На запах м’яса - Дашвар Люко - Страница 79

Наприкінці липня Вітка зателефонувала сама:

– Коли ти вже бабло віддаси?!

Майка роздратувалася:

– Та віддам!

– Коли? Можу сьогодні під’їхати. На твоїй тачці…

– На якій ще моїй тачці? – не зрозуміла Майка.

– А на тій «Волзі» синій, що ти її сиротам віддала…

Майка розгубилася: «Що відбувається?» Та балакуча наївна Вітка довго не мордувала – враз усі козирі на стіл:

– Лілька приїхала. Уже якийсь крутелик їй номер в «Інтерконтиненталі» зняв, дав тачку, щоби розсікала… Прикинь? Ти, дурна, у дитбудинок «Волгу» безкоштовно віддала, а вони її перепродали крутому перцю! А той – Лільці…

Земля з-під ніг. У кабінеті задуха, а Майці холодно.

– Де ти її перестріла?…

– Обідала в нас у ресторані, наче в «Інтерконтиненталі» нема де поїсти! Спеціально припхалася, щоби мені поплакатися.

– А що з нею?

– Догралася, дурепа! Московський папік програв її в карти київському дружбану. Прикинь? Рік має його задовольняти. Психує! Каже: «Нічого, нічого… Я з нього видушу золоті яйця…»

Майка відчула себе голодною дикою звірюкою в клітці – з-під носа єдиний шматок м’яса зникає.

– Вітко! – гарячково. – Давай зустрінемося сьогодні в Лільки після роботи. Потусуємося. Борг привезу.

– Давай!

– Як вона? Хоч здорова?

– А що їй станеться? – здивувалася Вітка. – Це ж Лілька!

Станеться! Усередині розгоряється холодний жовтий, як Хаусові очі, нелюдський вогонь. Майка хапає блокнот, суне до кабінету Чертога. Лільки не треба!

– Що сталося, Гілка?! – Чертог відриває очі від паперів, зиркає на Майку здивовано: жодного разу за власним бажанням у шефовому кабінеті не з’являлася.

Майка чітко викладає пропозиції щодо оптимізації й перерозподілу обов’язків серед співробітників відділу, Чертог киває схвально.

– Годиться! Дій…

– Ще спитати хотіла… Щодо квартири…

– І що? – У Чертогових очах з’являються холодні жовті бісики.

– Обжилася… Усе задовольняє. Хочу договір мати. Що квартира моя…

– Ну… – Чертог на мить замовкає, усміхається іронічно. – Давай… Зробимо на днях.

– Тільки не сьогодні, – говорить Майка рішуче, косує на Чертога: хто б ще зі співробітників насмілився заявити шефові, що в нього на Чертога часу нема. – Пообіцяла подругу до лікаря знайомого відвезти, – додає. – Ліля… Вона в Києві нікого не знає, а робити щось терміново треба.

Чертог супить брови прикро: не забув, від кого віз п’яну Майку минулої зими.

– Що… з твоєю подругою?

– Я ж не лікар, – знизала плечима. – Чухається… Може, щось венеричне.

Чертог спрацював оперативніше, ніж сподівалася Майка. Дибала ввечері до «Інтерконтиненталю», мордувалася: «Нічого не вийде!» Зараз побачить зухвалу Лільку – визвіриться, плюне Майці в лице: «Позбутися мене хотіла? А дзуськи! Я ще тебе закопаю, у твоїй квартирі оселюся, бо я знаю, чого мужикам треба, а ти завжди гілкою розгубленою, безпорадною хилилася: куди гойдне, туди й сунула!» І Вітка підгавкуватиме: «А мені гроші й досі не віддала! Ну, що ти за стерво таке, Гілю?!»

Приголомшена Вітка сиділа на холодних сходинках пам’ятника княгині Ользі, дивилася в землю.

– Ти чого? – Майка стала поряд, роззирнулася: а Лілька де? У готелі на них чекає?

– Гілю… Лільці – капєц, – прошепотіла Вітка.

Майка напружилася, всілася поряд із подругою.

– Що сталося? – запитала самими вустами.

– Лільку якимось туркам перепродали. Прикинь? Уже й повезли кудись…

У Майчиному серці випросталися залізні пазури – учепилися в бурхливу радість: мовчати! Пробурмотіла знічено:

– І що їй станеться?… Це ж Лілька…

– Гроші привезла? – спитала Вітка тьмяно.

– Тільки п’ятсот баксів назбирала. Не ображайся… Решту скоро віддам.

