім близько, він дістався його лише коло полудня. Його маленькі ніжки майже зовсім відмовлялися служити йому, і він часто присідав у тіні пальми, щоб відпочити. Нарешті хлопчик дістався міської брами. Мук поправив халатик, пов'язав красивіше тюрбан, підперезався ще ширше й заткнув за пояс довгий кинджал навскоси. Потім він струсив пил із черевиків, узяв свою паличку й хоробро ввійшов у браму. Він обминув уже кілька вулиць. Але жодні двері не відчинялися, ніхто не кричав, як то він уявляв собі: «Маленький Муче, заходь, їж, пий і відпочивай!»

Він із тугою дивися вже не на перший великий і гарний будинок, коли це раптом одне його вікно розчинилося навстіж і якась стара, визирнувши, співучим голосом закричала:

– Каша готова!

Двері будинку відчинились, і Мук побачив, що туди попрямували багато котів. Він постояв, не знаючи, чи прийняти йому це запрошення. Нарешті набрався духу й увійшов до будинку.