100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий - Страница 13

Стара скоса глянула на нього, гидко засміялась і хрипко сказала:

– Тобі, значить, не подобається мій ніс, мій красивий довгий ніс? Ну що ж, і в тебе виросте на обличчі такий самий – аж до підборіддя.

Із цими словами вона взялася до кошика, де лежала капуста. Беручи в руку найгарніші білі головки, вона стискала їх так, що вони аж рипіли, тоді кидала їх абияк назад у кошик і знову казала:

– Сміття, а не товар!

– Не труси так гидко головою! – злякано крикнув хлопчик. – Адже шия в тебе не товща за качан, чи довго їй переломитися?

– Тобі не подобаються тонкі шиї? – пробурмотіла стара зі сміхом. – Ну що ж, ти й зовсім не матимеш шиї; голові доведеться ввійти в плечі, щоб не звалитися з тільця.

– Досить вам верзти дурниці! – сказала шевцева дружина. – Якщо ви хочете щось купити, то покваптеся.

– Гаразд! – вигукнула стара, кинувши на неї лютий погляд. – Я куплю в тебе ці шість головок капусти. Але дозволь своєму синочкові принести мені товар додому. Я заплачу йому.

Хлопчик не хотів іти з нею й заплакав. Але мати суворо наказала йому віднести капусту і не покладати такий тягар на стару слабку жінку. Він скорився й пішов за старою з ринку.

У віддаленій частині міста вона нарешті зупинилася біля трухлявої хижі.

Вийнявши з кишені старий іржавий гачок, вона спритно вставила його в маленьку замкову щілину, і двері зі скреготом відчинились. А всередині стеля та стіни були мармурові, начиння – з найкращого чорного дерева з прикрасами із золота й каміння, а підлога – скляна і така гладенька, що хлопчик послизнувся і впав. А стара вийняла з кишені срібну сопілочку і дмухнула в неї. Тієї ж миті сходами спустилися кілька морських свинок. Ходили вони рівно, на двох лапках, узутих у горіхові шкаралупки, а вдягнені були по-людськи і навіть носили модні капелюхи.

– Де ви поділи мої черевики? – крикнула стара й почала лупцювати їх палицею. – Чи довго мені ще так стояти?

Свинки швидко побігли сходами вгору й повернулися з двома шкаралупами кокосового горіха, вистеленими всередині шкірою, які спритно взули старій на ноги.

Тепер її кульгавості та шкандибання наче й не було. Вона відкинула палицю і заковзала скляною підлогою, тягнучи за собою за руку Якоба. Нарешті вона зупинилася в кімнаті, що нагадувала кухню.

– Сідай, – сказала стара, притиснувши хлопчика до кутка одного з диванів і поставивши перед ним стіл так, аби Якоб уже не міг вибратися. – Тепер я маю дати тобі щось у винагороду. Я зварю такого супчику, який запам'ятається тобі на все життя.

Вона знову дмухнула в сопілочку, і з'явилася сила морських свинок. На них були фартухи, а за поясами стирчали ополоники та кухонні ножі. Тоді прибігла ціла ватага білок. На них були широкі турецькі штани та зелені оксамитові шапочки, вони ходили на задніх лапах. Це були, напевно, кухарчата. От зринуло полум'я, от щось закуріло й закипіло на сковорідці, і приємний запах розійшовся кімнатою.

У горщику забулькало й закипіло, з нього пішла пара, і піна побігла у вогонь. Стара зняла горщик, вилила вариво у срібну миску й поставила її перед Якобом.

Суп був чудовим на смак. Він пахтів травами та прянощами, був кисло-солодкий і дуже міцний.

Коли Якоб доїдав останні краплі цього чудового супу, морські свинки запалили арабські пахощі, і кімнатою попливли синюваті клуби диму. Запах п'янив хлопчика, і нарешті він заснув на дивані старої.

Йому снилося, ніби стара зняла з нього одяг і начепила на нього білячу шкурку. Тепер він міг, як білка, стрибати й лазити. Він дружив з іншими білками та морськими свинками і служив із ними в старої. Спершу він мав змащувати олією й натирати до блиску кокосові шкаралупи, які баба взувала замість черевиків.

Приблизно за рік, снилося йому, він мав іще з кількома білками ловити порошинки в сонячних променях і просіювати їх крізь тонесеньке волосяне сито. Стара вважала порошинки найніжнішою річчю на світі, і хліб для неї пекли з порошинок.

