На запах м’яса - Дашвар Люко - Страница 74

Вітка відійшла на крок, глянула на Майку з підозрою.

– А хрін із ними! Вилікували?

– Одужала. Без твоїх грошей – ніколи б…

– Ну, і кльово! Проходь! У мене пиво свіже є!

Нічого не змінилося – та ж обшарпана халупка, провалений диван, розкладене крісло. Тільки й того, що на журнальному столику машинка швейна і недошита дитяча сукенка на вішаку.

Майка вже потяглася до Сандживового рюкзака – борг Вітці віддати з Реп’яхових гірких грошиків, – та раптом зупинилася. Сумніви страшні: «А раптом захворію? І знову без копійки?… Згину!»

– Гроші… Я віддам. Незабаром. На роботу влаштувалася… З першої зарплатні…

Вітка відмахнулася:

– Та що ти про пусте! Розказуй! Де була? Хто тебе на ноги поставив?

Майка зіщулилася:

– Не хочу про страшне. Ти як?

Вітка заторохтіла:

– А, все кльово! Офіціанткою як батрачила, так і батрачу, у вільний час дитячі святкові сукенки шию.

– Нащо сукенки? У тебе ж малий, – здивувалася Майка.

– Для дівчаток хворих… Ти все! Навчила мене тим ноутбуком користуватися, не вилізаю тепер з Інтернету. Сайт один надибала – допомогти просили діткам хворим. Цим… туберкульозним. Я як прочитала… Тебе згадала… Малого свого… Не дай Бог, щось трапиться! Ну, ніхто ж не допоможе, суки! Написала на той сайт: грошей не маю, можу дівчаткам красиві сукні пошити.

– Шиєш тепер?…

– А до лікарні не ходжу! Передаю через цих… волонтерів. Не можу на хворих діток дивитися. Відразу малий перед очима… І зла така відразу стаю… Чуєш! Я тепер розумію… Чого ти тоді казилася…

Майка відчула, як лють заливає горло.

– Не хочу про страшне. Краще розкажи, як твій Важа? Ще кохаєтеся?

– Дружина, сучка, вистежила… Мало не вбила мене. – Вітка зітхнула. – Важа тепер в іншому ресторані працює… Не зустрічаємося. Такий облом! Я його… майже полюбила.

Майже?… Майка відчула, як її дратує все це майже життя без краплі радості: обшарпана кімнатка, пиво на підлозі, відсутність надій, повітря. Та посеред того мотлоху сиділа випрацювана рідна щира Вітка. Майка обійняла подругу.

– Поїхали?

– Куди?

– Однаково. Тобі сподобається…

Блискуча «Волга» сунула столичними вулицями, Вітка висунулася у вікно, підставляла вітру лице й зіпсуте фарбами біляве волосся, сміялася…

– Агов! Люди… Ми – генічеські… Допетрали? Ми ще вас усіх…

Від її дитячого щирого захвату Майка всміхалася розчулено, згадувала Санджива. І Толю…

Колесили – куди очі вели, дісталися Вишгорода, зупинили автівку на березі Київського водосховища. Здивований Хаус уперше з часу загибелі Сашка з цікавістю обстежував береги, вполював мишу, схрумав байдуже.

Дівчата сиділи на капоті автівки – Майка схлипувала, розповідала Вітці фантазійну версію своєї хутірської пригоди, сама вірила: як вичитала в Інтернеті про кульгавого цілителя з Чернігівщини, що люди до нього навіть з-за океану їдуть, як наважилася взяти Вітчині гроші й попхалася в глухі ліси з останньою надією, як опинилася в дивній хаті посеред трьох невиліковно хворих киян – двох чоловіків і жінки. Як віддала всі гроші кульгавому цілителю, а він їх до церкви відніс, бо з людей за лікування не бере та на Бога сподіватися велить. Як до весни ковтала і ковтала вонючі трав’яні відвари, танула, їсти перестала, потім геть зле стало – горіла-зітлівала, а кульгавий не відходив, казав: «Житимеш…» Як спочатку по літнього чоловіка з Києва приїхала дружина – забрала додому помирати, потім помер молодий хлопець… Залишив Майці свого кота. Й оцю автівку… Щоб жила… А як там справи в жіночки, Майка не знає, бо наприкінці березня біль розвіявся, ніби не було ніколи. Ще два місяці оклигувала потроху, згадувати страшні дні не хоче, та хіба те можливо?…

Вітка зітхала, дивилася на воду.

– А ти забудь… Тепер же все кльово?

– Можна в тебе сьогодні переночую? – спитала Майка. – А завтра житло якесь собі підшукаю.

