100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий - Страница 108

чортом Сидором Полікарповим.

Ще повідомляємо вам і про те, що ці північні країни повелитель, тільки-но перший на миродавця того руку наклав, і відстояв землі й народи свої, та побив заморську рать його, і відібрав усю зброю та до тисячі гармат, то і всі землі хрещені прокинулися і проти нього повстали, і почали вітії священнодіяти і писати відозви та пісні військам своїм і своєму народу; а оскільки то північної країни повелитель дарував милість і пощаду всім, хто на нього посягав, і карати їх більше не захотів, а вимагає від них миру і дружби, і ця дивовижна великодухість вразила і врагів і нових союзників його, то непогано і нам заздалегідь розіслати в ті землі послушників наших, щоб спокусити всі народи й землі хрещені забути, що раніше, то краще, таке їм оказане благодіяння, і змусити їх у безсиллі своєму зводити наклеп на північної тієї країни мешканців і властителів їх і мститися їм за вищеназване благодіяння всяким наклепом злим, і словом, і ділом, і де чим вийде. Що і прошу довести до відома старости нашого і настоятеля, Стопоклепа Живдираловича; бо помічено нами на шляху нашому, що схильність до таких нам милих капостей і злодіянь уже серед багатомовних племен тих».

Відправивши листа цього, зіскочив Сидір із задньої луки сідла і ледве не завис у тороках! Він присів; а як було вже досить пізно і Сидір наш заморився дуже, то й ліг, уранці встав, звершив похід в один перехід і сів на корабель біля моря.

«Фортуна бона, – подумав чорт Сидір Полікарпович – а він думати навчився по-французьки, – фортуна бона, – подумав він, коли дізнався про службу нашу на морі. – Тут життя розгульне і всякого добра розливне море! Щодня йде порція: горілка, м'ясо, горох, масло; під баком казки, рядяться в турків і верблюдів, у жидів і жаб, сплять на койках підвішених, одне лихо – простору мало, та роботи багато!»

Він надягнув на себе смолену робочу сорочку, обв'язався мотузкою, привісив на ремені ніж у ножнах шкіряних, сунув у кишені шароварів кисет; вимазав собі рожу й лапи смолою, взяв у зуби люльку та, проковтнувши потиличників зо два від урядника за те, що присів був курити на трапі, вмостився сумирно біля камбузу, де чесна братія сиділа, покурювала корінці й теревенила.

– Що скажеш, – спитав марсовий матрос трюмного, – як твої щури поживають?

– Наказували кланятися! – відповів той.

– Не бий у чужі ворота батогом, – зауважив старий рульовий насмішникові, – не вдарили б у твої дубиною! Може, доведеться ще й самому зі шваброю ходити!

– Не доведеться, Мироничу, – відповів перший, – з фор-марсу на гальюн не посилають! Без нашого брата на марса-реї і штик-боут не кріпиться!

– Не хвалися, – пробурчав третій. – А хто разів зо п'ять шкаторину з рук випускав, поки люди не допомогли?

– Випустиш, коли із рук рве, – відповів знову той. – Не брамсельний дул, а другий риф брали!

– У доброго гребця і дев'ятий вал весла з уключини не виб'є, – сказав урядник із капітанської шістки.

– Заспівай яка веселіша, Сидорко, – сказав нашому Полікарповичу сусід його. – Що ти сидиш – набундючився, як миша на крупу! Ти вільно пристав до нас, так і загордишся; а в нас, бачиш, неволя скаче, неволя пляше, неволя пісень співає!

…Дудка просвистіла на шканцях, і осиплий голос прокричав у фор-люк: «Пішли всі нагору!» Усі кинулися, хто в чому був, і Сидора Полікарпо-вича нашого сім разів із ніг зшибали! Він виліз останнім, і вахтенний урядник, сказавши йому, що він швидкий наче байбак, спитав:

– Чи не хочете прописать боцманських крапель? Засядете під баком, так вас звідти калачем не виманиш, ломакою не виламаєш! Пішов на марса-фал!

Сидір кинувся на марса-фал, а його в шию.

– За що?

– Не трьокай!

Знов по шиї.

– За що?

– Йди ходом, лежи валом, не смикай!

Кричать:

– На браси на праву!

А Сидора в шию.

– За що?

– Не тягни без слова!

Знову в шию.

– Віддай, – кажуть.

Віддав…

– Тягни!

Ну, словом, заморили бідного Сидорка нашого до того, що він і не знав куди подітися.

