На запах м’яса - Дашвар Люко - Страница 71

Почорнів за ніч. Очі мов у хворого собаки.

– Тома лежить… – сказав спустошено. – Боюся за неї…

Майка згадала, як Тома везла її до Добриків, вдягала в секонді… Сльози набігли…

– Я чого… – усе тим же невиразним, спустошеним голосом сказав Реп’ях. – Сфотографувати тебе маю… На мильницю. Для водійських прав. Хлопці знайомі все зроблять, але фотографія потрібна… І паспорт твій із кодом.

Майка кивнула напружено, посунула до власної хати. Серце гупало – обійшла перекопану доріжку, дісталася ґанку. Вскочила в кімнату, знайшла паспорт, у якому лежав складений учетверо ідентифікаційний код. Усе те здавалося моторошною дурною забавою, – гроші, блискуча «Волга» на вуличці, – та в мізках раптом розрослася зла думка: «А справедливість?… Реп’яхи ж мають якось бути покараними…»

Петро так і тупцяв на вуличці, відводив погляд від автівки. Узяв у Майки паспорт, клацнув мильницею, пішов геть. Як проходив повз Майчину хату, не втримався – зупинився, глянув безпорадно на місце, де вчора Тома вбила Санджива, заплакав, не соромлячись. Обернувся до Майки.

– Гроші прибери… – мовив гірко. – Завтра водійське посвідчення привезу.

«Завтра що за день? – тоскно подумала Майка. – Субота?»

Куди поперед батька?… П’ятницю спочатку проживи…

У п’ятницю опівдні дощ пропав, крізь хмари – сонце. Умитий зелений тихий хутір посеред лук-лісів – казка заповітна: крізь дикий бузок видніються дахи білих хат, вишні-яблуні-груші білими квітами вкрилися, дух від них – їсти б пахуче повітря. Біля колодязя на стовпі в гнізді лелеки шиї вигинають, ґрунтовкою їжак чимчикує неспішно, а в небі ширяють круки. Багато круків… Кружляють над головою, ніби дізнатися намагаються: плани які?…

– Ніяких… – Майка глянула на власну хату – на ґанку гроші валяються, біля огорожі автівка стоїть.

У голові порожньо: «Жити як? Ніяк?…» Пішла вуличкою – на Улянине обійстя зазирнула, городом пройшлася, бур’ян смикнула. На двір Троянова перебралася – ого, та в нього троянди поміж будяків… Хто ж їх поливатиме? Нащо садив, коли залишатися не збирався? На Сандживове подвір’я повернулася – у кімнатці Хаус лежить.

– Хаусе… Вставай! Іди полюй… Тобі поїсти треба! – наказала з безпечної відстані.

Кіт глянув на дівчину жовтим оком, відвернувся. Майка зціпила щелепи, обережно наблизилася до кота: «Можна?» Торкнулася. Хаус не реагував. Підхопила важку тушу, винесла надвір, поклала під виноград.

– Та не лежи! – присіла поряд. – Он скільки їжі навкруги. Вставай…

Хаус і вухом не повів.

Похнюпилася. Лягла на мокру траву неподалік від котиська. Заплющила очі, склала руки на грудях: Санджива без труни закопали… Певно, Реп’ях у брезент тіло загорнув… Чому… вона думає про те так холодно?… У тому брезенті вона мала лежати!

Поряд – тихий шелест. Розплющила очі – за метр від неї на землі сидів великий чорнющий крук. Похолола. «Не штука – вбити крука. Злови живого…» – згадала Толині слова. Мстивий птах! Не забув горя! Полюватиме, поки Майчині очі не виїсть?…

У мізках: «Бігти!» Підхопитися, заволати, жбурнути в крука чимось важким, та тіло ціпеніє разом із думками.

Майка заплющує очі – «Я мертва, мене нема, лети звідси!» – та раптом відчуває огидний їдкий запах, що йде від крука. І не збирається злітати, іде до Майки – крок, крок… Скок – Майці на груди.

Майка й сама не усвідомила того, що відбулося за мить: загарчала, ухопила крука, перевернулася на живіт, притисла птаха до землі. Кричала, мов навіжена, давила крука руками, усім тілом.

– Та здохни вже! Здохни! Здохни, паскудо!

Крук не здавався, борсався під Майкою, шкрябав гострими пазурами, та дзьобом дістати не міг. Душила. Моя здобич, моя… М’ясо! Головне – м’ясо! Вбити всіх і кожного, хто став на шляху!

– М’ясо… – Птах припинив пручатися, обм’як, та Майка все душила крука, поки сили не скінчилися.

Відкинулася на спину, крука не випустила. Тримала чорного птаха тремтячими руками, їла його очима, наче, як в американському фільмі жахів, крук мав раптом розплющити очі, розгорнути крила й таки вбити її.