– Блін! Вона ще питає?! Та живи…

– Віддячу тобі за все, Вітко! – геть розчулилася Майка. Заплакала беззвучно. – Дай мені тільки роздихатися… Не будеш офіціанткою. Присягаюся! Ми ще з тобою…

Та Київ не давав роздихатися – висмоктував сили з першого дня.

По темному повернулися до Вітчиної хавірки. Вітка вийшла з автівки, роззирнулася.

– Ні! Під домом таку кльову тачку лишати не можна! Тут наркоманів до біса!

Замість спати, подалися шукати платну автостоянку на Воскресенці. Биту годину вешталися дворами й підворіттями, врешті домовилися з дядьком-охоронцем території якогось підприємства, побігли назад до Вітчиного дому, перехрестилися, що тачка ціла, відігнали її, повернулися додому – сил катма.

– Нічого… Скоро віддам автівку – перестану над нею тремтіти, – сказала Майка.

– Нащо віддавати? Катайся!

– Не можу… Маю віддати. У дитячий будинок, приміром. За те, що одужала, – вимовляє Майка, раптом розуміє – так і стане! Заради того автівку в Реп’яхів забрала. Заради справедливості.

– Нормально… Хай дітей возить крута тачка. Моєму б малому сподобалося, – підтримала Вітка. – Тобі о котрій на роботу?

– О дев’ятій.

– Звідси о пів на восьму виїжджати треба. Інакше не встигнеш, – попередила подруга.

Майка залишила кволого Хауса на Вітчиній кухні поряд зі шматком магазинної курятини. Виїхала о сьомій. За годину крокувала до кабінету начальника відділу Нестора Слободяника, який із цього дня мав стати її робочим місцем. Сумніви роздирали: «А як Чертог із неї познущався?» Майка прийде зараз – обсміють її всім кагалом, знову на вулицю викинуть.

Розчахнула двері Несторового кабінету – від серця відлягло: Чертог дотримав слова – у затишному, комфортному приміщенні не лишилося жодної речі колишнього начальника відділу.

Майка всілася за стіл, розклала перед собою папери: з чого починати? Заглибилася в нормативні документи, розгорнула перший – з об’ємного тома випала записка. «Сука!» – прочитала.

Усміхнулася недобро.

– Що, Несторе… Думав, минеться?

Зціпила зуби – годі відволікатися! Забрала тільки те, що заслужила! Ще всім доведе…

За десять хвилин до дев’ятої приміщення відділу, що воно відділялося скляною, запнутою портьєрою стіною від кабінету начальника, наповнилося голосами й звуками: колишні Майчині колеги жваво обговорювали раптове звільнення Нестора Слободяника, гадали, кого ж над ними посадять.

Рівно о дев’ятій Майка розчахнула двері кабінету – колеги очманіли, замовкли. Майка бачила, як потьмянів Ігор Росов, здивовано усміхнувся Макс Пічкун, перезирнулися дівчата… Тільки Руслана Вирва спокійно сиділа за колишнім Майчиним столом, приречено гортала підручник з іспанської. «Шкода, Хауса не прихопила, – промайнуло. – У них би взагалі дах зірвало».

– Всім привіт, – усміхнулася холодно. – На місці Слободяника я! Є запитання?

– І як тепер тебе звати? Майєю Михайлівною? – усміхнувся Макс Пічкун.

– Можна. Зробимо так. По черзі до мене в кабінет. Кого не викличу – той звільнений. Зрозуміло? Максе! Ти перший! Прошу! Поговорю з тобою, скажу, кого покликати наступним.

– Тобто… Мене точно не звільниш?

– Точно! – Майка ковзнула поглядом по головах колег, пішла до кабінету.

Кожного мордувала довго. Випитувала, що нового в роботі сталося за час її відсутності, які нові нормативні документи, підзаконні акти і закони впливають тепер на проблему сертифікації імпорту, який ступінь завантаження кожного співробітника, чи є сенс перерозподіляти функціональні обов’язки і яка, врешті, атмосфера в колективі.

Передостаннім заходить Росов. Француз! Усміхається іронічно, знизує плечима, вмощується навпроти Майки.

– Ти мене вражаєш, Елізо!

– Не смій називати мене Елізою!

– Ну, як ти мені заборониш? Звільниш? Прошу! І коханцем твоїм я не стану. Чуєш? Я не спатиму з тобою, Елізо!

– Не спатимеш, – відрізає Майка. – Поїдеш до Мадрида, Росов.

– Он як! Кому ж дякувати?

– Собі.

– За що?

– За те, що єдиний з усіх приходив до мене… в лікарню. Хочу віддячити тобі. Хоч цим.