Нема коли каятися – земля під ногами хитається. Ковбаси іспанські зненавиділа, до квартири розкішної ноги не несли – самотньо й прикро там: нікого не запросиш, не похвалишся, бо зурочать, не інакше. Та й кого запрошувати? Маму?! Несла гроші до інституту, щоби викладачі заплющили очі на «хвости», дозволили перевестися на заочне. До іспанської не повернулася: часу нема. Викарбувала важливішу ціль – укорінитися в «Гібралтарі» так міцно, щоби в майбутньому легко без «Гібралтару» злетіти нагору, де грошей і влади стільки – на всіх наплювати.

– Хіба не заслужила?… Хай би хто спробував попомирав… – ярилася, коли сумніви гризли душу чи перед очима з’являвся здивований Санджив: «А радість?»

Нема коли либитися – земля під ногами хитається. Зранку вже на робочому місці, до вечора тільки ковбаси в голові – зосереджена, легка: нема проблем! Після роботи – ділові зустрічі чи шопінг. І тільки одна скіпка повсякчас мізки коле: коли ж договір на квартиру отримає?

– На днях… – пообіцяв Чертог, та після Лільчиного термінового перепродажу минуло два тижні, а шеф мовчить. І Майка перепитати остерігається. Тільки дратується все більше. Та скільки можна?! До середини серпня чекає тільки! От затялася: середина серпня – останній строк!

Середина серпня припала на довгу п’ятницю: після роботи попхалася до партнерів «Гібралтару» – замутили напівділове паті для обраних, надіслали персональне запрошення. Зо три години протовклася на відкритій терасі дорогого ресторану в босоніжках на шпильках – ноги гудуть, голова дурна. Наслухалася ідіотських анекдотів, напилася сухого червоного, вискочила з ресторану опівночі, бо викликала спеціальну службу з тверезим водієм, щоби той службову «тойоту» під її будинок переправив. Та чекати несила. Плюнула, залишила «тойоту» біля ресторану, викликала таксі – додому, додому! На Жилянську доїхала, на мобільний глянула: пів на першу. Впасти і вмерти!

Вишкреблася з таксі, пошкандибала до свого будинку. Блін! Знову поряд волоцюжки тиняються! Якого біса? Де міліція? Чи зателефонувати їм? Он один такий розсівся на постриженому газоні, риється у вонючій торбі. Майчине серце і не тьохнуло.

– Повбивала б! – буркнула.

Та волоцюжка раптом підвівся, важко посунув геть, припадав на ліву ногу.

Шкірою – мурахи.

– Толю! – крикнула.

Кульгавий озирнувся. Майка схлипнула, скинула остогидлі босоніжки – бігла до Гороха, сльози горохом: «Рідний мій…» Припала, обійняла.

– Толечку…

Він подивився на Майку зосереджено.

– Маня? Слава Богу… А то я переживав…

Є ліки! Від хвороб, гризот душевних, хронічної туги й нічних мордувань. Побачила Гороха – і так усе ясно стало. Нічого їй не треба – ані помста, ані справедливість, ані грошей купа, ані клята іспанська ковбаса, щоби на все те лайно своє єдине безцінне життя марнувати! Толя поряд – щастя яке!

– Толечко… – Сиділи на лаві автобусної зупинки, Майка притулилася до кульгавого гаряче. – Як же мені важко без тебе…

– Ти… не гнівайся… Що на Великдень так вийшло, – знітився. Обіймав бережно, косував на Майку розгублено.

– Знаю все. Про Соломію. Ти… з нею?

Усміхнувся тоскно:

– Солі іншого треба…

– А ти тоді… куди зник?

– До Мурманська поїхали. Соля рвалася. Казала: «Там гроші гарні платять…» – Плечима знизав. – Норвежця знайшла…

– Підла!

– Я її не виню.

– От і дарма! Вбивати таких!

Глянув на Майку приголомшено:

– Мань, ти чого?

– Ми з тобою в одному болоті борсалися! Ти ж не знаєш, а я… Теж! Життя б віддала за одного такого… А він… І згадувати не хочу! Нема його більше! Нікого немає із тих, хто зрадив. І Солі твоєї нема! Забудь!

– Тільки з тобою й забував про неї, – зізнався. – Ти – мої ліки. На Лупин хутір повернувся – тебе немає… А мені там без тебе що? Зіп’юся. Краще на залізничному вокзалі до бригади якоїсь приб’юся, поїду…

– А що… на хуторі?

– Та стоїть. Уляна там. Санджив поїхав кудись, у його хаті трійко патлатих хлопців оселилися. Нормальні такі… Хауса відгодовують.

– Хаус повернувся? – аж задихнулася.

Горох кивнув.

– Усе в ліс біля яру ходить. Виє там. А Реп’яхи виїхали. Тепер у Капулетцях і горілки купити нема де.