На запах м’яса - Дашвар Люко - Страница 67

Крук не вдарив. Майка раптом почула поряд хиже сичання. Відняла руки від лиця – поряд із нею вигинав спину Хаус. Крутив головою, стежив за круком, несподівано плигнув високо в повітря, та крук виявися спритнішим. Злетів у височінь, закрукав ще голосніше, подався геть.

– Хаусе… – Майка зіпнулася на ноги. Обережно підійшла до котиська. Та Хаус не жадав близьких контактів. Відскочив убік, зиркнув на дівчину холодними жовтими очима, щез у високій траві.

Майка стояла посеред дороги, вдалині хутір: до хати ноги не несуть, з лісу бігти хочеться. Зникли бажання й місця на землі, де б Майка хотіла зігрітися. Усміхнулася спустошено, подибала до свого обійстя. Не йшла в дім. До вечора просиділа на ґанку, дякувала Уляні і Сандживу – не чіпали, не надокучали.

Разом із темрявою увійшла до хати. Світла не запалювала. Намацала декілька крашанок, що вони не влізли до великоднього кошика, лишилися на столі. Обчистила одну, з’їла. Лягла на тапчан. Де ж Толя зараз?… Поїзди, літаки… Гнала гіркі думки, вмовляла себе: «Спати, спати. Забутися до ранку, завтра стане легше».

Не заснула. На ранок стало тільки гірше.

Сповзла з тапчана, побрьохала до грубки – топити вже не треба, тепло, та електрики нема, а воду для чаю якось має зігріти… Закинула в грубку березові дрова, що їх Толя тиждень тому привіз, поскладав біля хати. Поставила на чавунні кільця чайник, що його Толя ще на початку березня купив. Полізла по цукор і заварку, що їх Толя…

Збентежилася… Перелякалася. Як житиме? Згадала про свій гаманець, що після першого походу до Томиного магазину ще взимку забула про його існування, бо Толя про все дбав.

– Ого… Ще шістсот тридцять гривень лишилося…

Знайшла на полиці глиняний горщичок, що він їм із Толею місцем зберігання грошей слугував. Горох повертався із заробітків, вкидав гривні до горщика: «Маню… Кришку яку знайди, бо як миші доберуться – погризуть гроші…»

– Дві тисячі вісімсот…

Знадвору шурхіт. Кинула горщик на столі, вихором надвір. Толя?

Біля ґанку Санджив по-хазяйськи накриває брезентом китайський дирчик. Поряд Хаус кола навертає.

– Дощі обіцяють… – сказав Санджив замість «доброго ранку».

– Ти… Ти не можеш так… Заходити, як до себе! Робити тут усе, що тобі заманеться.

– Вибач. То я так… На чай прийшов тебе запросити.

– Уже… чаювала!

Випроводила Санджива, сіла на ґанку.

– Толя повернеться, – прошепотіла впевнено.

Підхопилася, пішла городом. Та повернеться! Оглядала прив’ялі без поливання кущі помідорів, грядки з буряками й морквою. Повернеться! Заходилася воду з колодязя тягати – повернеться, бо сам сказав: Маня – його ліки. Так он від чого зцілювався… Від кохання нещасливого. Забути Соломію не міг, а вона… У-у-у, стерво! Не кохала Гороха! Голову морочила. Бо інакше хіба б повернувся сюди сам?… Без Соломії… Скалічений.

– Не любила! – Майка зраділа страшному Гороховому горю.

Заливала холодною водою город, бачила перед собою незнайому хижу Соломію: ох і ожила ж вона, певно, коли побачила Толю. Чиє ж серце не звеселиться, коли бачиш палке кохання? Майка й досі Коробова згадує, бо він один клявся кохати її вічно. Чекати до скону. А Майка йому: «Іди до біса». Отак і Соломія вчинить. Так і буде. Поманить, розщедриться краплею свого часу – бери, кульгавий! І щезне, коли наїсться його любові досхочу… А Толя на хутір повернеться. До Мані своєї. Курей заведуть, картоплі надлишок продадуть, ганятимуть на дирчику лісами – гриби, ягоди. Толя казав: тут стільки суниці, малини в лісах на сонячних галявинах. І грибів… На одних тільки білих нормально заробити можна. І на горіхах.

– Нікуди звідси не поїду! Дочекаюся! – упевнилася.

Полила город, заходилася в хаті лад наводити. Поскладає Толині речі рівненько, він повернеться, здивується, бо все казав: «Маня – вихор». Швидше розкидає все, ніж поскладає.

Не йшов кульгавий із голови. Вляглася на тапчан, очі в стелю – на блакитній стелі дві чорні плями. Круки кляті…

– Не зурочите! – затялася.