Іще за рік його було переведено до слуг, які збирали старій воду для пиття. Білки, і з ними Якоб, мали вичерпувати шкаралупками лісових горіхів росу із троянд, і саме вона слугувала старій питною водою. А оскільки пила стара дуже багато, робота у водоносів була важка.

За рік його приставили обслуговувати будинок. Його обов'язком було утримувати в чистоті підлогу. А що підлога була зі скла і будь-яка цяточка на ній впадала в око, робота ця була зовсім не легка. Доводилося терти підлогу щітками і, прив'язавши до ніг старі сукнинки, ковзати на них по кімнаті.

На п'ятий рік його нарешті перевели на кухню. Це було почесне місце, отримати яке можна було лише після тривалого випробування. Якоб почав там кухарчуком і, дослужившись до старшого паштетника, набув такої надзвичайної майстерності й такого досвіду в усіх кухонних справах, що сам собі дивувався. Найскладніші страви, паштети з двохсот складників, супи відразу з усіх трав, що ростуть на землі, – усе він умів готувати швидко та смачно.

Так на службі в старої минуло сім років.

І от одного разу вона наказала йому обпатрати курочку, начинити її травами й засмажити до свого приходу. Якоб зробив це за всіма правилами мистецтва: скрутив курочці шию, обдав її окропом, спритно обскуб, тоді пошкріб шкіру, щоб та зробилася гладенькою й ніжною, і вичинив її. Потім він почав збирати трави для начинки. Але в коморі, де зберігалися трави, він помітив цього разу стінну шафку з напіввідчиненими дверцятами, якої ніколи досі не зауважував. Хлопець із цікавістю підійшов ближче, і в шафці виявилося багато кошичків, від яких ішов сильний приємний запах. Він відкрив один із них і знайшов травку якогось особливого вигляду й кольору. Листя і стебла були синювато-зелені, а квітка маленька, вогненно-червона з жовтою облямівкою. Він уважно роздивився квітку, обнюхав її, і виявилося, що квітка ця виділяє той самий духмяний запах, яким колись пахнув йому зварений старою суп. Але запах був такий духмяний, що Якоб почав чхати, чхав усе дужче й нарешті прокинувся.

Лежачи на дивані старої, він здивовано роззирнувся довкола. «Бувають же такі яскраві сни! – сказав він собі. – Ладен заприсягтися, що я був нещасною білкою, товаришем морських свинок, але при цьому великим кухарем. Ну й посміється ж мати, коли я все їй розповім! Але, напевно, вона й посварить мене за те, що я заснув у чужому домі, замість того, щоб допомагати їй на ринку».

Із цими думками він підвівся, бажаючи піти. Усе тіло його, однак, зовсім затерпло від сну, особливо потилиця, він просто не міг як слід поворушити головою.

Коли він прийшов на ринок, мати сиділа на своєму місці і в кошику в неї було ще досить багато овочів, отже, спав він недовго. Але йому здалеку здалося, що вона дуже засмучена: вона не закликала покупців і сиділа, підперши голову рукою.

Нарешті він набрався духу, підкрався до неї ззаду, лагідно поклав руку їй на плече і сказав:

– Матінко, що з тобою? Ти сердита на мене?

Жінка обернулася до нього й одразу відсахнулась.

– Чого тобі треба, гидкий карлику? – вигукнула вона. – Іди геть! Терпіти не можу таких жартів.

– Та що з тобою, матінко? – спитав Якоб злякано.

– Іди своєю дорогою! – сердито відповіла Ганна. – У мене ти нічого не заробиш своїм кривлянням, бридка потворо!

«Далебі, Бог відібрав у неї розум!» – подумав хлопчина.

– Схаменись, мила матінко, я ж твій син, твій Якоб.

– Погляньте-но на цього гидкого карлика! – звернулася Ганна до сусідки. – Він сміється з мого горя. Безсовісний!

Тут сусідки почали на всі заставки лаяти його за те, що він сміється з горя бідолашної Ганни, у якої сім років тому вкрали красеня хлопчика, і грозитися, що коли він не забереться, вони накинуться на нього й подряпають.

Бідолашний Якоб не знав, що йому про все це й думати. Адже він трохи поспав і повернувся, а мати й сусідки кажуть про якісь сім років! І називають його бридким карликом!

Очі його наповнилися слізьми, і він засмучено подибав до хижі, де шевцював його батько. Дійшовши до шевцевої халупи, він став біля дверей. Майстер був такий зайнятий роботою, що не помітив його. Але, випадково глянувши потім на двері, він упустив на підлогу черевик, дратву та шило і скрикнув: