Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь - Страница 66

– Садись, Коля. Своим звонил. Как они там? – розпочав теплу розмову Кушнірук.

– Спасибо, все хорошо. Вам сочувствую. Такая потеря, товарищ генерал-полковник. Я знаю, что вам трудно. Потерять молодую красивую жену… Я с вами в эту трудную минуту.

– Спасибо, ты настоящий товарищ. Никогда не забуду твое искреннее сочувствие. Я знаю тебя хорошо, ты вообще душевный человек, способный воспринимать чужое горе. Давай помянем мою Катерину. Земля пусть будет ей пухом.

Розчулені та душевні чекісти в мить опорожнили бутель коньяку. Улюблений напій шефа – коньяк «Ай-Петрі» – Кушнірукові постійно передавав із Криму місцевий начальник управління. Ящик завжди був при ньому, навіть у найскладніших операціях. Ніхто не міг звинуватити голову республіканського комітету, але щовечора, перед сном, він мусив опорожнити пляшчину.

– Вы, оказывается, Николай, вместе учились с Феофановым.

– Да не то слово, товарищ генерал-полковник. Друзья закадычные. И во время учебы, и так, по жизни. Он, правда, застрял в этой бандерлоге. Но уже поздно поднимать его наверх. А чекист он ценнейший. И сколько раз уходил от бандитских пуль, сколько раз смотрел смерти в глаза… Казалось, опасность уже позади. Бандеровская гадина раздавлена раз и навсегда, а здесь вот какая беда нагрянула. Вы правильно говорите – спасибо, товарищ председатель. Чужое горе для меня как свое. А Афанасия жаль. В коме… Надежд мало. Жаль. Нету друга ближе у меня.

– «Если друг оказался вдруг»… Как там поется в известной песне? Знаешь такую?

– Вы о чем, товарищ генерал-полковник?

– Как ты думаешь, председатель Комитета госбезопасности республики должен хорошо знать своих подчиненных? Особенно ценных, как ты говоришь, – в первую очередь.

– Если вы меня спрашиваете, то должен все знать. Видеть каждого насквозь. Чтобы можно было в любой момент – как наизнанку.

– Ответ правильный, товарищ полковник. Но, как оказалось, работник ты ценнейший, а про тебя я не все знал. Вот как оно бывает.

– Что вы имеете в виду, товарищ председатель? Я сам могу как на духу перед вами. Всю свою сознательную жизнь изложить.

Справді, винятково цінний слідчий з особливих доручень самого голови Комітету не одну долю переламав у таких задушевних розмовах. Він спинним мозком відчув, як через коліно його пробує ламати Кушнірук. Звіриним інстинктом відчув «неладное». Але чого б це? Операція закінчилась тріумфом. Його, Єдлова, роль не остання. Працював у поті чола з цими богомольцями.

– Готов изложить, говоришь? – Генерал пропік його наскрізним поглядом, яким уміють пронизувати лише справжні чекісти. – И как звали девушку, которую вы вместе с Феофановым подцепили перед новым, тысяча девятьсот сорок четвертым годом на улицах Москвы? Затащили в общежитие и по-дружески, даже по-братски, поделили.

Єдлов відчув, як зм’якли м’язи десь у районі сечового міхура. По литках потекли цівки поту. Пройшло майже тридцять років, і кінці у воду. Точніше, замордоване тіло дівчини – в землю. Вони ґвалтували її, як можуть робити це лише озвірілі молоді чекісти. Вони мусили викластися на всю могутність відмінників фізичної підготовки, бо дівчина несамовито пручалася та кричала. Тому сексу було мало – більше було садизму. У цій суміші п’яної втіхи слухачі вищих курсів КГБ незчулися, коли зрозуміли, що давно вже ґвалтують неживе тіло. Вони ще потовклися на ній, аж поки вичавили душу. Єдлов на все життя запам’ятав, як її русяві кучері вони вимили у її ж крові, від чого вся вона, гола, знівечена і беззахисна у клітці звірів, перетворилась на криваве місиво. Феофанов, щоправда, зійшов з дистанції першим. Він гучно хропів, коли Колька ще працював і працював, йому так хотілося бути статевим гігантом. Завтра він висміє цього слабака Феофана, у якого не встав член на таку красуню.

Коли Єдлов, притомившись, усе ж розгледів, що то вже не красуня, а так, купа м’яса, він розбудив дружбана по службі. До тями вони приходили вже разом. Єдлов про всяк випадок нагадав Феофанову, який сп’яну нічого не пам’ятав, що вона ґиґнула, коли він удруге на неї заліз.

Обидва сослуживці розділили не тільки вчинок навпіл, а й розчленували замордовану дівчину – аж на чотири частини. Акуратно склали в похідні рюкзаки. За місто вивозили сміттєвозом. Товаришу асенізатору дали четвертак. Щоби підвіз із вантажем на міське сміттєсховище. Зарити здобич – справа техніки.

Єдлов після того повчав Феофанова: «Это нам урок. Будем распускать нюни, типа мучить себя, терзать, – значит, для службы не годны. Надо идти не в чекисты, а куда-нибудь в хоккеисты».

Вони мужньо трималися один перед одним у перші дні й місяці. Переконуючи по-дружньому один одного, що екзамен вони склали успішно. Кровна дружба – це сильна спайка, особливо коли її окропила кров спільно замордованої жертви.

Потім ще довелося попотіти зі страху, коли весь КГБ було поставлено на вуха. Пропала дочка секретаря ЦК Компартії України. Шукав весь комітет разом з ментами. Але даремно.

– Я, конечно, знал об этом. Но вот только недавно – представляешь? – пришел ко мне на прием старичок древний, пенсионер союзного значения. Бывший секретарь ЦК, отец ее. Плачет и говорит: «Не уйду из этой жизни, пока не накажу мерзавца. Помогите, товарищ генерал.

Говорят, вы чекист новой формации. Прошло двадцать лет, а она каждую ночь перед глазами». Пришел за справедливостью к председателю Комитета госбезопасности крупный партийный и государственный деятель. И что делать прикажешь, Едлов?

«Следак» гримнувся на підлогу: просив пощади, повзав, як гадина, скавчав і сичав. Як виявилося, цей м’ясник уміє плакати. Нелюд, а плаче, як людина.

Кушнірук відчув, як йому захотілося в туалет. Просто нестерпно. І він незчувся, як почав мочитися на цю ницу гидоту, яка ловила його за ноги. Генеральська сеча змішалася з полковниковими сльозами. У кабінеті засмерділо. І гидкий запах отямив господаря кабінету. З ним ще такого не було, щоб він сцяв прямо на робочому місці. До чого може довести служба: «Опасна и трудна»!

Шеф спецслужби республіки викликав прибиральницю:

– Уберите здесь. У полковника – недержание мочи. Есть такая болезнь. По этой причине военно-медицинская комиссия увольняет со службы.

Коли тітка з відром зачинила за собою двері, генерал побачив, що полковник готовий. Готовий на все. Заради спасіння своєї смердючої обісцяної шкіри.

– Поднимайся. Стань туда к стенке. От тебя воняет. А теперь слушай. Феофанов вышел из комы. Пришел к памяти.

– Слава Богу, – возрадувався товариш по службі.

– Вот именно, что Богу. Он поехал мозгами. Начал требовать попа, чтобы сознаться во всех своих грехах. Как думаешь, расскажет он на исповеди, как вы дочку секретаря ЦК задушили, подонки?

Єдлов укляк – він уже не здатен був ні мичати, ні сичати.

– Я думаю, первым делом расскажет. А любой поп – ты ведь знаешь – не имеет права, как наш сексот, утаивать чего-либо. Он напишет в отчете обо всем. По инструкции. И донос по поводу работника КГБ куда пойдет на рассмотрение? Правильно, председателю Комитета госбезопасности. То есть мне. Лично. Для принятия решения. И какое я решение приму? Я приму решение подставить свою жопу вместо твоей? Правильно, я такое решение не приму. Я доложу старику из ЦК, что убийца его несчастной дочери-красавицы найден и наказан по всей строгости закона, то есть расстрелян. На процедуру расстрела мы этого старикашку пригласим в обязательном порядке. Чтобы спокойно мог уйти к своей многострадальной дочери. Вот так будет. Или может быть по-другому?

Єдлов мовчав, зіщулившись у кутку.

– Вот видишь? Ты понимаешь, что ситуация без вариантов. Так редко бывает в нашем деле, но бывает.

Кушніруку хотілося ще більше познущатися над тим, хто кожен день десятиліттями те й робив, що знущався над людьми. І не тому, що так робив старший за званням, а тому, що ця екстаза мордування собі подібного – чисто професійна і зупинитися, коли вона почалася, просто важко навіть такому вольовому мужчині, як Кушнірук. Щоправда, можна перебрати, як вони були перебрали тоді з тою дівкою.