– З бухти вон! – почулося з юту, і Сидір наш, який іще не знав ні бухти, ні лопаря, озирнутися не встиг, як боцман віддав пертулінь; якір полетів, потягнув за собою линву, а з линвою і Сидорка, який не встиг вистрибнути зі згорнутої линви, і Полікарповича миттю разом із линвою кинуло в оббитий свинцем клюз, викинуло під гальюном, перед носом корабля! Він випірнув, ухопився за водоріз, за ватерштаги, виліз на бушприт і стояв довго, почісуючи потилицю й озираючись навкруги… Він не міг опам'ятатися. «Що це за каторга? Не встиг навернути на планку чи бітенг, знову знімай, трави, віддавай – а там знову тягни! На це не стане й сили; в мене руки у плечах відтягло так, що лапи на пів-ікри бултихаються: це не жарт! А дивишся – завтра те саме, післязавтра знову те саме… Служи сам, настоятелю, сатано-старосто…»

І не став працювати; а між тим замислив сполохати всю команду. Свистять: «Першу вахту нагору!» Сидорко на кубрику десь сидить… Кричать: «Аврал, аврал!» – Сидорко і сам не йде, й інших не пускає! Що тут робити? Капітан здогадався, що все це витівки заморського вихідця, новобранця нашого, Сидора.

– Свистати до вина! – закричав він вахтенному уряднику.

Урядники зібралися всі навколо грот-люка, просвистіли різко і разом «до вина», вся команда вийшла, і чорт Сидір Полікарпович також виліз. Тоді капітан наказав його схопити і, як першого зачинщика, розтягнув його на люк і висік, та так, що з нього, з живого, сухий пил пішов, що, як кажуть, і чортам тошно стало! А сам примовляв: «Я тебе взяв на службу государеву, одягав і годував тепло й ситно, а ти замислив витівати на свою голову – потішуся і я над тобою… Це тобі завдаток; а якщо розплачуватися начисту з тобою доведеться, так знай, що більше дістанеться!»

Чорт Сидір Полікарпович, вирвавшися від жару такого, якого й у себе вдома, у пеклі, не бачив, кинувся через кранбалку і вчепився за одну лапу якоря, який щойно віддали і який летів у воду, пішов з ним на дно й увіп'явся мертвим зубом у мулистий, в'язкий, ґрунт морський; а коли на другий день судно стало зніматися з якоря, а чорта нашого ледь не дістали з дна морського, то він, у біді неминучій, перегриз зубами линву, і боцман з баку закричав… Лопнула линва… «Чорт і з ним, і з якорем, – подумав баковий матрос, якого висікли заодно з Сидорком, – у нашого царя якорів багато, всіх не переламаєш! Хоча б позбавилися новобранця цього невгамовного, що прийшов із країн пригішпанських, західних…»

Таким чином, чорт Сидір Полікарпович пропав удруге безвісти і нарешті зі списків сухопутного й морського відомства був виключений. Чорт Сидір пропав, кінці сховав, і слід загув! Які пригоди мав він на дні морському, цього я не знав і забув, а в мене пам'ять така, що чого не знаєш, того й не пам'ятаєш!

Знаю тільки, що невдовзі після того, як сталася з Сидорком розказана в казці нашій пригода, почав показуватися перевертень якийсь у кучерявих і прописних Азах, якими розписуються чиновники наші. Він, Сидорко, то роги виставить, то ногою брикне, то кігті покаже, то язика висуне, то хвостом пилюку зіб'є, – а сам відтоді ніколи й нікому в руки не дається і перед очі не показується; вдавалося, правда зрідка, збити йому ріг, так виростав новий, страшніший за перший; посадили йому були якось язик у ліщидку, так він за перо; і бачив його цілком один тільки сват мій Дем'ян, та й то уві сні! Сидить, казав, лоскут червоного, чорнилом вимазаного сукна підіславши, затирає чорнильні горішки з купоросом, чинить пера, ножички підточує; сват підійшов був до нього здуру уві сні, хотів поглядіти на нього, так той нагодував його палями, напоїв чорнилом та почав був на нього писати на аркуші форменого формату донос; так мій сват від нього відцурався; я, каже, не злодій, так у мені для тебе, хоч ти двадцять стоп спиши, ні русла, ні ремесла; людина я маленька, напівграмотна, шкурка на мені тоненька, та й та казьонна; пишу я по-козацьки, супостата шашкою по потилиці, коня донського нагайкою по ребрах; так ти відв'яжись і не плямуй доброї слави моєї.