Вгамувалася врешті. Зіп’ялася на ноги. Посунула до Хауса. Кинула мертвого крука котові під ніс.

– Їж! – вигукнула гнівно.

Хаус підвівся, обнюхав крука, зиркнув на розбурхану Майку жовтим оком, увіп’явся в ще теплого птаха.

У суботу після обіду, коли Реп’ях приніс Майці файл із документами, – а там усе: і паспорт із кодом, і фотокартки, і водійське посвідчення, і техпаспорт на «Волгу», і нотаріально засвідчене право Майї Михайлівни Гілки на володіння автівкою, – кам’яним істуканом сиділа на Сандживовому подвір’ї, дивилася крізь Петра, наче не бачила. Під виноградом лежав котисько, – охлялий, байдужий, – поряд валявся розшматований чорний крук.

Реп’ях на дівчину глянув, вразився: ох і злі очі…

– Гроші прибери, – глухо мовив. – Скільки їм на твоєму ґанку валятися?… Ще побачить хтось…

– Покажіть, як з автівкою вашою управлятися.

– Не вмієш? – збентежився Реп’ях. – Погубиш «Волгу»…

– Аби душу не погубити… – відрізала.

Реп’ях зітхнув тяжко. Усівся за кермо улюбленої лялі, перемикав-клацав, натискав: гальма, швидкість, бак, бензин, передачі…

Майка вийшла з автівки, проїла в Реп’яхові дірку злим поглядом.

– Усе забирайте… І автівку, і гроші… І самі забирайтеся з хутора! Під три чорти… Нема вам тут місця!

Реп’ях злякався.

– Та ти що? Ми ж… від серця! Ми ж… Тома лежить, – заплакав. – Чорна… Не їсть нічого. Плаче весь час.

– Мовчатиму! Забирайте!

– Не можу… Воно ж ніби гарантія. Ти ж погодилася! Ти ж… – ніяк вгамуватися не міг. – Тільки скажи, чого хочеш… Усе зроблю!

– Сашка де поховали?

– Не питай. Однаково не скажу… Як уже правда випливе – хай на мені вина лежить. Аби не на Томі.

– Йолоп ви дурний!

Реп’ях зіщулився, мов від удару.

– Ти б… забрала оце все… Та їхала звідси.

– Мій хутір! – видушила хижо. – Завжди тут буду!

Наступного дня, на Поминальну неділю, капулетцівці потяглися до рідних могил на цвинтар – за кілометр від села, на горбочок із хрестами під білими березами.

Галаган з Оксаною й собі зібралися, стукнули Реп’яхам у хвіртку: «Агов, не поснули?»

– Згодом підемо. – Похмурий Петро вийшов за хвіртку на вулицю, не розчахнув перед кумом, як зазвичай. – Тома хворіє…

– А то вона, куме, мордується, що ти «Волгу» продав! – сказав Микола. – Вони ж, жінки, такі… Як що зробив без її дозволу – прямо казяться!

– А нащо продав? – спитала Оксана. – Їздили б…

– Доньці збираємо… На інститут… – буркнув Реп’ях. – Піду я… Бо Тома…

Галагани сунули до цвинтаря, болобонили.

– А я казав – та дівка з хутора ще всі Капулетці скупить. Таке стерво завелося незрозуміле – один чорт знає, що за людина! – бурчав Галаган.

– Аби тебе не купила! – вколола Оксана.

– Мене? Та в мене кролі в голові! І ти! У кума спитай!

Кум Реп’ях сидів на краю дивана під відклеєною шпалерою, що вона звисала облізлою смугою. Гладив по плечу схудлу, тьмяну Тому.

– Годі лежати, сонечко моє… – благав тоскно. – Вставай уже…

– Неправильно я жила, Петре, – прошепотіла Тома.

– Чого це? Нормально жили. Доньку виростили, сім’я в нас гарна. Пашемо, як ті коні…

– Радості мало було… Усе билися за щось…

– Так ми ще живі, Томо. Може, Бог задля того і час нам ще дав… Щоби зрозуміли… Вставай… – Допоміг дружині сісти на дивані.

– Раніше не цінували – не матимемо радості тепер. Саня-жид заступив… – сказала Тома.

– Поїхали до церкви. Свічку поставимо… Поговоримо з ним. Покаємося… Той хлопець доброю людиною був. Бачив – хіба хто його смерті хотів?! Відповість нам… Простить…

Тома кивнула. Зіп’ялася на ноги. «Половина Томи лишилася», – злякався Реп’ях. Повів дружину на кухню вмитися. Чаю змусив випити.

– Там… Біля магазину… – сказала Тома. – Собача таке руде нічийне всю зиму крутилося. Піди… Як не здохло, забери…

Аж усміхнулася тоскно, коли спостерігала, як худий, облізлий собака ковтав шматки м’яса з миски.