Підхопилася. До вікна – нема крука. Чого це він?… Хауса злякався?

– Толя повернеться, спилимо тебе! – сказала груші.

У шлунку занило: їсти! Кинулася до грубки – чайник википів, тріщав на чавунних кільцях, емаль шматками відколювалася.

– Дідько! – Відсунула чайник, поставила на кільця каструльку з водою. Був би Толя, не проґавив би чайник…

– Не пропаду! Дочекаюся, – пробурмотіла невпевнено.

Надвечір середи після Великодня уже виглядала Толю біля хвіртки, наче Соломія мала швидко насититися любов’ю кульгавого, уже відпустити, щоби той знову рани зализував, не забував, лише забувався в Маниних обіймах.

Уляна підійшла.

– Дитино…

– Толя повернеться, – відказала Майка. – Я знаю…

– То не поїдеш із хутора?

– Чого б це? А оце все на кого? – Кивнула на хату, веселий город, дирчик під брезентом.

– Толя казав, з електриками в Добриках домовився… Щоби після Поминальної неділі дроти нам полагодили. А без нього, певно, не приїдуть…

– Приїдуть!

– Добре, добре… Я в місто завтра їду. Може, тобі чогось купити?

– Нічого не треба. Як знадобиться, на моторолер сяду, сама куди завгодно доїду! – зухвало відрізала Майка.

Уляна глянула на дівча стурбовано.

– Важко без Толі?…

– Він повернеться! – вигукнула Майка. – Нізащо мене не покине! От побачите!

Уляна закивала: мовляв, добре, добре. Пішла до свого двору. Майка на мить завмерла, побігла за нею на вулицю.

– Уляно… Стійте! Спитати хотіла… – Стала навпроти сусідки, насупилася. – Оце думаю… А чим тут люди на життя заробляють?! Мені ж якось заробляти тепер треба. Раніше Толя все… А тепер… Ви не думайте – він повернеться, але хочу… Щоби не тільки він заробляв! Щоби і я…

– Нема в людей у селі роботи, крім господарств своїх. Хто городиною торгує, хто худобу розводить на м’ясо й молоко. Підторговують хто чим… Підробляють одне в одного на ремонтах, будівництвах… Чи на заробітки до міста їдуть.

– Навчіть мене свічки робити.

– Повернуся – навчу, – пообіцяла Уляна.

– Ви завтра їдете?

– Так, у четвер…

Капулетці жваво обговорювали втечу Тольки Гороха від городської з Лупиного хутора. Розгризлися на два табори. Чоловіки за кульгавого горою: від доброї жінки чоловік хіба дремене?… Чи ви самі не бачили? Тягав на горбу все тій дівці – і дрова, і картоплю мішками. Та хто ж таке ледащо витримає? Баби, хоч особливої прихильності до Майки не мали, та з почуття жіночої солідарності відгавкувалися активно: бачили очі, що брали, їжте, хоч повилазьте! А щоби ото щезати, коли вже всьому селу зізнався: живе з нею, як із дружиною. Та що то за чоловіки пішли? Ледь що сталося – у кущі!

Полкан із Галаганом обидва табори розбороняли, як особи, що вони всю правду про ті події знали. Полкан дівку жалів.

– Вона не в курсі була… Що Горох брехав! Тож ні в чому не винна! – заявляв.

Галаганові ще та пательня руку гріла, якою він Тольку Гороха по голові лупонув… Ярився.

– Толька – йолоп! Не вірив, коли поважні люди йому правду в очі! Хай тепер відхаркує за те, що зі стервом зв’язався!

Не заспокоївся, і коли в середу після Великодня куми зібралися сім’ями в Реп’яхів удома. Чарку піднімав, – «Христос воскрес!», – а все про кульгавого.

– Я йому кажу: «Хлопе, отямся! Куди ти пхаєшся? Шукай собі пару, а не перед курвою на цирлах!» А він: «Майя тільки мене любить! Я вам усім горлянки перегризу, як ви про мою Майю погане слово нявкнете!» Думав, стерплю? Козел! А я його пательнею по маківці – а ось тобі твоя курва! А ось тобі!

– Та годі вже про неї, куме, – попросив Петро.

– Дійсно, Миколо! Хіба нам нема про що у свята поговорити? – підтримала чоловіка Тома.

Та полковник уже хильнув чимало, заліз на коня, шаблюкою розмахує.

– Е-е-е… Ви ще мені тут! Присікуєтеся, бо правди всієї не знаєте!

– А то ти знаєш! – обурилася Тома. – Свічку тримав? Може, дійсно вона тільки те падло кульгаве любила, а воно…